Страница 7 из 9
Переконавшись, що задній хід не допоможе знятися з рифу, капітан послав одного з матросів на марс, і той згори помітив, що поблизу знаходиться ще один риф. Це цілком влаштовувало Джонсона. Він наказав спустити шлюпку й завезти нею якір із тросом на риф, щоб потім за допомогою лебідки стягнути шхуну на глибоку воду. Шлюпка благополучно досягла другого рифа, матроси скинули якір і, переконавшись, що він міцно застряв у розколинах, попливли назад.
Саме тоді й сталося те, чого ніяк не можна було передбачити.
Приблизно за два кабельтових від шлюпки на поверхню виринула якась морська тварина темного кольору з високим спинним плавцем і з величезною швидкістю помчала прямо до шлюпки. Таїтяни налягли на весла, поспішаючи звільнити дорогу тварині, але майже відразу зрозуміли, що невідомий звір нападає на них. Уже самі розміри тварини говорили про те, що від удару шлюпку неминуче розтрощить. Не звертаючи уваги на крики із шхуни, таїтяни кинули весла. У наступну мить від шлюпки лишилися самі тріски, а чудовисько з розгону промчало далі. Воно не завдало таїтянам майже ніякої шкоди, — лише в одного з них, торкнувши його боком, тварина обдерла на нозі шкіру. Та на таку дрібницю ніхто й уваги не звернув. За півхвилини моряки вже видерлися на шхуну.
Вони ледве встигли обговорити подію й тільки-но почали зчалювати розірваний страховиськом міцний манільський трос, коли раптом потерпілий таїтянин, який сидів поблизу й перев’язував ногу, скрикнув: потвора, трохи відпливши й розвинувши майже неймовірну для живої істоти швидкість, мчала прямо на “Діану”, явно збираючись таранити її.
Білий бурун скипав на ультрамариновій поверхні океану перед чорним плавцем тварини, і моряки, охоплені жахом, кинулися з корми на бак і вхопилися хто за що встиг.
Страшний удар, порівняно з яким удар об риф здався легким щиглем, струсонув “Діану”, і борти її затріщали так, ніби їх проломили тараном. Троє матросів звалились від поштовху в море; виринувши на поверхню, вони з жахом закричали щось Джонсону. Ніхто не звернув на них уваги. Капітан чекав, що шхуна зараз же піде на дно, і в думці прощався з усім на світі, але шхуна при ударі ще міцніше сіла на риф — і це врятувало її. Трохи опам’ятавшись, капітан разом із матросами кинувся на корму й побачив, що її розбито, наче снарядом. Та найбільше вразило капітана застрягле в шхуні чудовисько (саме про це кричали матроси, які впали в океан): з лівого борту стирчав вертикально поставлений хвіст, а з правого — витягнута морда з довгим дзьобом. Страхіття рвалося на волю, стрясаючи шхуну, до якої несподівано потрапило в полон, але розлючені матроси випустили йому в череп усю обойму з бойової гвинтівки, і чудовисько назавжди стихло.
От коли б на “Діані” був у той час бодай один учений чи людина, яка хоч трохи тямила б у біології! Якими цінними відомостями збагатилася б тоді наука! На жаль, проблеми океанології не цікавили ні капітана Джонсона, ні його відважних супутників—таїтян. Вони розпиляли й розітнули тушу потвори на шматки й все це кинули за борт, радіючи, що помстилися за свою біду.
Коли я вислухав матросів, мені, звичайно, передусім згадалася величезна меч-риба з властивими їй приступами люті; я майже не сумнівався, що саме вона напала на шлюпку й шхуну. Але меч-риба має дуже характерне забарвлення, зв’язане з її способом життя: спина в неї блакитна, з червонястим відтінком, а черево синяве; меч-риба завжди тримається біля поверхні океану, і таке забарвлення має маскувальне значення. Проте й таїтяни й капітан в один голос твердили, що чудовисько, яке напало на них, було темне, майже чорне, а верхня й нижня дзьобоподібні щелепи мали однакову довжину, тоді як у меч-риби верхня щелепа значно довша за нижню; саме вона й утворює меч. Таїтяни казали також, що меч-рибу вони добре знають, а такого страховиська ніколи раніше не бачили й навіть не чули про нього.
Ця розповідь примусила мене стрімголов кинутися в шлюпку, а потім поспішно зануритися в глибину.
Однак далі ми поводилися дуже обережно. Насамперед ми оглянули все навкруги й переконалися, що матроси не помилилися: ніс “Діани” міцно сидів на блідо-рожевому кораловому рифі, а корма зависала над темно-зеленою безоднею. Про те, щоб досягти її дна, годі було й мріяти. Лишалося сподіватись, що хоч якась частина тулуба невідомого чудовиська застряла серед гілочок коралів на доступній для нас глибині. Спохвату ми не взяли з собою підводних рушниць, і все наше озброєння складалося лише з коротких ножів.
У легкому водолазному костюмі-аквалангу можна пробути під водою понад півгодини. Нам пощастило: хвилин за десять на порівняно невеликій глибині ми знайшли обрубаний хвіст потвори. Потім ми занурювалися ще багато разів; цим капітан Джонсон, який вважав, що ми займаємося дурницями, був дуже незадоволений. Ми рискували, досягаючи глибини, де вже можливе “сп’яніння морем”: воно вабить ще далі, у таємничу безодню, звідки вже ніколи не вибратись. І все-таки нічого, крім хвоста, ми не знайшли.
Уже пізніше, коли “Чайка”, взявши на борт екіпаж “Діани”, прямувала до Таїті, ми з Румянцевим старанно ознайомилися з нашим єдиним трофеєм. Деталі цього дослідження можуть зацікавити тільки спеціаліста, і я на них не зупинятимусь. Скажу відразу про головне.
У більшості великих морських риб кістяк у хвостовому плавці загинається у верхню лопать; у дрібних він біля основи цього плавця закінчується. У хвостовому ж плавці невідомого чудовиська він загинався в нижню лопать. Нас із Румянцевим це відкриття так вразило, що деякий час ми від здивування не могли вимовити й слова. Справа в тому, що така будова хвоста властива іхтіозаврам.
І я розповів Румянцеву про свої здогади й припущення.
У Москві ми разом опублікували невелику замітку з довгою й нудною назвою: “До питання про деякі особливості будови різнолопатевого (гетероцеркального) хвостового плавця…” і т. д. Лише наприкінці замітки, не роблячи ніяких висновків, ми вказали, що аналогічну будову мали хвостові плавці іхтіозаврів.
У ПРОМЕНІ СВІТЛА,
або таємниця лишається нерозкритою
Близько двох років провела радянська океанічна експедиція в просторах Тихого океану. Робота наша була дуже цікава, захоплююча, ми пізнали багато нового і, отже, принесли, — хай невелику, — користь науці.
Та хоч як приємно мандрувати в Тихому океані, настав день, коли всіх нас невтримно потягло на Батьківщину. Жителі півночі, ми засумували за осінніми пронизливими холодами, за сніжними зимами, коли тільки ялини й сосни наважуються зеленіти наперекір завірюхам, за нашими холодними, але любими серцю веснами… Адже нічого цього не було навколо нас: вічне літо панує на тропічних островах Тихого океану; цілий рік рясніють розкішні запашні квіти, пурхають зніжені теплом птахи, плодоносять кокосові пальми. Так, тільки там ми по—справжньому збагнули всю принадність життя з швидкою зміною явищ і подій. І коли, минувши екватор, ми побачили на півночі Велику Ведмедицю, на палубі “Чайки” залунало захоплене “ура”. Срібний ківш сузір’я висів низько над водою, і ручка його купалася в чорних океанських хвилях, та все ж він з’явився, а Південний Хрест, яким ми так милувалися два роки тому, потонув в океані — і ми щиро раділи з цього!
Прошу вибачити мені за цей, можливо, не зовсім доречний відступ. Адже справа зовсім не в наших переживаннях і настроях. Усе це тим більш зайве, що, починаючи розповідь про останній епізод, я відчуваю глибоке незадоволення собою й — визнаю чесно — деяку ніяковість перед тими, у кого вистачило терпіння ознайомитися з моїми записками. Чому саме в мене такий смутний настрій, ви зрозумієте, коли дочитаєте до кінця.
Повернувшись до Москви, я насамперед поцікавився, наскільки посунулися вперед роботи по створенню батискафа — підводного корабля. Не без жалю товариші повідомили мене, що ця справа дещо затягується.