Аргонавти Всесвіту

— А ви спробуйте, якщо для вас замало добре відомих усім нам теоретичних даних, — хитро підморгнув Ван Луну Риндін.

— Та ні, я розумію, що це необхідно. А все ж таки цікаво спробувати. Невже не впораюся, навіть якщо буду дуже обережним? — заявив Сокіл.

Геолог випустив трубочку із пальців: вона не залишилася висіти в повітрі, а повільно попливла до столу. Ван Лун з цікавістю стежив за Соколом, який підніс чашку до рота, спробував потягти з неї вино.

— Так, так, невгамовний ви експериментатор, — жартівливо підохотив Сокола Риндін. — Енергійніше!

Рука Вадима Сокола здригнулась, чашка хитнулася. І тієї ж секунди з неї вилетіла велика куляста краплина вина завбільшки з яблуко. Гойдаючись у повітрі і виблискуючи круглими боками, вона пролетіла повз голову Сокола і линула далі вздовж каюти.

— Ловіть, ловіть! — вигукнув Ван Лун. — Вино відлітає!

Краплина пливла в повітрі далі й далі.

— І справді, доведеться вам ловити цю краплину, адже інакше вона розтечеться по першій же речі, з якою зіткнеться, — перемагаючи сміх, сказав Микола Петрович.

Сконфужений Сокіл висмикнув ноги з пружинних кілець під столом і кинувся навздогін за краплиною. Але спіймати її було нелегкою справою. Від найменшого коливання повітря кругла краплина зразу ж таки відхилялася вбік, змінюючи свій напрям. Сокіл наполегливо переслідував її, перехоплюючи руками петлі в стінах, стояки й поруччя. Проте краплина, наче жива істота, кожного разу ухилялася від нього, підштовхувана коливаннями повітря, які мимоволі робив своїми рухами Сокіл.

— Мабуть, доведеться ловити прямо в рот. Руки дуже-дуже зайняті! — незворушно зауважив Ван Лун, стежачи за намаганнями Вадима.

Сокіл видимо розгубився. Різким рухом витягненої вперед руки він спробував настигнути краплину і схопити її, забувши, що це рідина. Йому пощастило таки зачепити краплину рукою — і одразу ж вона зникла. Червоне вино миттю обліпило руку Сокола, хутко розтеклося по пальцях і далі під рукав. На манжеті сорочки Вадима з’явилася яскраво-червона пляма. І ціла кисть начебто одяглася в червону рукавичку: вино тонким шаром вкрило її.

Риндін і Ван Лун дружно сміялися, поки Сокіл, повернувшися до столу, збентежено витирав руку серветкою.

— Ну, жертва цікавості, переконалися тепер, що з трубочкою зручніше й безпечніше? І що взагалі, мабуть, не варт ревізувати дані нашої підготовки? — поцікавився Микола Петрович.

Сокіл мовчки кивнув головою. Так, очевидно, цей експеримент був зайвим…

Ван Лун відкрив бляшанку консервів і розклав її по тарілках. Кожен добре пам’ятав теоретичну підготовку до умов життя без ваги і їв обережними, уповільненими рухами. Сокіл відзначив про себе, що найважчим було освоїтися з цілковитою відсутністю ваги у шматочків їжі. Щоразу рука, підкоряючись багаторічній звичці до земних умов, наче сама намагалася з силою піднімати шматки їжі. І якщо б постійним контролем не вдавалося її стримувати, — кожного разу їжа відлітала б до стелі каюти.

Навіть кожен шматочок хліба вимагав особливої уваги. Покладений на стіл, він немовби просто не хотів спокійно лежати на ньому, а вперто відпливав убік, наче живий. Сокіл зітхнув:

— Пояснити все це, певна річ, дуже просто: найменший поштовх, ба й дотик пальця — уже достатній для того, щоб цей шматок хліба поплив у повітрі. Але ж як незручно!..

— Звикати, звикати треба, Вадиме, — поставив крапку на висловлюваннях незадоволеного Сокола Микола Петрович.

Нарешті, сніданок був закінчений.

Ван Лун вийняв з кишені свою улюблену люльку і набив її тютюном. Узявши трубку в рот, він вийняв сірники.

— Ван, дорогий, а ви пам’ятаєте нашу умову? — спинив його Риндін. — Не більше двох люльок на добу. Ми не можемо витрачати дорогоцінне повітря на вашу погану звичку!

— Миколо Петровичу, — жалібно заблагав Ван Лун, — дозволю собі заперечити. Це всього лише перша. Принаймні — в астроплані!

— Ну, гаразд, — махнув рукою Риндін. — І все ж таки куди краще б вам взагалі кинути курити… а, та хіба ж вас переконаєш, такого завзятого курця!

Ван Лун запалив сірника, як завжди вичікуючи, доки згорить його головка. Але сірник майже одразу згас, хоч на нього ніхто не дмухав. Ван Лун запалив другий. Проте й цей згас так само швидко. Сокіл запитливо поглянув на Риндіна і помітив на його обличчі лукаву посмішку.

— В чому тут річ, Миколо Петровичу? — спитав він.

Риндін розсміявся:

— Та нема тут нічого особливого, друже мій. Ван Лун також, видимо, експериментує. Чи просто забув одну з деталей нашої передпольотної підготовки. А мусив пам’ятати, особливо, якщо йому вже так кортить і надалі отруювати себе курінням. Абсолютно природна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов горить лише тому, що нагріте його полум’ям повітря підіймається вгору. Воно розширюється від нагрівання, стає більш легким — і його витискують оточуючі шари повітря, холодні і тому важчі. Значить, на Землі повітря весь час надходить до полум’я, підтримує його горіння. А тут…

— Розумію, розумію і пам’ятаю, — перебив його Сокіл. — Тут немає ваги, тому нагріте повітря не стає легшим, воно лишається біля сірника і не допускає до полум’я свіжого кисню. Сірник згасає. Все це так. Значить…

— Значить, треба легенько обдувати запалений сірник, щоб видаляти продукти горіння і доставляти новий кисень для полум’я, — закінчив Риндін. — Що ми зараз і спробуємо зробити для Ван Луна. Зважте, Ван, на що здатна дружба, на яке самопожертвування! До речі, з усього цього з’ясовується, що ви без сторонньої допомоги не можете запалити сірника. Прекрасно, є надійний засіб контролювати ваше куріння!

Ван Лун, який весь час терпляче слухав, запалив третього сірника. Полум’я розгорілося. Ван Лун обережно розпалив люльку і з насолодою затягнувся пахучим димом.

Сиві цівки диму повисли в повітрі коло Ван Луна. У каюті запанувала тиша. Кожен думав про своє. І раптом Сокіл закашлявся, ковтнувши диму, і навіть чхнув. Ван Лун трохи винувато поглянув на нього.

— Будьте здорові, Вадиме, — почав він і одразу спинився. Його вразила незвичайна луна: здавалося, що біля протилежної стіни теж чхнув хтось. Що то за чортівня?.. Ван Лун вийняв люльку з рота і здивовано спитав:

— Гадаю, акустичні ефекти не можуть виникати через втрату ваги? Звідки така гучна луна?

Йому відповідали не менш здивовані погляди Риндіна і Сокола: певна річ, втрата ваги ніякого відношення до луни не має!

Ван Лун хотів покласти люльку на стіл, але, не зробивши цього, просто залишив її в повітрі, де вона й попливла, трохи погойдуючись і все ще випускаючи з себе тонесеньку цівку диму. Потому він виразно приклав пальця до губів і тихо вирушив уздовж стіни туди, звідки почулася дивна луна.

Там, у стіні, містилося кілька високих ніш, закритих зверху донизу рухомими шторними кришками, які бувають на конторських столах. Усі знали: у тих нішах стояли вдосконалені легкі скафандри з апаратами для дихання. В астроплані було всього чотири такі скафандри: три в нішах центральної каюти і один запасний на складі. Вони могли дуже придатися в разі потреби працювати на Венері у воді чи в атмосфері, непридатній для дихання людини. При крайній потребі в цих скафандрах можна було навіть вийти з корабля в міжпланетному просторі: вони були досить пружними, незважаючи на свою легкість, і обігрівалися зсередини електрикою.

Ван Лун наблизився до крайньої ніші, звідки, як йому здавалося, долинула незвичайна луна. Він знову прислухався. Тиша. Дві пари очей, Риндіна і Сокола, уважно стежили за його діями. Сокіл підвівся з-за столу:

— Що ви хочете робити, Ван?

Ван Лун спинив його помахом руки. В нього були свої власні міркування. Притримуючися за шкіряну петлю, він натиснув кнопку в стіні. Шторна кришка сковзнула вниз, відкриваючи нішу.

В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, прикріплений до стіни затискувачами. Сіро-зелений еластичний, зміцнений металічною сіткою, гумовий костюм з прозорим закругленим зверху циліндром з найтривкішого органічного скла. Циліндр-шолом тьмяно поблискував, віддзеркалюючи світло з каюти. Крім скафандра, в ніші не було нічого.