Глибинний шлях

Після того ми стали чи не найкращими друзями. Пригадуєш той день у вагоні? Наприкінці ми трохи посварилися, але потім якого теплого, любого листа одержав я від тебе. А далі? Я був за кілька тисяч кілометрів від тебе. Протягом довгого часу писав тобі листа за листом, але відповіді не одержував. Потім у мене сталися деякі зміни, були неприємності, довелося їхати працювати не туди, куди хотів. Я втратив тебе. Минали роки, спала гострота болю, та десь у глибині моєї свідомості весь час щось щеміло, коли згадував тебе. І довідавшись про твою адресу, не можу не написати тобі ще раз і не попросити про побачення, моя Снігова королево…”

“Так ось вони й зустрілися”, — подумав я, згадуючи парочку над морем. “Але чи це він?” І чомусь мене пройняла певність, що то не міг бути автор листа.

Це ускладняло справу з поверненням сумочки. Спочатку я хотів другого ж дня дати об’яву в місцевій газеті або почепити десь на паркані біля моря оголошення про знахідку. Але тепер мені здалося, що це неможливо. Адже вона ранком виїздить відціля, залишається її супутник. А він, мабуть, знає про загублену сумочку, може прийти по неї і, коли я поверну, прочитає листа. А лист цей призначався не для нього.

І я вирішив зберегти в себе сумочку до того часу, поки не зустрінусь з жінкою, голос якої я чув там, над морем. Може, це ніколи не трапиться. Тоді у мене збережеться людський документ про кохання, про щирість почуття, про якусь трагічну розлуку.

РЕДАКТОР УСМІХАЄТЬСЯ

Антон Павлович Черняк, редактор науково-технічного журналу “Зоря”, прислав мені листа з проханням негайно прибути до столиці для переговорів про якусь надзвичайно інтересну роботу. Хоча я збирався відпочивати на півдні ще тижнів зо два, тим більш що в моїй квартирі відбувався капітальний ремонт, та виклик Черняка мене зацікавив.

В телеграмі одночасно натикалося про бажаність мого постійного співробітництва у “Зорі”. Давнє знайомство з Антоном Павловичем, моє щире захоплення “Зорею”, що на той час уже користалася світовою популярністю, і постійний інтерес до науково-технічних проблем примусили мене поставитись до цієї пропозиції серйозно. І я, відповівши Чернякові телеграмою, негайно виїхав. В телеграмі я сповіщав про поїзд, вагон, яким їду, і одночасно (з огляду на ремонт квартири) просив потурбуватися про номер у готелі.

На вокзалі мене зустрів молодий чоловік. Він відрекомендувався співробітником “Зорі” Догадовим і запросив їхати разом з ним прямо до редакції.

З Черняком ми домовилися дуже швидко.

— Людина, яка вміє писати нариси, людина, яка знає стенографію, дві мови, людина, яка добре володіє фотоапаратом, самостійно їздить на мотоциклі, переносить качку на літаках, пароплавах, автомобілях і верблюдах, а крім того, відзначається великою цікавістю до всього, що її обходить і не обходить, — така людина нам потрібна на посаду спеціального роз’їзного кореспондента.

— Розумію тебе, — відповів я Чернякові, — але я не зовсім бездоганний, коли мова йде про якості, які ти згадуєш, а головне, в техніці я тямлю, одверто кажучи, дуже мало. Я нею цікавлюся, та цього, мабуть, замало для науково-технічного журналу.

— Ти не статті, Олексо Мартиновичу, писатимеш, а нариси. Нам же край потрібна жива розповідь про нові відкриття, про проблеми, які стоять перед нашими ученими. Ми дамо тобі можливість об’їхати найцікавіші будівництва, зазирнути в найвидатніші лабораторії, взяти участь у найнебезпечніших експедиціях.

— Щодо останнього, то, гадаю, це необов’язково, — несміливо промовив я.

— Ясно. Але бажано… Думаю, в тебе сміливості вистачить, скажімо, спуститися в батисфері[1] в океан на глибину в п’ять-шість кілометрів. Або піднятися на сорок-п’ятдесят кілометрів у стратосферу…[2]

— Безумовно. Тільки ж у такі експедиції дуже рідко беруть журналістів. Для них невистачає місця… Отже, я не претендую на те…

— Ні, якщо ми настоїмо, то це завжди можна буде влаштувати. От, приміром, незабаром до Льодовитого океану виходить підводний човен, що довго плаватиме під кригою в районі полюса. Надзвичайно цікава експедиція! Ну і, звісно, небезпечна. Як правило, п’ятдесят процентів таких експедицій гине… Я можу влаштувати тебе там нашим кореспондентом.

“Чорти б тебе взяли!” — подумав я цілком щиро й поспішив одхилити пропозицію, посилаючись на втому і натякаючи на своє бажання поїхати зараз кудись ближче до екватора.

Але вияснилось, що в даний момент йдеться про написання кількох нарисів про будівництво нового великого тунелю під Кримськими горами; цей тунель мав зв’язати найкоротшим шляхом Сімферополь та Ялту. З автором цього проекту редактор обіцяв познайомити мене найближчим часом.

Правду кажучи, це завдання не дуже мене зацікавило.

Але воно давало мені можливість знов повернутися до Чорного моря. Загалом же робота в “Зорі” мене цікавила.

Кінець кінцем ми домовились. Я був призначений на посаду роз’їзного кореспондента для спеціальних доручень.

Прощаючись зо мною, Черняк тикнув мені в руку якийсь квиток і сказав:

— Приходь сьогодні неодмінно.

Це було запрошення на вечір-зустріч з відомим льотчиком Шелемехою, яку влаштувала редакція “Зорі”. Цього льотчика я колись знав. Коли починав він свою льотну службу, я починав писати свої перші нариси. Він не раз катав мене на літаку під час різних парадів та демонстрацій у маленькому місті, де я тоді жив, а він закінчував авіаційну школу.

Тому я так поспішив увечері на цю зустріч.

Треба сказати, що невдовзі перед тим Шелемеха встановив новий рекорд швидкості, пролетівши за п’ятнадцять годин з Москви до Владивостока, і тепер славного льотчика вітала вся країна. Розповідали, що він одержує безліч листів, телеграм, сотні букетів і тисячі запрошень завітати на різні підприємства, клуби, університети, міста; що в нього вимагали побачень, інтерв’ю, автографів, шматочків його комбінезона, в якому він летів, клаптиків карти, якою користався під час польоту; його закидали запитаннями, як він почував себе в польоті, що їв, чи спав, чи він одружений і коли полетить на Південний полюс.

Шелемеха відповідав, що радий кожного бачити, скрізь виступати, все віддати, але не можна цього зробити, бо доба має тільки двадцять чотири години.

В редакцію “Зорі” льотчик, очевидно, приїхав лише тому, що там зібралися його найближчі друзі — конструктори літаків, математики та фізики, яких він дуже поважав.

Можна зрозуміти мою радість, коли льотчик одразу ж впізнав мене, міцно потис руку і висловив Чернякові подяку за зустріч із старим другом. Моя персона набрала в очах присутніх відповідної ваги, і мені довелось перебрати якусь частку загальної уваги на себе. Я догадувався, що одною з причин радості Шелемехи була певна ніяковість, яку він відчував перед зібраними там професорами та академіками. Але я не міг надовго врятувати його від натовпу видатних учених. Крім того, переконавшись, що вони не страшні, він залюбки пустився з ними в розмову.

Вечір тривав, як і всі такі вечори: дуже цікаво для присутніх, радісно й клопітливо для організаторів і трохи стомливо для героя, що був в центрі уваги.

Черняк, проголошуючи тост за надзвичайний успіх Шелемехи, усміхаючись, сказав:

— Я хочу попередити, що вашому рекордові загрожує недовговічність. Учора ми одержали листа від одного з наших читачів, школяра, який сповіщає, що в нього є проект, як провести вантажний поїзд з Москви до Владивостока за вісім годин.

Голосний сміх вкрив слова редактора. Цей жарт усім сподобався.

— Що ж, — теж сміючись, відповів Шелемеха, — тоді я проголошую тост за автора того проекту і надіюсь, що коли він виросте і стане інженером, то здійснить свій намір.

Після шампанського, коли вже. всі почували себе напрочуд весело й вільно, розмова цілком втратила офіційний тон, гості поділилися на гуртки, залежно від своїх інтересів та оповідачів, що зуміли зосередити навколо себе увагу. В одному місці йшла мова про авіацію, у другому сперечалися про політику, в третьому обмірковували якісь новини. В цей час біля мене опинився Черняк і, показуючи на того чи іншого гостя, називав його, одночасно зазначаючи професію, звання, посаду, одне слово, даючи коротку характеристику, яку, на думку редактора, мусив знати співробітник “Зорі”.

1

Батисфера — прилад для вивчення морських глибин.

2

Стратосфера — шар атмосфери вище 9-11 км над рівнем моря.