Аргонавти Всесвіту

Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м’якого, соромливого Вадима Сергійовича. Проте виявилось, що несподіванки тільки починались. Важко уявити собі, які вражені були Микола Петрович і я, коли і професор Ван Лун, завжди такий стриманий і ввічливий, ладний в усіх випадках пожартувати, як він це вміє, тонко і дотепно, — раптом підвівся з-за столу і повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Він гостро сказав:

— Вважаю, краще замовчіть. Ви мені теж набридли.

Сокіл спалахнув, його обличчя почервоніло. Він закричав:

— Це що за брутальність? Та я…

Але Ван Лун не дав йому закінчити фразу. Він уже стояв біля Вадима Сергійовича з занесеною рукою, великий і грізний. Крізь зціплені зуби він люто прошипів:

— Просив краще замовчати. Інакше знімайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.

Ще мить — і Ван Лун міг вдарити Вадима Сергійовича. Проте цього не трапилося, бо Сокіл раптом зовсім несподівано заплакав… Не можна було зрозуміти, що трапилось. Я, витріщивши очі, дивилася на обох. Сокіл дійсно плакав; в нього на очах з’явилися сльози, він плакав, мов дитина. Потім він опустив голову на руки і монотонно заговорив:

— Мене ображають… загрожують… ображають…

Він повторював одні й ті ж самі слова скривдженим голосом, в якому бриніли сльози. А Ван Лун стояв біля нього з занесеним кулаком і лютим, роздратованим обличчям, — і в нього рухались м’язи на вилицях. Це було прямо страшно, і, головне, нічого не можна було зрозуміти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..

— Миколо Петровичу, що це таке? — спитала я. Слово честі, мені було дуже страшно.

Микола Петрович мовчав, — і його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помітне сильне напруження. Він лише зробив мені знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самі вгамуються! А потім уже нахилився до мене і сказав:

— У кожної людини можуть бути такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження від сильних переживань і розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останніми днями. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція.

— Але їх треба заспокоїти! — вигукнула я. А Микола Петрович, навіть не відповівши мені, з інтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. І взагалі те, що він сказав мені, було остаточно незрозумілим: ніколи раніше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокіл і Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола і загрозливо сказав:

— Мені дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловік, вас треба вчити. Прошу вставати і відповідати по-чоловічому. Допоможу вам сам!

Ван Лун схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола і рвонув його. Вадим Сергійович навіть не опирався. Безвільно звісивши голову, він усе ще плакав. А Ван Лун сіпав його з боку в бік, і тіло Сокола безживно бовталося в повітрі, як велика мертва лялька.

Я не витримала:

— Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевілля якесь!

Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене і так само люто процідив крізь зуби:

— Мовчати, дівчино. Коли говорять чоловіки, дівчата — геть! Не їхня справа!

В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, — і остовпіла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очі його горіли, губи ворушилися і брови сіпались, коли він, немов уві сні, говорив:

— Зрозуміло, Ван Лун наб’є йому… Ну, давай, давай, Лун! Проте… подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось!

Я схопила його за руку:

— Миколо Петровичу, що з вами? Невже і ви… так само…

Далі я вже не змогла говорити. Ще секунда — і я сама розплакалася б, як Сокіл. До горла підступав щільний клубок, стало важко дихати.

Микола Петрович дуже уважно, ніби з трудом міркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що він опанував себе. Він поглянув ще раз на Вадима Сергійовича, на Ван Луна — і, провівши рукою по плечу, немов прокидаючись від важкого сну, кинувся до них:

— Ван Лун, залиште Вадима!

Ван Лун ніби не чув нічого.

— Ван, чи розумієте ви, що я вам кажу?

Ван Лун нарешті обернувся і якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залізна рука все ще не випускала Сокола.

— Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смієте не виконувати мого розпорядження?

Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хіба що божевільний. Сльози підступали до моїх очей, я міцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такі надзвичайні люди — і так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..

— Ван, облиште Вадима, я наказую вам!

Рука Ван Луна одірвалась від Сокола, який так і повиснув у повітрі, зігнувшись у неприродній позі, з головою, що ніби впала на руки. І він все ще плакав!

— Ідіть сюди, Ван, — голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздільно і твердо. — Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?

— Чую, — глухо відповів Ван Лун.

— Ви обіцяєте мені?

Мовчання.

— Обіцяєте, Ван? — повторив Микола Петрович наполегливо.

І тільки тоді Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обізвався:

— Обіцяю.

Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладів, з якими Сокіл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими — адже записи треба було проводити безперервно, — і з автоматичного реєстратора повільно виповзла вузенька паперова стрічка, на якій відзначалась інтенсивність космічного проміння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами він наблизився до приладів, кілька секунд уважно вивчав показання лічильників і запис на стрічці. Потім так само хутко повернувся до мене:

— Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?

Значить, він думав, що й я також… що й я божеволію, як Сокіл і Ван Лун! Це було неймовірно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще більше від незаслуженої образи. Я відповіла:

— Так, Миколо Петровичу. Я тільки не розумію, що у нас тут робиться.

Тоді він ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти і щось бурмотів про себе, на Сокола, що, як і раніше, висів у неприродній позі в повітрі. Потім Микола Петрович похитав головою, обвів поглядом каюту, мов розшукуючи щось, — і рішуче покликав мене:

— Ходімо, Галю. Зараз не можна гаяти ані хвилини!

Ми спустились у склад крізь люк у підлозі каюти. Микола Петрович відкрив там великий ящик, вийняв звідти два довгі рулони з щільного сірого і тьмяного металу і сказав:

— Несіть до каюти. Мерщій, мерщій!

Узявши ще два рулони, він поспішив слідом за мною. Ван Лун і Сокіл не рухалися з місця. Вони нічого не помічали, ні на що не звертали уваги.

— Давайте сюди Сокола, Галю!

Немов дитину, ми перенесли безвільне тіло Вадима Сергійовича до вкритої металом стіни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зітхнув і покликав Ван Луна:

— Ван, ідіть сюди.

Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бік. Видно було, що він не хотів іти. Але заперечувати Миколі Петровичу він не зміг. Повільно, ніби через силу, він наблизився до нас.

— Сідайте тут, поговоримо, — м’яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.

Ван Лун все так само неохоче сів. Всі мовчали. Не говорив нічого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга… І ось Ван Лун провів рукою по голові, струсонув нею, наче прокидаючись. Він здивовано подивився на Миколу Петровича:

— Що таке? Думаю, я немов п’яний! Важка голова… Майже в ту ж мить пролунав і голос Сокола:

— Нісенітниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут відбувалось? І свинець чомусь на стіні, — додав він здивовано, оглянувши каюту.

— Друзі мої, нам усім треба бути обачнішими, — відповів обом відразу Микола Петрович. — На щастя, цього разу обійшлося без великого лиха. Але ще кілька хвилин — і я не знаю, чим би все це скінчилось. Ми поводились дуже нерозумно… хоча, проте, хто міг передбачити подібні явища?..