Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 49 из 55

17.12.83. Я весь тремчу від обурення: де справедливість?! Ні, ви уявіть: у грудневому номері журналу “Наука и жизнь” опубліковано статтю Дмитра Книша під претензійною назвою “Кремнійорганічне життя на Меркурії”. Наш чесний-пречесний Мезон на шести сторінках розписує проведений нами дослід, зовсім не посилаючись на мене. Тільки наприкінці він милостиво повідомляє, що в експерименті йому допомагав Б. Ляпсус. Ви розумієте — “допомагав”?!

Батько радить негайно написати до редактора журналу. Так і зроблю.

1.07.87. Так ось куди ви цілили, вельминешановний громадянине Книш! Так он заради чого ви давали мені хабарі, підлещувалися до мене, прикидалися дурником! В усіх газетах і журналах зараз тільки й мови, що про “феномен Книша”! Мезонові ж тільки вісімнадцять років; він ще ж тільки скінчив перший курс університету, а його вже включили до складу групи, яка буде досліджувати “меркуріанське яйце”, нещодавно знайдене Четвертою експедицією! О, звичайно ж, він “захистить” кандидатську дисертацію! Так-так, “захистить”, бо даватиме хабарі всім, од кого залежатиме!

Зараз сідаю писати заяву до Президії Академії наук. Треба гнати геть мерзотників, які, прикриваючись пишними фразами, дбають тільки про себе!

В науці нема місця підлим егоїстам!

КРАСА ЗА ДЕСЯТЬ ЦЕНТІВ

(Сумна кібернетична побрехенька)

Винахідник виспівував, як соловей. Винахідник підіймався на вершини патетики, описуючи всезагальний світ гармонії й краси, де кожна людина дістане змогу показати в якнайкращому світлі свою зовнішність і приховати ті дрібні вади, що часом здатні перетворити найвродливішого на неприємного. Винахідник проголошував і провіщав…

А слухачі мовчали. Мовчали холодно, вороже. І винахідник затнувся, розгублений. І широко розкритими очима, в яких почав проступати справжній жах, обвів переповнений зал фешенебельного “Салону краси”.

Далебі, він нічого не розумів. Ну, хай “Король кравців” назвав його “божевільним дурнем” і “шантажистом”. Хай Профспілка перукарів і Ліга косметологів обрушили на його винахід цілу зливу наклепів та прокльонів. Це зрозуміти можна, бо і кравці, і перукарі, і косметологи такі здирачі та зажери, що краще оскальпують самі себе, аби тільки не втратити бодай цент… Але ж ті, що зібрались отут, — не монополісти бізнесу “людська краса”, а його споживачі й об’єкти: “кінозірки” і манекенщиці, продавщиці магазинів і клерки, люди молоді, яким тільки врода й може дати якийсь зайвий шанс на щастя в житті, — невже і вони проти такого простого — і такого людяного! — винаходу?!

— Кгм… Вельмишановні леді й джентльмени! Після дещо розтягнутої преамбули я дозволю собі дуже коротко повторити пояснення принципу дії моєї машини… Як я вже вам казав, за допомогою кібернетичної злагоди мною було визначено дванадцять тисяч триста основних типів людських облич і дві тисячі триста типів загального складу тіла. На основі гармонійного аналізу сконструйована мною машина з максимальною точністю обчислила для кожного з цих типів оптимальні просторові елементи одягу й зачіски. Що це означає?

Винахідник зробив ефектну паузу і поглянув у зал уже з меншим острахом: йому здалося, що слухачі зацікавились.

— Мабуть, ви чули крилатий вираз: “Краса жінки — в руках кравця й перукаря”? Але справжні кравці та перукарі, талановиті кравці та перукарі, майстри своєї справи, — це божества, на вівтар яких треба кинути десятки доларів, щоб вони зробили бодай рух. А хто має таку можливість? Тільки нечисленні одинаки. Їм, отим щасливим одинакам, справді личать і пасують навіть найекстравагантніші зачіски та сукні, припасовані саме до них, з майстерним урахуванням особливостей їхніх облич та форм тіла… А що лишається всім іншим, — тим, хто неспроможний промостити стежку до осяйного храму Майстрів Людської Краси? Тільки одне: по-мавпячому копіювати кращі зразки. Так, так, по-мавпячому, бо оце сліпе мавпяче копіювання і називають модою…

Глухо й погрозливо загув зал. Але бідолашний Винахідник не зрозумів небезпеки. І одчайдушні знаки своєї дружини він теж витлумачив по-своєму, як докір багатослів’ю.

— Я кінчаю, леді й джентльмени… І скажу вам: я теж за моду. За моду епохи, бо криноліни й шлейфи, скажімо, просто небезпечні для жінок, коли в містах вирує шалений вуличний рух, — не кажучи вже про санітарно-гігієнічні міркування… В програмі моєї кібернетичної машини зважено на всі ці обставини. Більш того, на мікрофільмах моєї машини зафіксовано кільканадцять тисяч зразків сучасного вбрання, створеного кращими модельєрами Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Москви. Електронна пам’ять моєї злагоди зберігає багато тисяч фотографій кращих представників усіх типів людей, — в тому числі і портрет нашої шановної Едіт Грейз, яка присутня в цьому залі…

— Тепер краса кожної жінки — в її власних руках! Ось, дивіться!

Він підбіг до машини, яка стояла посеред естради, скинув з неї запону.



Це було щось схоже на гібрид зуболікарського крісла з кабіною індивідуального душу, до якого з усіх боків припасовано рулони м’якого кольорового паперу. Та ще стояв поруч ніби дещо перероблений автомат для продажу напоїв, у якого замість табличок з назвами коктейлів сяяли інші: “костюм”, “сукня”, “блузка” тощо.

І по залу прокотився гомін, у якому досвідчене вухо спіймало б не тільки розчарування і незлобивий сміх, скільки задоволення й зловтіху. Але закоханий у свою машину Винахідник не зрозумів цього.

— Шановні леді й джентльмени! Тільки десять центів — і ви одержите найдосконалішу зачіску! Запевняю: ви нітрохи не пошкодуєте!

Мовчить зал. Мовчить глухо й вороже. Але в даному разі Винахідник ладен вибачити недовірливим: кому хочеться рискувати своїм волоссям, коли ще ніхто не бачив, як працює отой незвичайний “перукар”? То ж саме для цього першого експерименту й зберігали в первозданному вигляді свої “зачіски” його сердешна дружина та зловредна теща.

— Ви, мадам?

Винахідник зробив знак дружині, і вона бадьорим завченим кроком попрямувала до автомата. А в очах у неї — надія й благання, і худенькі щічки аж пашать…

— Ну, посміхайся ж! — люто шепнув їй Винахідник, а вголос промовив благодушно: — Сідайте в крісло, прошу! Ось сюди, в щілинку, вкиньте десять центів… Так… Увага!

Заклацали вимикачі. Спалахнуло яскраве світло. З-за спинки крісла висунулись химерні важельки. Щось задзижчало, заспівало. І на очах у глядачів почало творитися диво дивне: з кожною секундою зникала мацапура з кострубатим розпатланим волоссям, а замість неї в кріслі поставала миловида, граціозна красуня з великими тривожними очима, які розгублено поглядали то на власне відображення в дзеркалі, то на людей у залі.

Важелі машини не робили жодного зайвого руху. “Р-раз!” — клацали крихітні ножички, “два!” — закручувалось пасмочко на електричне бігуді, “три!” — розгладжував його мініатюрний гребінець. І отак пасмо за пасмом з швидкістю електричної швацької машинки важельки перебирали волосся молодої жінки, створюючи з нього справжній шедевр мистецтва.

Але, мабуть, найбільше вражений був сам Винахідник. Він дивився на свою дружину, як на справжнє чудо, як на Афродіту, що творилася на його очах із звичайної морської піни.

— Прошу, мадам!.. Точно тридцять секунд… Вельмишановні леді і джентльмени, оцініть роботу кібернетичного перукаря!

О, на цей раз аудиторія не лишилась байдужою! В залі зчинилась справжня буря. Однак чувся не так свист, що, як відомо, означає схвалення, а передусім тупотіння ніг та погрозливі вигуки.

— Я боюсь… Ти чуєш, як галасують?

— Заспокойся, рідна! Все гаразд! — прошепотів Винахідник, а вголос сказав. — Ну от, мадам, гадаю — ви задоволені? То, може, ризикнете одним доларом за викройку найдосконалішої сукні?.. Прошу, ось сюди, в кабіну… Так, так… Закрийте за собою дверцята… Роздягніться… Киньте долар у щілину…

Знов заклацали перемикачі й спалахнуло світло, однак тепер уже глядачі не бачили, що коїться за стінками кабіни, тільки видно було, як зникає в щілині м’який папір приємного блакитнуватого кольору.