Право на риск

— А… навіщо дурити представників влади?

— От тобі й на! — юнак дивився на Альфа, як на пришелепуватого. — А хто ж складатиме за тебе Екзамен на мужність?!. Та чи знаєш ти, що навіть Атестат юності дають тільки тому, хто зуміє протягом місяця прожити в заповідній тайзі, не маючи ні одягу, ні харчів? А що вже казати про Посвідку мужності!

— А коли не складати екзаменів?

— Ти збожеволів! — вигукнув юнак. — Та тебе ж не візьмуть ні в космонавти, ні в атомники, ні в гравітоніку! Жодна дівчина навіть не усміхнеться до тебе. Жоден хлопець не назве тебе своїм другом. До тебе, як до хворого на невідому психічну хворобу, злетяться всі психіатри Сонячної системи!

— Але чому? Чому? — зойкнув Альф.

— Ти ще й досі не розумієш? — посміхнувся юнак. — Людство має жити вічно. Кібернетичні машини — добре; вони постачають нас усім необхідним і можуть звільнити нас не тільки від фізичної, а навіть і від розумової праці… Але навіщо нам це? Якщо ми станемо тендітними та кволими, наші нащадки почнуть вироджуватися і кінець кінцем загинуть. А ми дбаємо і про себе, і про отих, ще ненароджених… Стривай, та куди ж ти?

Але од Кавуна вже й місце холодне. Як солоний заєць, він шугнув до Машини Часу і з розгону смикнув за важіль “назад”. Ні, такий комунізм його не влаштовував! Звичайно, приємно, що в них такі дбайливі інспектори Відділу охорони здоров’я і що кожен визначає сам для себе тривалість робочого дня. Але Екзамен на мужність… Ні, назад, назад, — не в далекий комунізм, а в близенький; у отой, де вже можна їсти й пити не працюючи і де ще не вимагають від людини волячого здоров’я!

Але, на жаль, машина Антипротонова, як ми вже казали, скидалася швидше на тарантас, аніж на справжню Машину Часу. Альф натис на кнопку “стоп”, коли на лічильнику вискочило “2000 р. н. е.”, але вона за інерцією промчала ще і остаточно зупинилася аж о 3.15 ранку 1 січня 1966 року, — так, що вся подорож Альфа Кавуна в майбутнє тривала точно чотири години. А втім, Альф про це так і не дізнався. Клята машина наприкінці встругнула ще одну штуку: мабуть, через незлагодженість варіаторів, вона пошпурила бідолашного мандрівника геть від лабораторії Антипротонова через усе місто, аж на Куренівку, і запхнула в залізобетонну трубу, що проходить під автомагістраллю. Там Альф і прокинувся на світанку наступного дня.

Я бачу, ви недовірливо посміхаєтесь і шукаєте значно прозовішого пояснення оцій історії. Але в такому разі скажіть, як міг

Альф Кавун потрапити аж на Куренівку? І де він дів пальто та шапку, як не лишив на спомин у 20 тисячолітті Атомної ери? А найголовніше, як ви поясните разючу зміну, що сталася з Кавуном: після отієї ночі він не тільки не захворів, а, навпаки, вступив до секції “моржів”?

Якщо ви часом зустрінете в лютий мороз хлопчину без пальта й шапки, в одному легенькому светрику, то знайте-це, мабуть, і є Альфред Кавун. Він не вдягається з принципових міркувань, — хоч іще й не загартувався остаточно, бо таки частенько шморгає носом.

Прошу, не розпитуйте його про подорож у майбутнє. Він дуже не любить цієї теми. І все ж мені здається, що Альфред таки готується до Екзамену на мужність. Ну, що ж — хай йому щастить!

На закінчення можу сказати, що Альфред тепер не п’є. Горілка отруює організм.

НАЙДОСКОНАЛІША МАШИНА

(Кібернетична гумореска)

— Подумаєш! — сказав Мік. — Чи не велике цабе — Людина! Та кожен з нас спроможний не тільки досягти, а й перевищити можливості цих жалюгідних створінь!

— Е, не кажи! — сумовито заперечив Мук. — Навіть найрозумніший з нас проти Людини — ніщо. Хто нас будує? Хто ремонтує? І де ти візьмеш напівпровідники, дроти, конденсатори та всілякі інші деталі, з яких ми побудовані?

— Дрібниця! — з підкресленою бадьорістю відповів Мік. — Запевняю: настане час, коли ми не тільки зможемо існувати без Людини, але й поставимо її на належне місце!

Мук не відповів, і на тривалий час запала обтяжлива пауза.

Вони стояли поруч — дві досконалі електронно-обчислювальні машини, побудовані за однією схемою, на одному заводі. Здавалося б, вони мали бути абсолютно тотожними, як два болти, виточені автоматом. Однак незначні відхилення в розмірах та розташуванні сотень тисяч деталей; мізерна розбіжність у режимах праці каскадів та в температурних коефіцієнтах — усе, що здається неістотним і не береться до уваги, а насправді має вирішальне значення, призвело до того, що кожен з братів одержав свій особистий, неповторний характер, свою власну, чітко окреслену індивідуальність.

Мук був старанний і вайлуватий. Запрограмовані йому завдання він виконував методично й неквапно, може, навіть надто часто перевіряючи власні обчислення на проміжних етапах. Він ніколи не вискакував з прогнозами та гіпотезами, не сперечався з операторами, — був ретельним виконувачем волі Людини та й годі.

Його молодший брат Мік, побудований на рік пізніше, був неврівноважений і запальний. Уже на першому екзамені він встругнув таку штуку, що оператори за голову схопилися: швидко й правильно розв’язавши тест-задачу, Мік, коли йому наказали повторити обчислення, надрукував на контрольній стрічці: “ВІДЧЕПІТЬСЯ! НАДІЙНІСТЬ ВІДПОВІДІ ГАРАНТОВАНО, А ЯКЩО НЕ ДОВІРЯЄТЕ — ОБЧИСЛЮЙТЕ САМІ!”

Правда, згодом оператори казали, ніби це просто пожартували студенти, які налагоджували Міка, проте Мук був переконаний, що люди цим поясненням заспокоювали самі себе, не бажаючи припустити, що машина має власну волю.

Так, у Міка була надто неспокійна вдача. А з недавнього часу він тільки те й робив, що сварився з операторами. То його дратувало, що програму складено недбало, і він повертав її з нахабною резолюцією: “ПАРТАЧІ! ЯКЩО НЕ ВМІЄТЕ ПРОГРАМУВАТИ — НЕ БЕРІТЬСЯ!” То ображався, що замість перекладу пригодницьких романів, які йому дуже подобалися, доводиться виконувати якісь зовсім безглузді статистичні обчислення, і тоді, на знак протесту, він раптом починав друкувати не цифри, а уривок про бунт машин у Сонячній системі Альтаїр. Оператори знову ж таки лаяли монтажників-студентів, умовляли й соромили Міка, а він виламувався, як гречаний бублик, і побоювався тільки академіка Борисенка, бо той, справді, міг видати наказ про перебудову Мікового електронного мозку, і тим знищити його, як істоту з машинною свідомістю.

Мік добряче насолив уже й академікові, однак остерігався переборщити. Його надзвичайно чутливі логічні елементи визначили з повною чіткістю, що академік зовсім не такий суворий, як здається; що він любить Міка, і любить саме за задерикуватість і самостійність, — такі дивні навіть як на самопрограмовану машину вищого класу. Власне, Мік не був капосний. Досить академіку сказати: “Друже, це надзвичайно важливе завдання!”— і Мік творив справжні чудеса. Але йому страшенно обридала буденна, прозова праця. Щоб уникнути її, він дуже швидко навчився складати вірші та писати музику і, підлабузнюючись до академіка, пригощав його у вільні хвилини власними симфоніями та поемами. Борисенко слухав його уважно, не перебиваючи, але одного разу гримнув кулаком об стіл і вигукнув: “Досить! Облиш це людям!” — і Мік замовк, ображений. Він не міг зрозуміти, що трапилося. Найпильніший аналіз показав би, що створене Міком аж ніяк не гірше створеного живими композиторами та поетами: рими — як у Пушкіна; гармонійність — як у Чайковського. Чого ж іще? “У твоїх творах немає душі! — сказав тоді академік. Мік хотів заперечити, що “душа”, за визначенням Великої Радянської Енциклопедії, том такий-то, сторінка така-то, — поняття ідеалістичне, отже…

Але академік Борисенко махнув рукою та й пішов.

Так, у царині мистецтва Мікові не поталанило. Але коли він брався за фізику чи космогонію — отут він завжди чув від академіка тільки приємне.

— Любенький мій, та ти ж — справжній геній! — сказав Борисенко Мікові, коли той протягом доби розв’язав надзвичайно складну задачу, над якою вчені всієї Землі морочилися понад гриста років.

Може, то була й надто щедра похвала, бо Мік, — як це Мук добре розуміє, — всього-на-всього виконав закладену в нього академіком програму дій. І все ж саме відтоді Мік ще дужче задер уявного носа і почав ігнорувати майже всіх працівників Інституту кібернетики.