Хойті-Тойті

Що мені лишалось робити? Хотілося крикнути англійцеві, попросити його не стріляти, але я спромігся тільки на якийсь писк. Якщо тільки англієць влучить у те небезпечне для мене місце в черепі, яке ви мені показували, — між оком і вухом, де містився мозок, — я загинув… Я згадав вашу пораду і повернув голову так, щоб кулі не влучили в це місце, а сам скоріше плив до берега. Коли я виліз на берег, то являв собою чудову мішень, але голова моя була повернута до лісу. Та англієць, мабуть, настільки добре знав правила полювання на слонів, що вважав марним стріляти в задню частину. Він більше не стріляв, певно, піджидав, чи не поверну я до нього голови. Але я, вже не думаючи про звірів, помчав у хащі.

Ліс дедалі густішав. Ліани перегороджували шлях. Незабаром вони обплутали мене такою сіткою, що навіть я не міг розірвати їх і змушений був зупинитись. Я так смертельно втомився, що звалився на бік, не думаючи про те, чи годиться так робити слонові.

І приснився мені страшний сон: немов я, доцент університету і асистент професора Турнера, знову в Берліні, в своїй маленькій кімнатці на Унтер-ден-Лінден. Літня ніч. У відчинене вікно світить одинока зоря. Доноситься запах квітучих лип, а на столику пахне червона гвоздика в венеціанській гранчастій скляночці з синього скла. І серед цих приємних запахів вривається, мов непроханий гість, якийсь дуже терпкий нудотний запах, що нагадує запах чорної смородини. Але я знаю, що це запах звіра… Я готуюсь до завтрашньої лекції. Схиляю голову над книгами і засинаю, вдихаючи запахи липи, гвоздики, звіра. Я бачу дивний сон: немов я став слоном і броджу в тропічному лісі… Запах звіра чути дужче й дужче. Він мене тривожить. Я прокидаюсь. Та це вже не сон. Я справді став слоном, як Луцій — ослом, завдяки чарам сучасної науки.

Запах двоногого звіра. Пахне потом африканського тубільця. До цього запаху приєднується запах білої людини. Це, мабуть, той, що стріляв у мене з човна. Він переслідує мене, женеться по моїх слідах. Може, стоїть уже за кущем і спрямовує дуло рушниці в небезпечну місцинку між оком і вухом…

Я швидко схоплююсь. Запах доноситься з правого боку. Отже, треба бігти вліво. І я біжу, ламаючи й розсуваючи кущі. Потім — хто мене цього навчив? — роблю так, як роблять слони, коли хочуть збити переслідувача з сліду. Після шумливого відступу слон раптом затихає. Переслідувач не чує жодного звуку і думає, що слон зупинився на місці. Але слон продовжує бігти, так обережно ступаючи і розсуваючи гілки, що навіть кіт не пройшов би тихіше.

Я пробіг не менше двох кілометрів, поки нарешті насмілився обернутись, щоб понюхати повітря. Людьми ще пахло, але вони були далеко, я думаю, не менш як за кілометр від мене. Я побіг далі.

Настала тропічна ніч, задушна, жарка, темна, як сама сліпота. З темрявою прийшов і страх. Він обступив мене з усіх боків і був такий безмежний, як і пітьма. Куди бігти? Що робити? Стояти на місці було страшніше, ніж рухатись. І я йшов невтомною рівною ходою.

Незабаром під ногами захлюпала вода. Ще кілька кроків — і я вийшов на берег… чого? річки? озера? Вирішив попливти. На воді я принаймні не боявся нападу левів та леопардів. Поплив і, на своє здивування, дуже скоро відчув під ногами дно і вийшов на мілке місце. Пішов далі.

На шляху — якісь струмки, річки, болітця. В траві на мене сичать невидимі звірки, полохливо відскакують величезні жаби. Я блукав усю ніч і на ранок змушений був признатися, що остаточно заблудив.

Минуло кілька днів, і багато з того, що раніше вселяло в мене страх, я вже не боявся. Смішно! В перші дні свого нового існування я боявся навіть поранити собі шкіру колючками. Можливо, мене налякала історія з уколотим пальцеподібним відростком хобота. Проте я скоро переконався, що навіть найгостріші і найміцніші колючки не завдають мені аніякісінької шкоди, — товста шкіра захищала мене, мов броня. Потім я боявся ненароком наступити на отруйну гадюку. І коли це сталося перший раз і гадюка обвилась кругом моєї ноги, намагаючись вжалити, моє величезне слонове серце похололо від страху. Але тоді ж я переконався, що гадюка безсила заподіяти мені шкоду. І відтоді я навіть із задоволенням давив ногами гадюк, якщо вони завчасно не забиралися геть з моєї дороги.

А втім, лишилося й таке, що викликало мій страх. Уночі я боявся нападу великих хижаків — лева і леопарда. Я був сильніший від них і не гірше за них озброєний, але не мав досвіду боротьби, інстинктів, які б підказували мені мою роль. А вдень я боявся мисливців, особливо білих. О, ці білі люди! Вони найнебезпечніші з усіх звірів. їхніх капканів, силець, пасток я не боявся. Мене важко було загнати в загін, лякаючи вогнищами або тріскачками. Єдине, що загрожувало мені, - це можливість упасти в замасковану яму, і я уважно оглядав перед собою шлях.

Запах селища я відчував за кілька кілометрів і намагався далеко обходити будь-яке житло людини. По запаху я розрізняв навіть тубільні племена. Одні з них були більш небезпечні для мене, другі менше, треті зовсім не страшні.

Якось одного разу, потягши хоботом повітря, я відчув новий запах — звіра чи людини, мені навіть важко сказати. Скоріше — людини. Мене охопила цікавість. Адже я вивчав ліс і мусив знати про все, що могло загрожувати мені небезпекою. Я попрямував на запах, ніби по компасу, дуже обережно просуваючись уперед. Це було вночі, в таку пору, коли тубільці сплять найміцніше. Я підкрадався дуже тихо, в той же час уважно оглядаючи шлях перед собою. Запах дедалі посилювався.

На ранок я вийшов на узлісся і, ховаючись у гущавині, подивився на поляну. Блідий місяць стояв над лісом, обливаючи попелястим світлом низенькі гостроверхі курені. У такому курені середня на зріст людина могла тільки сидіти. Було тихо. Навіть собаки не гавкали. Я підійшов з підвітряного боку, дивуючись, хто може жити в цих маленьких куренях, начебто іграшкових, зроблених дітьми.

Аж ось я помітив, що з дірки в землі вилізла якась людиноподібна істота. Звівшись на ноги, вона свиснула. На свист озвалась інша істота, скочивши з дерева. Ще дві вийшли з куренів. Вони зібрались коло більшого куреня висотою в півтора метра і почали про щось радитись. Коли перше проміння сонця освітило небо і я міг # краще розглядіти “гномів”, - так назвав я дивних істот, — то пересвідчився, що набрів на поселення пігмеїв, найменших людей на землі. У них була світло-коричнева шкіра і майже червоне волосся. Постаті цих людей були дуже стрункі, пропорціонально збудовані. Але їх зріст не перевищував вісімдесяти-дев’яноста сантиметрів. У декого з цих “дітей” були бороди, густі й кучеряві. Пігмеї про щось швидко говорили пискливими голосами.

Це було дуже цікаве видовище, але мені стало страшно. Краще зустрітися з велетнями, ніж з цими страшними для мене карликами. Мабуть, я віддав би перевагу зустрічі з білою людиною. Пігмеї, незважаючи на свій низенький зріст, — найстрашніші вороги слонів. Я знав це ще до того, як став слоном. Вони чудові стрільці з лука і метальники списів. Вони застосовують отруйні стріли, одного уколу яких досить, щоб убити слона. Пігмеї можуть тихенько підкрастись до слона ззаду і накинути на задні ноги пута або ж перерізати гострим ножем ахіллесову жилу. Кругом своїх поселень вони розкидають отруєні колючки й палички…

Я враз повернувся всім тілом і побіг так швидко, як і того разу, коли тікав від леопарда. Позаду я почув крик, а за ним і звуки погоні. Я втік би від них, коли б переді мною була рівна дорога. Але мені довелося бігти в дрімучому лісі, раз у раз оббігаючи нездоланні перешкоди. А мої переслідувачі, спритні, як мавпи, рухливі, мов ящірки, й невтомні, як хорти, бігли так швидко, мовби для них не існувало перешкод. Погоня наближалася. Кілька списів було кинуто мені вслід. На щастя, густа зелень захищала мене. Я задихався і мало не падав від утоми. А маленькі людці, не падаючи, не спотикаючись, не відстаючи ні на крок, бігли за мною.