Аргонавти Всесвіту

Ван Лун зневажливо махнув рукою:

— Дівчина не здатна зрозуміти красоти полювання! Порівнює: благородний тигр, смугаста блискавка, — і незграбна тварюка, що плазує на кошлатому череві. Мисливцеві соромно слухати такі слова. Тигр — красень; тварюка в печері — кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцеві Ван Луну дуже неприємно, дуже погано…

А проте дисциплінований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндіна і сумлінно збирав колекції комах — представників своєрідної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам нові зразки. Його колекція була чи не багатшою від гербарію Галини Рижко.

Втім, не менш цікавою була й третя колекція, яку старанно збирав Вадим Сокіл, — мінералогічні зразки найрізноманітніших порід, щедро представлених у міжгір’ї, де лежав астроплан. Сокіл охоче пояснював Галині:

— Справді, мені пощастило! Навіть не треба шукати і відправлятися в розвідки. Наше міжгір’я само по собі є величезним зібранням всіляких порід — і було б просто соромно не зайнятися їх класифікацією. Микола Петрович мав рацію, як і завжди. Адже ж він одразу, після першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це міжгір’я виникло внаслідок якоїсь великої сейсмічної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спеціально для нас ножем зрізав їх. Як у музеї — підходь і вивчай будову кори! А пам’ятаєте, як старий найточніше визначив з першого погляду напрямок порід-супутників ультразолота? Я, досвідчений геолог, міг тільки позаздрити йому. Ні, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра інтуїція, яка допомагає йому розбиратися в найскладніших питаннях швидше від нас усіх, разом узятих! Надзвичайно світла голова!

Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповіді і пояснення академіка, який умів про все говорити просто і страшенно цікаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взірець доброго, лагідного чарівника, який розкривав перед нею невичерпні багатства науки, показував шлях розв’язання найскладніших і найзаплутаніших задач і загадок, що раз у раз поставали перед мандрівниками. Перше-ліпше явище, першу-ліпшу подію Микола Петрович умів поставити на належне, немовби призначене їм місце в ланцюгу інших явищ і подій. І виходило, що в усьому тому не було нічого загадкового або таємничого, що рішуче все було пов’язане з попередніми явищами і фактами, обумовлювалося ними — і навіть просто не могло не відбутися! Треба було завжди тільки зрозуміти, врахувати, зважити. А тоді — передбачати, бути напоготові до подальшого, хоча б воно і віщувало нові й нові нібито несподіванки. Це правило, це гасло академіка Риндіна ніде не могло бути більш дійовим і вірним, ніж в складних умовах їх життя на незнаній планеті.

— А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути кожної хвилини поповнювати свої знання, нічого не пропускати, все враховувати і науково аналізувати, — підкреслював завжди Микола Петрович.

Ще кілька днів тому академік Риндін сказав після вечері, коли мандрівники за звичкою обмінювалися перед сном своїми думками і враженнями:

— Ми, друзі мої, як на мою думку, маємо тепер всі підстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсім близько. Зразки порід-супутників, а особливо ті, які Вадим приніс сьогодні, — всі ці зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бійки з дзьобастим павуком, свідчать про близькість ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися і сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого міжгір’я з його скелями й урвищами. А між тим — саме тут нам найлегше відшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокі зрізи порід, чи не так, Вадиме? Пам’ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там і сміється: я тут, я близько, ану, відшукайте мене!.. От і наше ультразолото зараз ховається від нас, наче отакий чарівний казковий колобок. Вадиме, на вашому місці я не дозволяв би навіть ультразолоту сміятися з нас, а мерщій відшукав би його!

Вадим Сокіл сконфужено закліпав короткозорими добродушними очима: слово честі, він докладав усіх зусиль до того, щоб його розшуки увінчалися успіхом. Протягом минулих тижнів він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, простежив виходи жил-супутників, що красномовно говорили про близькість ультразолота. Втім, дорогоцінний елемент усе ще ховався від геолога. Він був десь тут — це ясно. Але де саме?..

Іноді з астроплана виходив і сам Микола Петрович, хоча здебільшого він весь час сидів, занурений в розрахунки, в навігаторській рубці, намагаючись знайти розв’язання найважчого завдання — зворотного вильоту на Землю. Проте воно тікало від Риндіна так само, як ультразолото від Сокола. Жартуючи, академік говорив, що він усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймні жили-супутники, за якими той міг визначити потрібний напрямок розшуків, тоді як у Миколи Петровича — самі скелі, серед яких на дні міжгір’я лежав міжпланетний корабель.

Після пам’ятної пригоди з велетенським павуком навіть Сокіл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його і заважала працювати, — навіть він виходив з корабля не інакше, як захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями. Такий самий пістолет брав з собою, виходячи назовні, і Микола Петрович. Грізна зброя висіла на поясі Риндіна і, як здавалося Галі, зовсім не гармоніювала з мирним виглядом академіка, з його добрим усміхненим обличчям, його лагідною, м’якою манерою говорити. Але — що поробиш? Життя на Венері насичене небезпеками, це розумів кожен. Коли завгодно, першої-ліпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з’явитися якась нова потвора, — хіба мало було їх на цій чужій і загадковій планеті?..

Ось чому Вадим Сокіл, навіть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всі боки. І почував себе найкраще тоді, коли поблизу від нього був хтось з товаришів.

Незабаром після сніданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, і гукнув йому:

— Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун і Галя незабаром мусять повернутися з печери з інфрарадієм. Може, ви зробите невеличку перерву, відпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самі.

Вадим Сокіл обернувся в бік Риндіна і замість відповіді показав на свій заряджений пістолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку!

— Ну, гаразд, дивіться!

Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, і знову взявся за роботу. Сьогодні, як йому здавалося, він майже зовсім “спіймав за хвіст” таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кількох кроках від Сокола, — так говорили всі ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам’яну брилу, що звисала над схилом міжгір’я. Саме тут, під цією брилою, мусило ховатися ультразолото!

Сокіл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повітря цю важку брилу і не копатися під нею. Але під час вибуху скали могли пошкодити стінки міжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б іще зробити серію дрібних вибухів, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крім того, невідомо, на якій глибині, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тікало від геолога.

Зітхнувши, Сокіл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здійснюватимуться, тоді можна буде вжити електричний перфоратор, він допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тоді вже доведеться обміркувати з товаришами, як розподілити дрібні вибухи. А раптом йому пощастить — і самородки ультразолота виявляться саме в цьому місці? Те, що ультразолото мусить бути в цій системі порід саме у вигляді самородків, Сокіл вирішив давно, так підказував йому весь досвід бувалого геолога-розвідника.

Він встиг зробити після відходу Риндіна всього лише кілька енергійних ударів киркою, як у нього виникло неприємне відчуття незручності. Воно зв’язувало його рухи. Соколові здавалося, що позаду хтось стоїть і уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це відчуття було таким реальним, що він вирішив: повернувся хтось з товаришів. Не оглядаючись, він роздратовано сказав: