Союз п'яти

Ігнатій Руф та інженер Корвін лежали в кріслах салон-вагона спеціального поїзда, що мчав по осяяних кометою преріях західних штатів. Обидва курили сигари, дивились із темряви вагона на димну, зибучу, зруйновану ними місячну кулю. Час від часу Руф брав трубку радіотелефону, слухав, і куточок його рота ліз вгору. Інженер Корвін сказав:

— Коли я був дитиною, мене переслідував сон. начебто я кидаю камінці в місяць, — він висів зовсім низько над галявиною, — я не знав тоді, що цей сон означає — злочин.

— Візьміть себе в руки, — сказав Руф, нахмурившись, — нам доведеться не спати кілька ночей, через тиждень я дам вам відпустку для лікування.

XII

“В ніч на 29-е Місяць розбила комета Бієли”, “Пожежа на Місяці”, “Можливість падіння Місяця на Землю”, “Чи витримає земна атмосфера удари місячних осколків?” Такі були заголовки газет від 30 листопада.

З Лікської обсерваторії повідомляли, що місячна куля розпалася на сім основних кусків і всі вони повиті хмарами попелу. Дальша доля Місяця поки що не визначена. Телеграм про лиха, яких на Землі заподіяла Бієла, ніхто не читав. Приморські міста, затоплені і віднесені в море величезною хвилею припливу, землетруси, кілька населених островів, знищених аеролітами комети, відхилення теплих течій, — ці дрібниці нікого не цікавили. Місяць! Світ доживає останні дні! Раптова загибель людства чи — чудо, порятунок? Ось про що говорили, шепотіли, бубоніли в телефони протягом дванадцяти годин ЗО листопада. А вночі всі вікна, балкони і дахи були обліплені жалюгідними, переляканими примарою смерті людьми.

На вулицях, куди заборонено було виходити після заходу сонця, роз’їжджали патрулі велосипедистів, перекликалися пікети. Стояла нечувана тиша в містах, тільки де-не-де з даху доносився плач. Хмари, що закривали місяць, ріділи, і видовище від осколків, усе ще зібраних у неправильний, потьмянілий диск, наганяло смертельну тугу.

В ніч на 1 грудня Руф скликав “Союз п’яти”. Підрахували різницю, яку дала за минулий день біржова гра на зниження. Суми баришу були такі великі, що Руф і його компаньйони відчули їдку радість. І справді, на біржі зчинилася неймовірна паніка. В редакціях газет складали довгі колонки найзнаменитіших прізвищ, оголошених банкротами.

Над ранок від маклерів з Європи, Азії і Австралії почали надходити по радіо короткі повідомлення про невимовну паніку, про чорний день біржі, про загибель капіталістів, крах банків, про самогубство грошових королів. Були й недобрі вісті про масові божевілля, про пожежі, які почалися в європейських столицях.

Неповажне, безпорадне, по-дитячому жалюгідне щось було в цій людській розгубленості. Гроші, влада, впевненість у міцності економічного ладу, в непохитності соціальних верств, всемогутність, — усе те, чого прагнув “Союз п’яти”, — в усьому світі раптом втратило силу і принадність. Мільярдер і проститутка лізли на дах і звідти витріщали очі на розколотий місяць. Невже вигляд цієї розбитої кулі, не вартої й одного цента, здатний позбавити людей розуму? Член “Союзу п’яти”, дідусь, схожий на старого цвіркуна, потираючи сухі долоньки, повторював:

— Я чекав боротьби, а не такої капітуляції. Сумно в мої роки стати мізантропом.

Інженер Корвін відповів йому на це:

— Почекайте, ми всього ще не знаємо.

На засіданні “Союзу п’яти” було вирішено частину добутих мільярдів знову скинути на біржу, граючи цього разу на підвищення, і почати скуповувати підприємства, позначені в списку 28 травня.

XIII

Ігнатій Руф зупинив автомобіль біля під’їзду багатоповерхового універсального магазина і довго дивився на жвавий натовп жінок, чоловіків, дітей. Багато що йому починало не подобатись, — останнім часом у місті з’явилися погані ознаки, — і ось зараз, вдивляючись у цих дівчат, що безтурботно вибігали з дверей “Торгового дому Робінсон і Робінсон”, Руф обхопив усією рукою підборіддя, і на його великому обличчі лягли зморшки глибокої тривоги.

Минуло три місяці з того дня, коли місячна куля, яка багато тисячоліть служила лише для маячні поетів, була, нарешті, використана з діловою метою. За сім днів жаху “Союз п’яти” оволодів двома третинами світового капіталу і двома третинами індустрії.

Перемога далася легко, без опору. “Союз п’яти” став розпорядником і володарем півтора мільярдів людей.

Тоді він передав у газети вельми життєрадісну статтю “Про сорок тисяч років”, протягом яких Земля може спокійно і безтурботно трудитися і розвиватись, не боячись зіткнень з рештками Місяця.

Стаття начебто справила сприятливе враження. Споглядачі залишили дахи, відкрились магазини, і потроху знову заграла музика в ресторанах і скверах. Але якась ледве помітна тінь смутку чи розгубленості лягла на людство.

Напружена заклопотаність, боротьба честолюбств, воль, залізна хватка, дисципліна, порядок, — весь звичайний, зручний для керування організм великого міста потроху почав перетворюватись на щось м’якше, розпливчасте, трудно вловиме.

На вулицях дедалі частіше можна було бачити людей, що тинялися без діла. Тротуари і бруківку стали погано замітати, побільшало вуличних кав’ярень, деякі магазини цілими днями стояли зачинені, а до інших не можна було протиснутись, — і в цьому безладді, серед дівчат, що мололи дурниці, зустрічали директорів банків, парламентських діячів, солідних джентльменів.

У ділових кварталах міста, де раніше не чули іншої музики, крім шуму мотора, тріску друкарської машинки та телефонних дзвінків, тепер з ранку до ранку на перехрестях грали маленькі оркестри, і ліфтові хлопчаки, клерки, гарненькі машиністки витанцьовували шиммі і фокстрот, і з вікон ділових установ висувалися ділові люди і безтурботно перемовлялися з танцюючими.

Поліція, — це було вже зовсім тривожно, — нічого не мала проти безпорядку, благодушності і безтурботних веселощів на вулицях. У полісменів стирчали квіти в петельках, люльки в зубах; інший, підійшовши до перехрестя, де на складених столах бородатий єврей цигикав на скрипці і багровий германець трубив у корнет-а-пістон, і танцювали розпатлані дівчата, подивившись і крякнувши, сам починав танцювати.

У ділових установах, на залізницях, на пароплавах спостерігалися така ж безтурботність і легковажність. Зауваження зустрічали добродушними посмішками, прочухан або звільнення — сумним зітханням: “Ну, що ж поробиш”, — і не встигне людина вийти за двері, — чуєш, уже висвистує щось веселеньке.

“Союз п’яти” починав почувати себе так, немов оточений м’якими перинами і подушками. Він посилював суворі заходи, але вони нікого не лякали. Він друкував накази, декрети, громові статті, але газет ніхто більше не читав. А в той же час у кав’ярнях і на вулицях, збираючи натовп, якісь юнаки з відкритими шиями декламували вірші туманного і тривожного змісту.

На заводах, фабриках, рудниках поки що все було благополучно, але вже відчувалось уповільнення темпу роботи, начебто система Тейлора стала розмикати стальні кільця… “Союз п’яти” вирішив не зволікати: найближчими днями вчинити політичний переворот, стати на чолі уряду, оголосити диктатуру і — нехай навіть бризне кров — закликати людство до порядку і дисципліни.

Ігнатій Руф, уважно вдивляючись у відвідувачів магазина, раптом зрозумів, що було незвичайним у цьому натовпі веселих покупців. Він вийшов з автомобіля і став на дверях. Усі — чоловіки й жінки — виносили свої покупки незагорнутими в папір. Перекинувши через руку або набивши ними кишені, вони спокійно проходили повз полісмена, аж надто добродушного велетня з квіткою за вухом.

Ігнатій Руф разом з натовпом просунувся в магазин. На прилавках лежали гори матерій, речей, предметів розкоші. Чоловіки й жінки рилися в них, брали те, що їм подобалось, і виходили задоволені. Магазин розкрадали. У Ігнатія Руфа залізною спазмою стиснуло горло. Він важко ступнув до сіроокої дівчини з ніжною посмішкою, в набік надітому капелюшку, і сказав так голосно, що його слова прокотилися під гігантським куполом магазина: