Страница 26 из 50
— А ключі? Де він міг узяти стільки ключів? — перебив його Коваленко.
— Логічне запитання, — кивнув Вознюк. — Я думав і над цим. Міг роздобути сам, це не так складно, але ймовірніше ними його забезпечив той чи ті, під чий вплив він потрапив.
— Отже, виходить — за ним хтось стоїть? — перепитав Коваленко.
— Атож, — замислено розгладив свої вуса Вознюк. — Направляє його, а сам ховається в тінь. Таких випадків буває немало, сам знаєш.
— Та знаю, — зітхнув Коваленко. — Псують юнаків, затягують, паразити, в болото. — І тут же перепитав Вознюка: — А не було там, у школі, ще одного злодія? Як же він міг сам донести стільки речей?
Вознюк усміхнувся.
— А він їх склав у рюкзак, начепив на плечі й спокійно вистрибнув у вікно. Тому й сліди підошов на підвіконні виразні лишилися. Від ваги.
Припущення Вознюка видалося Коваленку логічним, і він тут же виявив бажання поїхати до школи й поговорити з директором, учителями про те, хто з випускників двох минулих років де вчиться, працює, хто з них міг збочити, стати на шлях злодійства.
— Гаразд, — погодився Вознюк. — Поїдь, тільки, сам знаєш, поговори делікатно, щоб це не стало образою для школи.
Коваленко запевнив, що все буде якнайделікатніше.
— Зараз же подзвоню в школу, домовлюсь про зустріч і поїду, — загорівся він. Лейтенант був з тих людей, які не відкладали на завтра того, що можна зробити сьогодні.
Та не встиг простягнути руку до телефону на столі, як той голосно задзвонив. Коваленко взяв трубку.
— Слухаю. Ні, це не Вознюк. Зараз попрошу, — і подав трубку Вознюкові. — Тебе.
Говорив Вознюк недовго, вимовив у трубку лише три слова: “Гаразд. Добре. Дякую”, але з виразу його обличчя Коваленко зрозумів: дзвінок цей приніс товаришеві радість.
І не помилився. Вознюкові подзвонили з комісійного магазину на вулиці Суворова: їм здали на термінову продажу японський транзисторний приймач, схожий за прикметами на той, що вкрадено в школі. Вознюк на другий же день після крадіжки попередив усі комісійні магазини міста про можливість здачі крадених речей і попросив негайно повідомити його про їх появу.
— Отже, перша ластівка є, — тепер уже вголос радів він. — Ти, мабуть, до школи не їдь, — звернувся до Коваленка. — З’ясуємо з транзистором — тоді побачимо. А я — в магазин, подзвоню тобі звідти.
— Хто здав? — поцікавився Коваленко.
— Юнак, схоже — студент. Років вісімнадцяти. Є прізвище, адреса. Так що… Одним словом — я поїхав у магазин. — Вознюк за звичкою обсмикнув на собі мундир, поправив кашкет на голові.
— Гадаєш, злодій сам приніс транзистор? — далеко не оптимістичним голосом запитав Вознюка оптиміст Коваленко.
— Звичайно ні, але спитаємо того, хто приніс, де взяв, — бадьоро відповів Вознюк. Настрій у нього помітно поліпшився.
— Скаже — купив у незнайомого на вулиці, а тепер треба гроші — здав, — розмірковував Коваленко.
Але Вознюк не хотів здаватися.
— Нічого, є річ — знайдемо й того, хто її вкрав. Краще побажай мені ні пуху ні пера.
— Бажаю.
— Іди під три чорти! — весело мовив Вознюк і рушив до дверей.
Переодягнувшись дома в цивільне (було якраз по дорозі), Вознюк прийшов у комісійний магазин на вулиці Суворова після обідньої перерви. Транзистор, який йому показали, був саме той, що його вкрали у школі, в цьому можна не сумніватись, хоч і радіти було ще зарано. Не раз і в нього, і в товаришів по роботі траплялось так, що ниточка обривалась біля самого клубочка і доводилось усе починати спочатку.
Та Вознюк не став загадувати наперед, як воно складеться, а вмостився у старенькому кріслі в невеличкому кабінетику завідуючого магазином і став чекати приходу юнака, що здав транзистор. Він мав прийти по гроші, які йому пообіцяли виплатити в другій половині дня.
Минула година, друга, Вознюк перечитав усі газети, які лежали на столі в завідуючого, а юнак не з’являвся.
“Невже щось запідозрив? — подумав. — Догадався, що затримка з виплатою грошей — пастка”.
Хотів подзвонити Коваленку, але утримався — почне кепкувати.
Звівся з крісла, закурив, став ходити по кабінетику, мимоволі поглядаючи на годинник. Лаявся в думці: “Хай йому чорт, як повільно спливає час! Так завжди здається, коли чекаєш!”
Минула ще година. У кабінет якось несміливо зайшов завідуючий, молодий, але вже розповнілий чоловік, і винувато розвів руками:
— Ви знаєте — немає.
— Нічого — прийде, — заспокоїв і завідуючого й себе Вознюк.
І він таки нарешті прийшов. Як було домовлено, касирка одразу ж послала його до завідуючого, мовляв, касу вже знято, нехай він дозволить виплату.
— Чого ж ви так пізно прийшли? — запитав юнака завідуючий, коли той зайшов. — Не знаю, що з вами робити.
— Товаришу завідуючий, — став просити юнак, мнучи в руках приношену кролячу шапку. Був він височенький, худорлявий, в розхристаній нейлоновій куртці, з обвислою спортивною сумкою на плечі. — Студент я, на лекціях затримався… Дуже вас прошу — дозвольте…
— Вибачте, а що вас примусило здати транзистор на комісію, та ще й термінову? — втрутився в розмову Вознюк, що досі мовчки сидів у кутку кабінету. — Таку дефіцитну річ ви могли б продати з рук значно дорожче.
Юнак зам’явся, затупцював на місці, блимнув на завідуючого темними очима, немов питаючи: “А це ще хто такий? Чому він втручається в розмову?” Проте, мабуть, прийнявши Вознюка за працівника магазину, відповів:
— Матеріальна скрута… Я студент, живу з мамою… Вона часто нездужає… Ось і тепер захворіла… Треба гроші… А перепродувати я не вміто… Вирішив — краще через магазин… Чесно кажучи, мені й шкода було здавати… Такий транзистор… Але мама… — І він важко зітхнув.
Вознюк встав з крісла, підійшов до юнака.
— Яз карного розшуку, старший лейтенант Вознюк, — відрекомендувався. — Скажіть, будь ласка, чи давно у вас цей транзистор?
Почувши, що має справу з працівником міліції, юнак розгубився. Худорляве обличчя його зблідло, пелюстки ніздрів трохи довгуватого носа нервово заворушилися.
— А, власне, що трапилось? Яке це має значення? — тихо запитав він.
— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Вознюк. — Річ у тім, що зданий вами на комісію транзистор — крадений. Де ви його взяли?
Для юнака це вочевидь було несподіванкою, сірі очі його округлились і немов заскляніли.
— Як… крадений? — прошепотів.
— А ось так, — відказав Вознюк і, розповівши про крадіжку в школі, вирішив перейти з юнаком на ти, що, знав з практики, викликає в таких, як він, більшу відвертість. — Ти, до речі, в ній не вчився?
— Я-а? Ні, — заперечливо-злякано похитав головою юнак. — Але… Ви що, мене підозрюєте? — Він ще дужче зблід і часто-часто закліпав довгими віями.
З того, як хлопчина був щиро розгублений, довірливо дивився то на завідуючого магазином, то на Вознюка, Вознюк зрозумів — до крадіжки в школі він непричетний, але відповів дипломатично:
— Буду радий помилитись і охоче вислухаю, як до тебе потрапив транзистор, Василю! Здається, так тебе звати?
— Так, Василь Семибрат, — закивав головою юнак і тут же, насупивши ґусті чорні брови, ніби сам себе запитав: — Невже це він?. Невже це він?
— Ти когось згадуєш, Василю? — спокійно, щоб не видатись настирливим, поцікавився Вознюк.
Василь Семибрат зітхнув на повні груди, провів долонею по обличчю, немов хотів щось зітерти з нього.
— Розумієте, тут така справа, — заговорив тихо, дивлячись у підлогу. — Хоч мені й не віриться, але… мушу сказати… Цей транзистор я недавно купив у свого однокурсника Віктора Каплуна. Він же сказав, що його попросив збути транзистор один п’яничка з їхнього будинку. Я спершу не хотів, бо не мав грошей, але Віктор наполіг, бери, мовляв, все одно він його за безцінь зажене. Я позичив грбшей і купив.
— За скільки ж? — поцікавився Вознюк.
— За сто карбованців, — не задумуючись відказав Василь і знову, ще з більшим обуренням, перепитав себе: — Невже це Віктор?