Страница 13 из 19
Та я не йду з слонами. Я лишаюся сам. Панічний жах, що охопив усе стадо, передається моїм слонячим нервам, а від них — моєму людському мозкові. Страх затуманює свідомість. Я ладен бігти слідом за стадом. Я закликаю на допомогу всю свою мужність, усю свою волю. Так ні ж! Мій людський мозок переможе страх слона, переможе цю величезну гору м’яса, крові, кісток, яка тягне мене до загибелі.
І я, мов шофер, повертаю руль “грузовика” і звертаю прямо в річку Сплеск, каскад бризок, тиша… Вона остудила мою збурену слонячу кров. Розум переміг. Тепер я міцно тримаю “в руках розуму” свої слонячі ноги. Вони покірно тупцяються по мулистому дну.
Я вирішив утяти штуку, на яку нездатні звичайні слони: відсидітись у воді, занурившись у неї, як гіпопотам. Постараюся дихати тільки кінчиком висунутого хобота. Спробую зробити це. Вода неприємно заливає вуха й очі. Час від часу я піднімаю голову й слухаю. Загонщики наближаються. Я знову занурююсь у воду. Ось загонщики пройшли мимо, не помітивши мене.
З мене досить безперервних хвилювань і страху. Нехай що буде, те й буде, але я не піду до людей-мисливців. Я спущуся вниз по Конго і знайду якусь факторію, яких немало розташовано між Стенлі-Пулем та Бомом. Прийду на факторію або ферму і постараюсь показати мирним людям, що я не дикий слон, а дресирований, і вони не проженуть і не вб’ють мене.
XII. НА СЛУЖБІ У БРАКОНЬЄРІВ
Виконати цей план виявилось важче, ніж я припускав. Я досить скоро знайшов головне річище Конго і вирушив униз за течією. Вдень я пробирався понад берегом, а вночі плив. Моя подорож проходила благополучно. На цій ділянці річка судноплавна, і дикі звірі побоюються підходити близько до берегів. За весь час подорожі вниз по річці — а вона тривала близько місяця — я тільки раз чув далекий рев лева, і одного разу в мене сталася досить неприємна сутичка, в буквальному і переносному розумінні цього слова, з гіпопотамом. Це було вночі. Гіпопотам, занурившись по самі ніздрі, сидів у річці. Я його не помітив і, пливучи, наскочив на незграбну тварину, мов на айсберг. Він занурився в воду ще глибше і почав своєю тупою мордою дуже неприємно штурхати мене в черево. Я швиденько відплив убік. Гіпопотам виплив, сердито пирхнув і погнався за мною. Та я встиг утекти від нього.
Без пригод доплив я до Лукунги, де побачив велику факторію, судячи з прапора — бельгійську. Рано-вранці я вийшов з лісу і попрямував до будинку, киваючи головою. Проте цей маневр мені не допоміг. Два величезні доги, люто гавкаючи, кинулись на мене. З будинку вийшов чоловік у білому костюмі, побачив мене і швидко кинувся назад. Кілька негрів з криками пробігли по двору і теж зникли в будинку. Потім… потім я почув два рушничні постріли. Я не дожидав третього і змушений був повернутись до лісу.
Якось уночі я йшов рідким похмурим лісом. Таких лісів чимало в Центральній Африці: темна зелень, болотистий грунт під ногами, чорні стовбури дерев. Недавно пройшов великий дощ, а ніч була як для екватора досить прохолодна, вітряна. Незважаючи на товсту шкіру, я, як і інші слони, досить чутливий до вологи. В дощ і сиру погоду я не стою на місці, а рухаюся, щоб зігрітись.
Я йшов спокійною ходою вже кілька годин, як раптом побачив перед собою розпалене багаття. Місце було досить дике. Тут не зустрічались навіть села чорношкірих. Хто міг запалити багаття? Я пішов швидше. Ліс закінчився, почалася савана з невисокою травою. Мабуть, тут не так давно була лісова пожежа і трава ще не встигла вирости. За півкілометра від лісу виднілося старе діряве шатро. Поруч горіло багаття, біля якого сиділи два чоловіки, очевидно, європейці. Один з них щось помішував у казанку, що висів над вогнем. Третій — видно, тубілець, напівголий красень — стояв, мов бронзова статуя, недалеко від багаття.
Я поволі підходив до багаття, не спускаючи очей з людей. Коли вони мене побачили, я опустився на коліна так, як це роблять дресировані слони, підставляючи спини для поклажі. Невисокий чоловік у пробковому шоломі раптом схопився за рушницю з виразним наміром стріляти. Але тубілець у ту ж мить закричав каліченою англійською мовою:
— Не треба! Це хороший, це домашній слон! — і побіг до мене назустріч.
— Відійди! Інакше я продірявлю твоє тіло! Ей ти, як тебе звуть? — закричав білий, прицілюючись.
— Мпепо, — відповів тубілець, але не відійшов од мене, а підбіг ще ближче, немов збираючись своїм тілом захистити мене від пострілу.
— Бачиш, бана,[3] ручний! — казав він, погладжуючи мій хобот.
— Геть, мавпо! — горлав чоловік з рушницею. — Стріляю! Раз, два…
— Почекай, Бакала, — втрутився другий білий, високий і худий. — Мпепо має рацію. Бивнів у нас вистачить, а доставити їх хоч би тільки до Матаді буде не легко і не дешево. Цей слон, видно, ручний. Чий він і чому вештається вночі, про це ми не будемо питати. Він нам може стати у пригоді. Слон піднімає тонну, хоч з таким вантажем він далеко не зайде. Ну, скажімо, півтонни. Коротше кажучи, один слон може замінити нам тридцять-сорок носіїв. Розумієш? І він нам нічогісінько не коштуватиме. А коли прийде час і слон нам уже не буде потрібен, ми вб’ємо його і додамо його чудові бивні до нашої колекції. Ясно?
Той, кого називали Бакала, слухав нетерпляче і кілька разів поривався стріляти. Але коли співрозмовник підрахував, як дорого обійдуться їм носії, яких може замінити слон, то Бакала погодився з цими доводами і опустив рушницю.
— Ей ти, як тебе звуть? — звернувся він до тубільця.
— М… пепо, — відповів той. Згодом я пересвідчився, що Бакала щоразу звертався до тубільця: “Ей ти, як тебе звуть”, а той незмінно відповідав з маленькою паузою на букві “М”, начебто йому самому трудно було вимовити своє ім’я: “М… пепо”.
- Іди сюди, веди слона.
Мпепо жестом запрошував мене підійти ближче до багаття. Я охоче скорився.
— Як же ми його назвемо? Га? Труент[4] — найбільш підходяще для нього ім’я, як ти гадаєш, Кокс?
Я подивився на Кокса. Він увесь був якийсь сизий. Особливо мене вразив його ніс, немовби щойно витягнутий з лілової фарби. На сизому тілі була сиза сорочка, розстебнута на грудях, з засуканими вище ліктя, рукавами. Кокс говорив хрипким і, як мені здалося, теж сизим голосом, шепелявлячи і гаркавлячи. Цей глухий голос начебто вицвів так, як і його сорочка.
— Ну що ж, — погодився він. — Хай буде Труент.
Біля багаття заворушилося лахміття, і з-під нього почувся чийсь дуже кволий, але густий бас:
— Що трапилося?
— Ти ще живий? А ми думали, що вже помер, — спокійно сказав Бакала, звертаючись до лахміття.
Лахміття дужче заворушилося, і з-під нього несподівано показалась велика рука. Рука скинула лахміття. Великий, добре збудований чоловік підвівся й сів, підпираючись руками й похитуючись. Його обличчя було дуже бліде, руда борода скуйовджена. Видно було, що білий чоловік з білим, як сніг, обличчям — хворий. Тьмяні очі подивились на мене. Хворий посміхнувся й сказав:
— До трьох бродяг приєднався четвертий. Біла шкіра — чорна душа. Чорна шкіра — біла душа. Один чесний, і той бакуба! — Хворий безсило впав навзнак.
— Марить, — сказав Бакала.
— Щось його марення образливе, — озвався Кокс. — Загадує загадки. Один чесний, та й той бакуба. Ти розумієш, що це означає? Адже наш Мпепо з племені бакуба. В цьому ти можеш пересвідчитись, подивившись на його зуби: у нього, за звичаєм бакуба, вибиті верхні різці. Виходить, що тільки один він чесний, а ми шахраї.
- І сам Броун у тому числі. В нього шкіра біліша, ніж у нас; виходить, і душа чорніша, коли вже на те пішло. Броун, ти теж шахрай?
Та Броун не відповідав.
— Знову знепритомнів.
— Тим краще. І буде ще краще, якщо він зовсім не отямиться. З нього тепер мало користі, а він зв’язує нам руки.
— Одужає — він буде вартий нас двох.
— Від цього теж мало радості. Невже ти не розумієш, що він зайвий?..
3
Бана — пан.
4
Tруент — бродяга, гультяй.