Страница 79 из 96
Проте придивившись уважніше, Ван Лун відмовився і від такого припущення. Коли б темна пляма була б згарищем, то вона була б цілком чорною, випаленою дотла. Між тим, зверху ясно було видно темно-коричневі стовбури дерев, навіть гілки. Втім, на деревах не було звичайного для рослинності Венери червоного листя, вся ділянка тому, очевидно, і набула дивного темно-коричневого кольору. Чому дерева втратили листя — і лише на одній цій ділянці?
Ще одна незрозуміла пляма в яскравому оранжевому рослинному килимі. Це вже щось подібне до великої галявини. Дивно само по собі: адже ж досі Ван Луну не доводилося бачити ніяких галявин, уся поверхня планети була вкрита густими заростями — крім, мабуть, тільки скелястих місць, усіяних гострим камінням. А тут виднілася широка світло-оранжева галявина, немов вкрита високою травою. Ні, не лише травою! На галявині можна побачити якісь окремі світлі плямки… наче на траві лежать купи великого круглого каміння, що їх ніби навмисно зібрала чиясь рука. Знову нез’ясована загадка, яку Ван Лун навіть не встиг обміркувати, бо бабка круто повернула вбік, зробила над лісом велике півколо — і почала опускатися.
Ван Лун відчув, як міцно, прискорено застугоніло його серце; наближався час вирішальної бійки. Він обережно поклав праву руку на кобуру з пістолетом: чи не час? Проте через кілька секунд він вирішив: “Бабка, навіть дуже велика, все одно комаха. Проб’ю їй кулею голову: буде так само міцно тримати мене лапами. Так, пам’ятаю: лапами комах керує не голова. Вони мають нервові центри десь у грудях”. Він не був певний цього, Ван Лун ніколи спеціально не займався комахами, втім, десь у пам’яті залишилися обривки давніх, можливо, ще шкільних, знань.
Він вийняв пістолет і переклав його до лівої руки — Ван Лун стріляв нею не гірше, ніж правою. Так само обережно він вийняв з піхов свій улюблений широкий кинджал.
Тим часом гігантська бабка обрала для себе місце в лісі. її дзижчання посилилося. Вона впевнено опускалася на верхівку величезного старого дерева, що височіло над лісом, наче гігантська свічка. Тепер Ван Луна тримали тільки дві передні лапи хижака. Дві задні пари витяглися вниз, готові ухопитися за дерево. Крила майже нерухомо застигли в повітрі, створюючи над Ван Луном прозорий блискучий намет, на якому переливалися всі кольори райдуги.
Приготувавшись мов для стрибка, напружуючи всі м’язи, Ван Лун чекав. Час ще не прийшов. Ясно, що хижак нічого не зробить з ним, доки не сяде.
І от бабка сіла на верхівку дерева. Задні її лапи ухопилися за гілки. Дерево захиталося під вагою величезного хижака. Бабка переступила кілька раз лапами, вмощуючись зручніше. Верхівка дерева все ще хиталася, але вже менше. Бабка зручно і цупко трималася за гілки.
Її голова знову повернулася правим оком до Ван Луна. Хижак націлювався на свою здобич. Зубаста паща повільно роззявлялася. Передні лапи, що міцно тримали тіло Ван Луна, повернули його на бік і почали підіймати вгору, шоломом до роззявленої пащі.
Ван Лун побачив груди хижака, вкриті жовтим шаром хітину. Окремі сегменти і пластинки хітину з’єднувалися вузенькими смужками шкіри, які дозволяли їм вільно рухатися. Під тонкою шкірою щось ритмічно пульсувало, переливалося.
Шолом Ван Луна опинився вже під самою пащею бабки — і лапи невблаганно підтягали його ближче й ближче.
— Час настав!
Відчайдушним різким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижака. Тепер він немовби лежав на спині, повернувшись обличчям до вкритого хітином тіла. Вабка, здивована несподівано різким рухом своєї жертви, зімкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її і знову потягла Ван Луна до себе.
Зморшкувата смужка шкіри між двома сегментами хітину опинилася перед очима Ван Луна. Не цілячись, він міцним ударом встромив кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру і увійшло глибоко в тіло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал і, не виймаючи його з глибокої рани, одним крутим рухом розітнув груди хижака від краю до краю. Тієї ж миті Ван Лун відчув, як здригнулися лапи гігантської бабки, що тримала його. Очевидно, йому вдалося пошкодити нервові центри. Крила бабки шалено забилися в повітрі, здіймаючи цілий вихор, збиваючи листя і ламаючи тонке гілля. Бабка підстрибнула, намагаючись злетіти, але не випускала людину з лап.
— Настав час!
Ван Лун підняв пістолет і випустив підряд кілька куль в хижака, в його розітнуті груди. І кожен постріл відповідав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тілі летючої потвори його кулі. Тепер Ван Лун уже нічого не бачив. Скло його шолома було заліплене густою масою, яка вилітала з розірваних грудей гігантської бабки після кожного пострілу. Проте лапи все ще цупко тримали його.
Втім, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тіло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тільки однією сухою лапою. Ще секунда — і так само безсило повисла, втративши міць, і вона. Перекидаючись в повітрі, нічого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гілки дерева, які м’яко ніби перекидали його одна на одну, нижче, нижче…
Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув тріск гілок, що ламалися під вагою його тіла, відчував, як ударяється об них, але спинитися не міг, не міг ні за що ухопитися, бо його руки були зайняті зброєю. Ще удари, вже значно м’якші. Пролунав уже не тріск, а соковите хрумтіння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. І нарешті Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його.
Секунду чи дві він лежав, збираючись з силами. Потім трохи підвівся на ліктях. Здається, все благополучно, немає ні переламів, ні вивихів, ноги й руки цілі. Боліло тільки плече — мабуть, внаслідок удару об товсту гілку.
Навпомацки Ван Лун відшукав і зірвав якесь широке хрумке листя і протер ним скло шолома. Тепер він міг бачити.
Невисокі густі зарості папороті. М’який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутні стовбури дерев, їхні крони тісно переплітаються, зливаються в одне суцільне червоне склепіння, таке щільне, що крізь нього не видно неба. Поранена чи вбита гігантська бабка залишилася десь там, угорі. Тут, унизу, було тихо і спокійно. Ван Лун був вільний, він міг повертатися до товаришів, до міжпланетного корабля.
Це було дуже легко сказати, тільки сказати. Як повертатися, куди? Ніякий компас не міг допомогти Ван Луну. Проклята бабка під час польоту кілька разів змінювала напрям. Мандрівник міг бути зараз усього в кількох кілометрах від міжгір’я, де лежав астроплан; проте ця відстань могла бути і вдвоє, втроє більшою. Втім, не це головне, справа не у відстані.
Куди іти — от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди ліс дерев з червоним листям, усюди зарості чагарника і папороті. Направо, наліво, прямо, назад? Невідомо? Зв’язатися з товаришами по радіо? Проте маленький передавач у скафандрі Ван Луна перекривав дуже невеличку відстань — всього біля кілометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача і голосно промовив:
— Товариші! Чи чуєте ви мене? Відгукніться!..
Як і слід було чекати, відповіді він не почув. Передавач був надто слабким.
Притулившись до дерева, Ван Лун обмірковував становище. Справді, що робити? Куди б він не вирушив, який би напрямок не обрав, — все одно, у дев’яноста дев’яти випадках із ста він не знайде міжгір’я і астроплана. Це все одно, що йти наосліп, без будь-яких орієнтирів, в невідомому напрямі. Чекати тут? Проте — чого? Хто може відшукати його тут, хто міг би вирушити за ним, хто знає, куди занесла його гігантська бабка? Чекати, марнувати час було так само безглуздо.
Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на скільки йому ще вистачить кисню?
Він замінив резервуари з оксилітом сьогодні вранці. Після того йому не довелося жодного разу навіть зняти шолом. Робота поза міжпланетним кораблем розпочалася о десятій ранку. Тепер — він поглянув на годинник, прикріплений до рукава скафандра, — пів на четверту. Отож, він витрачав кисень протягом п’яти з половиною годин. Лишалося ще шість з половиною годин дихання. Не багато, зовсім не багато в його становищі.