Страница 3 из 55
Баржа зникла. Три міни розверзли її борти. Кілька тонн “важкої води” — речовини, яка призначалася для виготовлення першої німецької атомної бомби, — змішалися з солоною водою Атлантики, — змішалися навіки.
Море шумить.
Воно і не лагідне, і не любе, а саме таке, як і завжди на північно-західному узбережжі Норвегії: зосереджене й похмуре.
Скиглять чайки. Сутеніє. Небо рожевіє на вітер.
На крутому схилі Глом-фіорду стоїть жінка в чорному вбранні. Вона дивиться на протилежний берег так, наче там от-от має з’явитись той, кого вона так давно й нетерпляче дожидає. Її губи шепочуть тихо-тихо, ледве чутно:
— Як же його звали?.. Як?
Та хвилі їй не відповідають. Вони методично й настирливо жують дрібні камінці, незадоволено дряпають гранітні береги.
А жінка стоїть, тримаючи в руці загорнутий у хустинку жовтий засушений пролісок.
ДОВІЧНІ МУКИ ПЕКЛА
Земля не відповідала. Мовчали Венера й Плутон, Марс і Меркурій. Тільки ледь чутні сигнали маяків астероїдної смуги свідчили, що апаратура працює нормально. Та саме це й показувало, що слід облишити марні спроби, бо аварійному лазеру бракує потужності. І все ж Кім уперто не йшов з апаратної, сподіваючись на неймовірний випадок влучання скерованого променя в якийсь із рефлекторів інформаційних центрів Сонячної системи.
Нічого страшного, власне, не сталося: у п’ятому сторіччі Атомної ери зорельоти безвісти не зникають. Звичайно ж, ще дві доби тому, коли на “Сіріусі” зненацька вийшла з ладу станція далекого зв’язку, Головний Кібер астероїдного кільця дав наказ автоматам безпеки взяти корабель під найпильніший нагляд, і зараз навздогін йому мчить швидкісний зореліт рятувальної служби. Але в тому-то й справа, що рятувальники не знайдуть “Сіріуса” на заздалегідь прокладеній траєкторії. Трапилася безглузда, незбагненна пригода: кіберштурман зорельота, бездоганна електронно-обчислювальна злагода, що орієнтується за найскладніших обставин цілком самостійно і скоряється тільки Головним Кіберам відповідних зон польоту, раптом свавільно ухилився від заданого курсу, скерував “Сіріус” до забороненої астероїдної смуги і посадив його на велетенську мертву кам’яну брилу. Кім не міг запобігти цьому: телепні з Астроцентру таки добилися затвердження закону про так звану “абсолютну безпеку”, згідно з яким критичної миті все управління зорельотом беруть на себе кібернетичні пристрої, бо людина, мовляв, при такій ситуації конкурувати з машиною не може.
От тобі й “не може”! Мало радості з того, що за три роки дії нового закону він, здавалося б, виправдав себе. Випадок з “Сіріусом” показав: роль машини переоцінювати не слід.
Але що ж сталося з кіберштурманом? “Збожеволів” через пошкодження систем логічного контролю? Схоже на це: судячи з гарячкового мерехтіння індикаторів, злагода весь час працює в аварійному режимі, однак не виконує ніяких команд і не відповідає на запитання.
Кім вимкнув лазерний передавач, сів за пульт кіберштурмана і ще раз, майже без надії, натиснув кнопку виклику:
— “Сіріус”, наказую: відповідай, що сталося?!
Стривай, стривай: він почув! Уперше за дві доби спалахнуло зелене вічко над пультом і ввімкнувся динамік:
— Командире, доповідаю…
Голос урвався на півслові, — так, ніби хтось цитьнув на кібера, гостро перетнув його спробу виконати свій обов’язок. І зразу ж по тому на індикаторному табло перебігла ціла серія дуже яскравих таємничих спалахів.
— Нічого не розумію! — роздратовано промимрив Кім і попрямував до астронавігаційної рубки.
Його дружина Аста, навігатор “Сіріуса”, докінчувала обчислення координат астероїда… Мабуть, і в неї щось було не гаразд, бо вона не озирнулася на кроки і лише за кілька хвилин підвела голову:
— Кіме, чудеса, та й годі! Цей астероїд ніде не зареєстровано! Мало того: його орбіта нахилена до екліптики[1] майже на тридцять градусів, а період обертання навколо Сонця — понад сто років… Ну?
Подальші пояснення були зайві. Неймовірно великий нахил орбіти астероїда до площини обертання всіх планет означає, що це небесне тіло, а разом з ним і “Сіріус”, з кожною секундою віддаляється від звичайних космічних трас, отож з кожною секундою зменшуються шанси на допомогу зорельотів рятувальної служби.
— Кіме, цей астероїд, мабуть, гість у нашій Сонячній системі…
— Міжгалактичний корабель?
— Може, й так.
За три роки подружнього життя й спільної праці вони навчилися розуміти одне одного з півслова. Якщо здійсниться висловлене Астою припущення, якщо цей астероїд справді керується розумними створіннями— одразу ж розкриється вся таємничість пригоди. Отже, треба насамперед дослідити космічне тіло, бранцем якого став “Сіріус”.
Надягаючи скафандр, Кім увесь час поглядав на індикаторне табло кіберштурмана. Мерехтіння крихітних вогників дратувало, здавалося цілеспрямовано-ворожим. Навіть те, що тубуси фотоелементів кібера, його “очі”, як завжди, пересуваються вслід за людиною, не випускаючи її з поля зору, сьогодні викликало неприємне відчуття.
— Може… ти лишишся? — неголосно запитав Кім.
— Ти побоюєшся, щоб “Сіріус” не втік без нас у Космос?
— Так.
— Ну, а що ж зможу зробити я, навіть якщо залишуся?
Кім промовчав. Справді, Аста нічим не допомогла б, бо всі пристрої ручного керування вимкнено. Твердолобі з Астроцентру домоглися свого: щоб за критичної ситуації командир корабля не втрутився ніяким чином, і “електронний мозок” кіберштурмана, і енергетично-інформаційну мережу захищено панцирними плитами.
— Ну, гаразд, ходімо… — Кім перевірив спорядження обох скафандрів, підійшов до пульта кіберштурмана. Згідно з інструкцією, слід визначити свого можливого заступника.
— “Сіріус”, увага!
Ні, він таки чує! Знову спалахнуло зелене вічко:
— Слухаю вас, командире.
— Я покидаю борт корабля. Якщо не повернуся, всі права командира візьме на себе Аста, навігатор.
— Зафіксовано, командире.
— На борту людей не буде.
— Зафіксовано, командире.
— А тепер доповідай, що сталося?
— Доповідаю: я одержав…
І знову голос урвався, а по індикаторному табло перебігла буря хаотичних спалахів.
Кім з Астою перезирнулися.
— Мені чомусь моторошно… — неголосно сказала Аста. — Далебі, я зараз починаю розуміти страх наших далеких предків перед невідомим і нез’ясовним… Уже кілька хвилин мені вчувається голос… На диво знайомий розпачливий голос…
Кім прислухався. Ні, навколо стоїть мертва тиша, тільки через незбалансованість дії генераторів штучного тяжіння ледь-ледь вібрує підлога.
— Хтось кличе на допомогу! — Аста схопила Кіма за рукав скафандра, заплющила очі. — Слухай… Слухай… “Я — паралізований… поспішайте… поспішайте…”
— Заспокойся, люба… — Кім незграбно обхопив скафандр дружини, опустив прозорий щиток на її шоломі. — Заспокойся, це просто через перенапруження нервової системи.
Доки насоси висмоктували з шлюзової камери повітря, Кім з Астою мовчали. В їхній пригоді справді було щось незвичайне, — таке, що сягало за межі логічного аналізу. А може, то просто так здається? Може, люди п’ятого сторіччя Атомної ери просто звикли до невсипущого піклування про їхню безпеку, а тепер розгубилися, потрапивши в складну ситуацію?.. Думати про це було прикро, говорити — тим паче.
— Асто, будь обережна. Не забувай, що тут сила тяжіння в тисячу разів менша за земну.
— Так, любий.
Кім натис на кнопку. Повільно розчинилися товстезні дверцята зовнішнього люка, і в отворі постало густозоряне чорне небо та залите сліпучими променями Сонця бескиддя шпичастих скель. Однак Кім не звернув уваги на чудесну картину. Він занепокоєно крутив головою, прислухаючись до чудних звуків, що залунали в шоломі його скафандра.
— Асто, ти нічого не чуєш?
— Ні. Зараз ні… А що?
Кім підійшов ближче до отвору, висунувся назовні. Аста — слідом за ним.
— Чую! Тепер чую! Той же голос… “Поспішайте на допомогу… Шукайте двері… шукайте двері…”
1
Велике коло небесної сфери, по якому відбувається видимий річний рух Сонця.