Страница 10 из 29
Все говорило про те, що в’язень вийшов лише через двері. Але тоді треба було допустити, що хтось із наглядачів допомагав Потру. Це теж здавалося неймовірним. По-перше, наглядачі — перевірені довголітньою бездоганною службою люди, а, по-друге, в коридорі стояло ще четверо вартових, які обов’язково побачили б зайву людину. Допустити ж, що всіх вартових було підкуплено, начальник тюрми не міг.
Коротше кажучи, ситуація залишалася незрозумілою. Втеча француза перетворилася в загадку, що її годі було розгадати.
Ждали приїзду представника міністерства. А тим часом адміністрація телеграфувала всім поліцейським і агентурним постам північної Іспанії про втечу небезпечного злочинця. Повідомлялися його прикмети, а також прикмети чорної машини.
Звідусіль агенти повідомляли, що пошуки безуспішні, чорного лімузина з “американським туристом” не зустрічали ніде. Втікачі ніби провалилися крізь землю.
Через п’ять годин над тюрмою з’явився вертоліт. Він зробив два великих кола, потім опустився біля вартівні. Назустріч йому вибігли наглядачі, охоронці і сам начальник тюрми.
На землю зійшов високий костистий чолов’яга в цивільній формі. Всі службовці тюрми й вартові непорушно завмерли перед ним. До них прилетів сам шеф в’язниць і концтаборів, заступник міністра поліції, сеньйор Коммес.
Він широкими кроками пройшов між рядами охоронців і попрямував до вартівні. Начальник тюрми зі своєю свитою кинувся за ним.
Коммес важко сів у крісло, поклав незграбні волохаті руки на дубовий стіл, потім вп’явся пронизливим поглядом у начальника тюрми.
— Ну! — процідив він. — Я слухаю, сеньйори ворони! Заїкаючись від хвилювання й остраху, начальник тюрми розповів Коммесу про всі обставини події.
— Суцільна таємниця, — розвів він руками.
— “Суцільна таємниця”! — передражнив Коммес. — Вам би бути підмітайлом на базарі, а не начальником тюрми. Стіни, ви кажете, цілі?
— Цілі.
— Підлога?
— Теж.
— Ґрати на місці?
— Так точно, шеф!
— То де ж ваша голова, сеньйоре Б’янцо? Чи, може, замість неї виросла капустина? Хто чергував із наглядачів?
— Дорано й Піалло, шеф. Ось вони. Дорано був у коридорі, а Піалло — у вартівні.
Начальник тюрми показав пальцем на Крокодила і ще одного наглядача, що заходив до камери після втечі. Коммес рішуче махнув рукою.
— Поки що ізолювати їх! Тих вартових, які були в коридорі — теж! Повністю замініть охорону!
— Слухаю, шеф.
Дорано й Піалло вивели. Наряд охоронців зайшов досередини тюрми.
— Хто-небудь ще сидів у камері, де перебував цей Потр? — вів далі Коммес.
— Так, шеф, — догідливо відповів Б’янцо, — Там був ще один в’язень. Алессандро Лосс. Втікач. Утік із табору Вальнера-П’єха.
— Он як? Цікаво… Ну, й що говорить він?
— Нічого, — розвів руками начальник тюрми. — Він каже, що нічого не бачив.
— Ви розмазня! — жовчно сказав Коммес, іронічно скривившись. — Який в’язень вам добровільно розповість про все?.. Але він повинен щось знати. Тягніть його сюди!
— Слухаю, шеф.
Через п’ять хвилин Алессандро Лосса ввели до вартівні й поставили перед Коммесом. Змучений в’язень ледве тримався на ногах. Він звів байдужий погляд на Коммеса.
— Перед тобою — заступник міністра сеньйор Коммес, — догідливо сказав начальник тюрми. — Він буде говорити з тобою.
Лосс знизав плечима, похмуро зиркнув на Б’янцо.
— Не знаю, яка потреба такій високій особі говорити зі мною.
— Слухай мене уважно! — різко перервав його Коммес. — Слухай і запам’ятай. Ти злочинець. Подвійний злочинець. Тебе помістили в прекрасний табір, де ти мав досить їжі й роботу.
Лосс слухав його слова, а в пам’яті виникали картини тортур, що їх терпіли каторжани в таборі: страшна виснажлива робота під палючим сонцем, короткий сон і безконечне приниження. Яке лицемірство! Навіть перед в’язнем вони не можуть говорити правди, а обов’язково розводять демагогію…
— Але ти не захотів спокутувати свою вину доброю, сумлінною працею на благо країни. Ти втік! Ти порушив священні закони країни! Та навіть після цього злочину про тебе піклуються, дбають…
Лосс скептично всміхнувся. Дійсно дбають! Він і вві сні не може забути страшної церемонії вивозу мерців за ворота… Коммес помітив його посмішку, злісно вдарив кулаком по столу.
— Чому смієшся? Я не жартую з тобою! Пам’ятай, що ти тримаєш свою долю у власних руках!
— Говоріть ясніше, — похмуро сказав Лосс. — Чого ви хочете?
— У тій камері, де сидів ти, знаходився Моріс Потр. Він — небезпечний злочинець. Ти — ягня порівняно з ним. Він зник. Утік. Але як?
— А як? — невинно запитав Лосс.
— Не прикидайся наївним хлопчиком! — скипів Коммес. — Якраз ти й мусиш сказати, як це відбулося.
Лосс із подивом озирнувся навколо.
— Я бачу, тут всі тюремники. Чому я маю доповідати вам про те, що входить у їхні обов’язки?
— Не грай дурника, Лосс! — крикнув Коммес. — Потр, очевидно, вийшов у двері. Значить, йому допомогли наглядачі. Ти, безумовно, бачив, хто саме! Не бійся, скажи, і тоді я гарантую тобі скорочення терміну ув’язнення…
Коммес поглянув на начальника тюрми, примружився.
— …а, може, навіть доб’юся повного звільнення. Ти розумієш, звільнення?!
Лосс на якусь мить замислився. Звільнення! Він гарантує волю! Як бути? Що вчинити? Думки блискавично змінювали одна одну. Одначе, відповіді не було. Сказати, хто допоміг Потру? Але ж він нічого напевно не знає, йому не повірять, покарають за вигадки… А може, видати Крокодила, який, без сумніву, допоміг Морісові?
Алессандро спалахнув, йому стало соромно. Як він сміє думати про таке. Моріс, навіть втікаючи, подбав про нього, залишив йому рятівну ниточку, що, може, виведе його з неволі. А він зважує слова Коммеса, в якого за душею нема нічого, крім фальші. Використає, а потім викине на смітник! Ні, не можна згадувати ім’я наглядача, який, напевне, ще стане в пригоді.
— Чому ви мовчите? Відповідайте!
О, він навіть на “ви” перейшов, цей Коммес!
— Мене дуже приваблює ваша обіцянка, сеньйоре Коммес, — тихо відповів Алессандро. — Знає Бог, що я сплю і бачу волю, але…
— Але що? — гостро перепитав Коммес.
— Але я не знаю нічого.
— Брехня!
— Як хочете. Я спав увесь день. Коли прокинувся, Потра вже не було. Я сам здивувався і спочатку думав, що його перевели куди-небудь…
— Не грайте комедії! — крикнув Коммес. — Я обіцяв волю за викриття змовників, але я не сказав про кару.
— За що? — понурився Лосс.
— За потурання злочинцям, за злісне замовчування!
“Злісне замовчування!” — щось засміялося всередині Алессандро. Чи бач, який термін вигадали!
— Мені нічого більше сказати, — вголос промовив Лосс.
— Схаменіться! — прохрипів Коммес, багровіючи.
Лосс мовчав. Начальник тюрми підступив до шефа, стиха шепнув на вухо:
— А може, справді не знає?
— Дурниці! — прошепотів Коммес. — Несіть “льолю”! Алессандро затремтів. “Льолю”?! Для нього? За що? Чому?..
Коммес злобно-урочисто поглянув на в’язня, методично постукуючи пальцями по столу.
— Поки не пізно, говори.
Лосс зціпив зуби, похитав головою.
— Мені нема про що говорити.
Наглядачі внесли “льолю”, розіслали на підлозі. Це був чотирикутний шматок напівгумового матеріалу з дірочками для шнурування.
Коммес показав рукою на “льолю”.
— Рахую до десяти. Десять секунд… Ти можеш вибирати.
Він підняв руку, на якій виднівся хронометр, показав пальцем на циферблат.
— Вирішуй!
Алессандро зацьковано озирнувся навколо. Щось хотів сказати помертвілими губами й не зміг. Та й що він скаже? Кому?
В поглядах тюремників — невмолима жорстокість. Навколо Алессандро — не живі люди, яких можна благати, а стіна кривавого закону. Просити? Нізащо! Слабка людина падає до ніг, і її топчуть чоботом, мов черв’яка… Ось наглядачі запобігливо дивляться в очі своєму шефу, ждуть команди. Вони схожі на хижих круків, що ладні кинутися на жертву.