Аргонавти Всесвіту

Тіло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль і циліндрів, які нагромаджувалися на ньому. Тепер він не міг навіть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовні, визволитися, спробувати проповзти по траві під цією вагою, яка невпинно збільшувалася, дедалі міцніше натискувала на нього. Ставало важко дихати.

“Погано. Вони можуть задушити мене”, — майнуло в голові Ван Луна.

Йому здалося, що він крізь скафандр відчуває холод, ніби вороги, які навалилися на нього, були холодними, мов крига. І вага давила дедалі більше.

“Задавлять, прокляті!”

І саме цієї секунди, коли в нього вже майже перехоплювало дихання, майнула несподівана думка. Грілка! Електрична грілка, яка звичайно зігріває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, вона нагріватиметься дедалі міцніше. У міжпланетному просторі тепла цієї потужної грілки вистачало навіть на те, щоб перемогти космічний холод. Значить, тут…

З величезним зусиллям, відвойовуючи міліметр за міліметром, рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала електрогрілку і регулювала її нагрів, і повернула її вкрай направо. Майже зразу ж таки рівномірне тепло поширилося по всьому його тілу. Певна річ, така раптова дія пояснювалася тим, що на грілку було подано найбільше напруження. Скафандр швидко нагрівався. Ось уже стало жарко. На лобі Ван Луна виступили краплини поту.

“Схоже, наче в лазні, — через силу посміхнувся він. — Гаразд. Буду терпіти. А як вони?..”

Скафандр розігрівався, немов електрична пічка. Ван Лун відчував, як міцними і рвучкими поштовхами б’ється його серце. Ні, це вже не схоже на лазню, він буквально підсмажується! Втім, не можна ані зменшувати нагрів, ані, тим більше, виключати грілку. Вона мусить зробити своє діло!

Єсть! Ван Лун відчув різкий поштовх. Слідом за ним другий, третій… Шари й кулі, що навалювалися зверху, почали енергійно рухатися, вони штовхали його з усіх боків — чи, може, навпаки, намагалися відштовхнутися від нього?

Більш за все тканина скафандра обпікала руки — мабуть тому, що рукавички були найтоншими і крізь них проходило найбільше тепла від металічної сітки, яка вкривала весь скафандр і, нагріваючись, служила грілкою.

“Спалю руки, надто пече”, — сердито думав Ван Лун, стараючись витягти пальці з рукавичок, придавлених вагою живих пузирів, що неспокійно рухалися. Раптом він помітив, що пальці легко звільнилися.

Крізь заліплене драглистою масою скло шолома пробилося світло. І стало легко, можна було вже не тільки зітхнути на повні груди, але й рухатися. Поквапливим рухом руки Ван Лун протер скло шолома. Так, пульсуючі кулі й циліндри відкотилися від нього! Вони не витримали, розпечена металічна сітка скафандра відстрашила їх. Мабуть, не тільки відстрашила: он на траві лежить кілька тих неподобних істот, вони вже не рухаються, на їх зморшкуватій оболонці помітні бурі плями — сліди опіків. Прекрасно, Ван Луну вдалася його витівка. Вони відступили, вони відкочуються далі й далі, наче перелякані!

З полегшенням Ван Лун повернув рукоятку грілки назад, украй наліво. Він ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чимало коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освіжитися, відпочити… Втім, про це не могло бути й мови. Він підвівся, безуспішно спробував прочистити скло шолома. Ні, присохлу драглисту масу треба буде старанно відмивати потім, а зараз доведеться миритися з брудним склом; добре, хоч що-небудь видно. Отже, де намічений високий кипарис? Он він — далеко ще, далеко!.. Мерщій вперед, там можна буде знову точно орієнтуватися!

Не лише бігти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрі заважала дихати, а охолоджувався він дуже повільно. Вперед, вперед, поки є ще сили!..

До кипариса лишалося вже зовсім недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, ніби од вітру, що пролинув по високій траві. Він хутко озирнувся. Знову те ж саме!

Сотні й тисячі пухких різнобарвних куль і циліндрів котилися слідом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навіть підстрибуючи на траві? Втім, зараз не в цьому справа, зараз не до міркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: ні, він не встигне добігти до нього, набридливі істоти доженуть його. А боротися з ними заново, відбиватися від куп живих важких пузирів, що навалюються, — ні, на це не вистачить сил. Гаразд, він спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи відстані.

Зібравши всю енергію, Ван Лун побіг до кипариса, час від часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тільки метрів із двадцять, коли передні драглисті кулі почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Ні, ні, цього він не припустить, стоп!

Ван Лун спинився і повернувся лицем до живої хвилі, що насувалася на нього. Як і минулого разу, кулі й циліндрики рухалися широким фронтом, а частина їх відкочувалася наліво і направо, ніби намагаючись замкнути його з флангів.

— Наступають, наче армія, — бурмотів Ван Лун. Примруженими очима він виміряв відстань до перших рядів незвичайного противника. — Підходьте, підходьте. Мало грілки, буде інша закуска! — Він вичікував, щоб завдати вирішального удару. — Втім, наполегливі ви, пузирі! Звідки взялися такі? Ніколи не думав, що таке може бути… ніколи не бачив навіть схожих…

Ніколи? Чи ж так?.. У пам’яті Ван Луна, бездоганно чіткій пам’яті, якою він завжди славився, виникло невеличке яскраво освітлене коло на темному фоні. І в тому колі повільно пропливали, рухалися такі ж самі кульки, округлі циліндрики, товсті палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер він ясно згадав: таку картину він бачив під мікроскопом, розглядаючи культури мікробів. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому світлому колі окуляра… Так що ж це виходить? Це також бактерії? Безглуздо, неймовірно, ніхто ніколи не чув про подібне явище, не уявляв собі, що можуть існувати гігантські бактерії… Ні, ні, це щось інше!

А жива хвиля куль і циліндрів, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не більше десяти метрів… Пора!

— Ну, тримайтеся!

Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилі заздалегідь приготовану атомітну гранату — і одразу впав на землю. Граната описала в повітрі широку дугу і зникла посеред загадкових істот. Наступної миті вгору звилася сіра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщі живої хвилі — і разом з нею злетіли в повітря кулі й циліндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркіт вибуху струсонув повітря, заглушив Ван Луна, який навіть не став дивитися на наслідки дії гранати, а скочив і побіг до кипариса. Геть з цього плато, геть!

Позаду нього щось лускалося, тріщало, гуділо. Але він біг, не оглядаючись. Ось він, високий кипарис, оточений іншими деревами! Треба ще далі, до чагарникових хащ, там можна буде нарешті уповільнити кроки…

Рятівна сутінь оранжевого лісу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник — і він зрозумів, що не може затримуватися ні на хвилину: попереду лишалася тільки одна година дихання. Рамка-антена, яку він висунув знову, одразу допомогла зорієнтуватися, почути стурбований, як і раніше, вже дуже стомлений голос Галі Рижко. Дівчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у біду…

І знову почалася безконечна мандрівка лісом. Тепер Ван Лун свідомо намагався не звертати уваги ні на що. Його життя залежало від того, чи встигне він протягом короткої години, що залишилася, дістатися до астроплана. Час від часу, там, де дозволяли умови, він переходив на біг. Це, певна річ, збільшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкістю, з якою він перебігав легкі ділянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що під час польоту в кігтях гігантської бабки він бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тоді мирною тихою оранжевою галявиною з купами каміння на траві. А виявилося… Що ж ще чекає його попереду в нетрях первісного лісу?