Літаючі квіти

ІІ

Микола й Оля не відразу підійшли до вогнища. Вони затримались на кілька секунд кроків за десять, на межі світла й темряви. Зав’ялов зрозумів: Микола ніс обидва рюкзаки і тепер один віддав своїй супутниці.

Вони мали сьогодні завдання обстежити західні відгалуження ущелини. Зав’ялов здивувався, коли Микола, високий, стрункий юнак, розгорнувши карту, розповів про наслідки денної роботи. Він не сподівався, що вони зможуть пройти так далеко.

— Ну, а які ж знахідки?

Микола розклав зразки порід. Тут були граніти і кварци, кілька кристалів гірського кришталю, кілька зразків гальки, яку принесло потоками. По них можна було скласти уявлення про породи, що залягали вище за течією потоків.

Зав’ялов дістав контрольний апарат і, надівши навушники, перевірив зразки на вміст радіоактивних елементів, розшуки яких були завданням експедиції. Граніти і гнейси дали два—три сигнали за хвилину — звичайна кількість урану в таких породах. Коли досліджували інші зразки, апарат не клацнув жодного разу.

— В мене сьогодні теж пусто, — сказав Зав’ялов, — ховається чарівний метал. А десь тут його повинно бути дуже багато. Відчуваю. Нюх мій ніколи мене не зраджував. Ну, про це завтра. А зараз вечеряти.

Під час вечері Зав’ялов розповів про висічені на скелі зображення і печеру. Але він нічого не сказав про свою спробу добратись до її входу: це було б непедагогічно. Не слід вчити молодих геологів надміру рискувати, та ще коли це нічим не виправдано. В роботі геолога-розвідника і так дуже багато рискованого й небезпечного.

На втомлених студентів повідомлення не справило майже ніякого враження. Зате обізвався четвертий член групи — провідник, місцевий мисливець. Називали його завжди фамільярно і дружелюбно — папаша.

— Це місце “Гамаюнів хрест” називається, а печера — Гамаюновою. Але шляху нема до тієї печери. Ніхто до неї не добирався. Тільки гірські духи можуть туди перенести. Для цього чарівне слово треба знати.

— Як же ніхто не добирався, коли там на скелі фігури і хрест висічені?

— А про фігурки мова окремо. Це Гамаюн їх вирізьбив.

— Розкажіть, що це за Гамаюн? — втрутилась Ольга.

— Гамаюн, розповідають, був багатий мисливець, куркуль. Злий і жадібний, нікому пощади не давав. Була в нього дочка, звали її Дін. Така красуня! Не було хлоГіця в селі, який би не задивлявся на неї. Найбагатші люди величезний калим давали. А вона покохала наймита свого батька, пастуха Гіца. Вирішили вони тікати від Гамаюна і побратись. “Світ великий, — казав Гіц, — невже я в іншому місці не добуду стрілою гірського барана чи не підніму ведмедя на рогатину?”.

Дізнався про це Гамаюн — він чарівник був, нічого приховати від нього не можна було — і тієї ночі, коли мала відбутися втеча, напоїв звечора свою дочку снотворним зіллям, покликав гірських духів і відніс її з їхньою допомогою в таке потаємне місце, що навіть Гіц, який знав усі стежки в горах, не зміг би знайти. В батька щодо Дін свої плани були: хотів віддати її за старого багатія з сусіднього села і великий калим узяти. Хоч у того й так три дружини було, але на Дін давно задивлявся. А було їй тоді п’ятнадцять років — саме вік для нареченої в наших місцях.

Чекав Гіц півночі з кіньми край селища і вирішив, що зрадила його Дін. Як тільки блиснули перші промені сонця, скочив він у сідло і поскакав у гори. До полудня втомився кінь, спішився Гіц, сів біля джерела. Що йому робити, не знає… А Дін тим часом прокинулась у печері, куди її віднесли гірські духи. Саме в тій печері, яку ви, Сергію Андрійовичу, сьогодні помітили. Мокра до нитки — її духи в потік занурили. Підвелася вона з трав’янистого ложа, підійшла до отвору і бачить, що перед нею стрімка скеля і внизу водоспад гуркоче. Нема виходу! Що робити?! І раптом чує, травинки, що поприліплювалися до скелі, людським голосом до неї промовляють:

— Хочеш, скажемо Гіцові, де тебе шукати? — питають травинки.

— Хочу, — відповідає Дін.

— А що ти даси нам за це?

— А що ви бажаєте, травинки?

— Вроду й силу твою.

— Навіщо вони вам? — здивувалася Дін.

— Сила — за камені триматись, з вітром сперечатись, врода, щоб милувалися нами. Бачиш, які ми зараз кволі й негарні?

— А що ж мені самій лишиться, якщо я вроду й силу вам віддам?

— Тобі кохання залишиться. Адже це для тебе найголовніше.

Поміркувала Дін: справді, навіщо їй сила і врода, якщо не буде з нею її коханого? І погодилась.

І одразу розквітли навколо квіти дивної краси. Дзвіночки взяли собі блакить очей Дін, гвоздики — червоний колір губів, лілеї — білість рук і плечей. Не знала Дін, що все це від неї взято, лише відчула раптом кволість якусь у всьому тілі і похилилася на граніт скелі. А глянувши на руки свої, побачила, що стали вони сірими, шорсткими і зморщеними, немов у бабусі. Але й це не засмутило Дін, бо в серці її нічого, крім кохання, не лишилося.

— Ну, коли ж ви виконаєте свою обіцянку? — спитала Дін.

Одна квітка відірвалася од стебла і полетіла, перебираючи пелюстками. Вона піднімалася все вище й вище; так високо, що змогла з піднебесся побачити Гіца, що сидів над ручаєм. Тоді вона впала до нього на плече і сказала, де знайти Дін.

Скочив Гіц на коня і помчав. Він був сильною і сміливою людиною. Але до Гамаюнової печери можна дістатись тільки з допомогою гірських духів. Півшляху проповз Гіц і зрозумів, що вище піднятись не можна. Висить він на виступі скелі, сидить біля печери Дін, а між ними вирує водоспад.

Підвівся Гіц, став міцніше ногами у тріщини і крикнув так, що крізь гуркіт водоспаду почула його Дін:

— Стрибай до мене!

Колишня Дін перестрибнула б потік і впала б просто на руки Гіца, але, віддавши всю свою силу, вона стрибнула ледве до середини. Підхопив її водоспад і поніс униз мимо Гіца. Простягнув руки Гіц і впіймав свою любов. Мало обоє не загинули. Зійшов зі скелі, скочив разом з нею на коня і поскакав.

Повернувся до печери Гамаюн — нема Дін. Зрозумів він, що викрав її звідси Гіц, і вирішив наслати на них загибель, намалювавши для чаклунства Гіца та його ворогів. Але нічим було Гамаюну малювати. Тоді схопив він камінь і почав ним вирубувати зображення на скелі. Першим послав проти Гіца мисливця з стрілою. Почув мисливець тупіт, гадав, що це ворог, і пустив стрілу. Але Гіц упіймав її рукою в повітрі і, повернувши, кинув назад. І пробила вона груди мисливцеві. Багатьох ворогів, яких засилав у ту ніч Гамаюн, переміг Гіц. Справжнє кохання може перемогти все на світі…

Нарешті, Гіц разом з Дін від’їхали так далеко, що чари Гамаюна вже перестали діяти. Спішився Гіц, розпалив вогнище. Поклав біля нього Дін, яка була така квола, що вже й сидіти не могла. Адже нічого не лишилося в її серці, крім кохання, а самим коханням не може жити людина. І вмерла вона, схиливши голову на коліна Гіца і обхопивши руками його плечі…

Гіц, розповідають, теж незабаром умер. Та й як міг би він жити, коли кожна квітка нагадувала йому про Дін: троянди — про ніжну кірасу її щік, дзвіночки — про блакить очей…

— А Гамаюн, — тихо спитала Ольга, що давно закінчила вечеряти, — що сталося з ним?

— З ним? Кажуть, як дізнався Гамаюн про смерть Дін, почало дітовбивцю сумління мучити. Взяв він камінь і вибив на скелі хрест. І гірські духи покинули печеру — бояться вони хреста. Вмер чаклун у печері чи кинувся у водоспад — ніхто не знає… Тільки не бачили його більше ніколи…

— Давно це сталося? — спитав Зав’ялов.

— Мені розповідав мій дід, він чув від свого діда, а той казав, що його дід за молодих літ знав старого, котрий ще хлопчиськом бачив Гамаюна!

— Як гарно ви розповідаєте, діду, — мовила Ольга. — А як ви вважаєте, правда це?

— Та як вам сказати? Не все у казках неправда, не все і правда. А наука завжди є. Розумні люди в нас розповідають казки…

— Яка краса, — говорила Ольга, пильно дивлячись на догорілі жаринки у багатті, — яка сила кохання! І яка розумна філософія: кохання може перемогти все на світі, але самим коханням ще не може жити людина. До чого ж хороше, і як правильно… Отже, чарівність альпійських квітів — це врода Дін, яка загинула. А що могла б символізувати літаюча квітка? Я ніде ніколи не зустрічала такого образу. Ви не знаєте, Сергію Андрійовичу?