Королеви не мають ніг

— Ми розважились, а за всяку розвагу треба платити. Я до ваших послуг.

Петр не сумнівався, що добрий граф Гамбаріні вирятує його з цієї халепи, а тому, коли його відвели до темниці в Чорній вежі, спокійнісінько розлігся на дерев’яних нарах і поринув у думки про баронесу В** та диявольську втіху, якою ця чарівна дама напевне винагородила б його за виявлений героїзм, коли б його не посадили в темницю; але він ще звідає її сповна, коли вийде на волю. Розмірковуючи так, Петр заснув і спав міцним сном, який, безперечно, заслужив, — аж до самісінького ранку, коли наглядач приніс йому сніданок. Так минула година, дві, три, нічого не діялося, і Петр уже почав був нудьгувати й дратуватись, коли раптом загримів засув, двері відчинилися і до темниці, неквапливо й гидливо переступивши поріг, увійшов граф Гамбаріні.

— Нарешті! — вигукнув Петр.

— Ну, то як, Петре? — запитав граф. — Ти ще даєш відтяти собі голову й відмовляєшся визнати, що королеви не мають ніг?

— Звичайно, — усміхнувшись, відповів Петр. — Я ніколи не визнаю того, що суперечить здоровому розумові. Сідайте, прошу.

— Дякую, я бачу, що навіть у тяжкому своєму становищі ти не втратив добрих манер, — відповів граф і, відгорнувши накидку кармінового кольору, в яку був загорнений, сів на триніжок, схожий на шевський табурет, — єдину меблю, що, крім нар, була в темниці.

— Ви вважаєте, що моє становище тяжке? — запитав Петр, усе ще всміхаючись, але вже трохи занепокоєний.

— Так, воно тяжке, звичайно, поки ти цілком виразно не визнаєш, що в королев немає ніг, — відповів граф. — Джованні просив мене, щоб я тобі допоміг, що я й справді можу зробити, бо, як тобі відомо, імператор мене шанує, але, на жаль, я сам собі зв’язав руки.

— Себто як? — запитав Петр.

— Я був на тебе дуже сердитий, — відповів граф. — Зараз уже не так, але признаюсь, що коли почув про твій безглуздий поєдинок через королевині ноги, я ладен був спустити з тебе штани й добряче відшмагати. Через те, коли Джованні попросив мене витягти тебе з цієї халепи, я відповів йому словами, про які тепер шкодую, але взяти їх назад не можу. «Гаразд, я допоможу йому, — сказав я Джованні, — але за умови: цей упертюх визнає, що королеви не мають ніг».

— Я цього не зроблю, — заявив Петр. — Ніж самому собі наплювати в обличчя, я радше посиджу тут.

Граф засмучено похитав головою.

— Такий гордий жест за цих умов, Петре, недоречний. Ти, може, гадаєш, що кара, яка тебе жде, незначна, але ти помиляєшся. Бо рицар фон Тротцендорф, з яким ти бився на поєдинку, помер.

— Це неможливо! — вигукнув Петр. — Я ж тільки дряпнув йому стегно.

— Коли не пощастить, то й від подряпини на стегні можна померти, — зітхнув граф Гамбаріні. — Можливо, твоєму супротивникові відмовило серце після того, як ти його добряче поганяв; мені розповідали, як ти хльостав шпагою в нього під ногами, а може, він ударився головою, коли впав, не знаю, я розуміюсь на картинах, а не на медицині, однак усе свідчить про те, що він і сьогодні був би живий та здоровий, якби не ця ваша клята дуель. Нічого не вдієш, Петре, ти загруз по саму шию. І дуже жаль, бо ти вже був узяв гарний розгін, лишалося тільки зловити свій щасливий шанс і не випускати його з рук, але ти сам підбив собі ноги. Отож поверни своїм розумом і зваж не тільки на своє становище, але й на моє. Я хочу тобі допомогти, і це мені під силу, однак я зв’язаний словом дворянина, що заради тебе й пальцем не поворухну, поки ти чітко й недвозначно не заявиш: мовляв, визнаю, що королеви не мають ніг. Як виглядав би я перед своїм сином, коли б не дотримав свого слова й відступив перед твоєю неймовірною впертістю?

Петр похмуро мовчав.

— Ну? — допитувався граф. — Мені немає коли тут із тобою воловодитися. Ти визнаєш, що королеви не мають ніг чи ні?

— А як я виглядав би перед Джованні, якби скорився вашому тиску? — запитав Петр. — Адже ви самі не раз хвалилися, що я маю на вашого сина добрий вплив. Ви гадаєте, що я зможу впливати так на нього й далі, коли він перестане мене поважати? Я знаю його, як самого себе, й уявляю собі, що він сказав, коли ви поставили перед ним свою умову. «Це все одно, — поза сумнівом, відповів він вам, — що ви заявили б, мовляв, я кидаю Петра напризволяще, хай вибирається із цього сам, бо він навіть на дибі не визнає такої дурниці, як та, що в королев немає ніг». Даю собі відрубати руку, так відповів Джованні, то як же я можу його тепер розчарувати? А ви сам, графе Гамбаріні? Припустімо, я скажу ті слова, які ви від мене вимагаєте, ви допоможете мені вийти на волю, і я повернуся до вашого дому, і все буде гаразд. Але чи й справді все буде гаразд? Я кажу’тепер не про Джованні, а про вас. Невже я нічого не втрачу у ваших очах? Невже й надалі залишусь у них тим самим Петром Куканем із Кукані, яким був досі? Невже ви не дивитиметесь на мене з явним розчаруванням, із зневірою?

Граф звик чекати від Петра чого завгодно, але це запитання його приголомшило.

— Що ти втратиш у моїх очах? — стенув він плечима. — Про яке розчарування ти кажеш? Невже ти й справді думаєш, що я маю тебе за поборника чесноти, за втілення порядності і справедливості?

Петр почервонів.

— Даруйте мені, ваше милосте, я трохи поквапився. Але нічого не вдієш, у мене й справді склалася така думка, ніби я щось собою уособлюю і являю, і що якби я відступив бодай трохи й свідомо оголосив те, що вважаю нісенітницею і брехнею, у мене все зруйнувалося б.

— Я тобі скажу, що ти собою уособлюєш і являєш, — осік його граф. — Я казав тобі це вже багато разів у більш м’якій формі, мабуть, аж надто м’яко, бо не знав, як далеко ти в цьому зайшов. Самовпевненість й огидне себелюбство — ось що ти уособлюєш і являєш собою, і нічого не сталося б, якби, як ти кажеш, у тебе все зруйнувалося. Якщо я вже почав про це, то скажу, яким я тебе бачу і чим ти є в моїх очах. Ти не фанатик правди й чесноти, за якого себе маєш, це тільки поза, яку ти прийняв, тільки личина, яку ти собі нап’яв і яку любиш і плекаєш, гадаючи, що це робить тебе цікавим і прикриває твою пересічність. Визво—лись, Петре, не тільки з в’язниці, але й зі свого панцера, який тебе сковує, й прокажи ці п’ять слів, так, усього п’ять слів, від яких залежить усе твоє майбутнє, бо без мене ти — ніщо. П’ять слів, Петре! Повторюй за мною: «Визнаю: королеви не мають ніг».

Петр мовчав, сумно втупившись у підлогу, і графові здалося, що його впертість відступає.

— Іще раз, — сказав він. — Я повторюю: «Визнаю…»

— Визнаю, — озвався Петр, почервонівши, мов буряк.

— От бачиш, у тебе вже починає виходити, — зрадів граф. — Отже, ти визнаєш. Але що ти визнаєш? Що королеви… королеви…

— Королеви… — повторив Петр.

— Слава Богу, — з полегкістю зітхнув граф. — Тепер лишилося вже тільки три слова: не мають ніг. Два ти вже вимовив, тепер залишилося тільки три. Хоч свідчення, складене з окремих, розкиданих слів, не вважається свідченням, але я задовольнюсь ним, бо для мене зараз важливе тільки одне — щоб я міг із чистим сумлінням сказати Джованні: так, він визнав, що королеви не мають ніг, звісно, після нескінченних і гонористих відмов. Так, а тепер ходімо далі. Ці три слова, які тобі ще залишилося домовити, я все—таки хочу почути: не мають ніг. Ну? Не мають…

— Не мають нічого такого, чим вони різнилися б від решти жінок, — закінчив Петр.

— Осел! — закричав граф.

— Я не можу, не можу… я не скажу нічого іншого.

— Ну гаразд, — зітхнув граф і підвівся. Він відчинив двері, однак перед тим, як вийти, обернувся ще раз: — Так, ти осел, але джентльмен, — визнав він. — Бо ти наполягав на своєму й після того, як я висловив власну думку про тебе. Тож перед цим дивом я скидаю капелюха.

— Я не сумнівався, що ви будете такої думки про мене, ваша графська милосте, — відповів Петр.

— Однак ти приречений, — докинув граф і вийшов.

Через три дні Петра перевели з темниці на першому поверсі до темниці на третьому поверсі вежі, яка за умовами тієї суворої доби вважалася досить комфортабельною, бо там був камін і дерев’яний тапчан з оберемком соломи; і на цьому тапчані, згорбившись і сумно всміхаючись, сидів Петрів батько, пан Янек Кукань із Кукані. Побачивши свого сина, пан Янек підвівся й мовчки обійняв його.