Страница 6 из 9
Отака тут трава! Ляжеш на неї й не встанеш: так і проросте крізь тебе.
Поки я думав про траву, татко вже попрощався із мамою. Взяв у мене рюкзак, поплескав по щоці:
— Ну, тримайся, вояче!
— Триматимусь, — пробубонів я зніяковіло: мені дуже хотілося припасти до татка, але було соромно Жорки й Ван-Гена.
Татко поцілував мене й побіг до гелікоптера: Ван-Ген уже там — махає до татка рукою.
Ми стояли, аж поки яскраво-червона машина зникла за обрієм. Потім мама сумно сказала:
— Пішли, Вітю, додому.
Мені ж додому не хотілося. Ми із Жоркою ще вчора домовились: як тільки проведемо батьків, збігаємо на стадіон.
— Ти, я бачу, зовсім не сумуєш за татком, — каже з докором мама. — Ну, біжіть, коли вам так уже кортить, а я зайду до тітки Павлини.
— Я недовго, ма!
— Знаю я ваше “недовго”! Та бережіть ноги! — Мама чомусь найбільше боїться за мої ноги. Вона переконана, що з головою моєю нічого не станеться.
Мама пішла до тітки, а ми гайнули на стадіон.
Там ще нікого не було. Ми поганяли, поганяли м’яча, але вдвох було нецікаво. Жорка врешті запропонував:
— Пішли на спортивний майданчик!
На майданчик мені не дуже хотілося: я уже знав, що там Жорка дасть мені сто очок фори. Для нього що турнік, що кільця, що бруси — все одно. Літає на них, наче птах, такі сальто викручує, що всі наші земні чемпіони позеленіли б од заздрощів. Я в порівнянні з ним — ганчірка підвішена, хоч маю перший спортивний розряд.
Та воно і не дивно. Якби я мав такі руки і ноги, я теж не одставав би від Жорки.
— Пішли краще скупаємося, — кажу я товаришеві: Жорка у воді проти мене — слабак. Він чомусь боїться води: як відчує, що ногою вже дна не дістане, так і вигрібає щосили до берега. І пливе по-собачому: брьохає щосили ногами й руками, аж бризки летять. А щоб пірнути — про те й мови немає! Скільки я його вмовляв, так і не наважився.
Тож Жорка хоч і погодився іти купатися, але не дуже охоче.
Потім ми знову ганяли м’яча, і я, звісно, запізнився додому, і мені влетіло од мами.
— Ти зовсім пустився берега! — сказала вона під кінець. — Зрадів, що татко поїхав.
Це мене найбільше образило: татка я дуже люблю. Весь вечір сидів непорушно у кріслі й думав про нього: як вони там із Ван-Геном? Продираються джунглями чи спускаються на плоту річкою?
Потім пішов у татків кабінет, глянув на карту. Спершу не помітив нічого, хотів уже був вийти, та зненацька на ній наче блимнула якась крихітна іскорка. Я аж дух зачаїв! Придивився пильніше — вогник! Один і другий…
— Ма-а! — закричав я щосили. — Ма-а!
Вбігла перелякана мама.
— Що сталося?
— Татка ось видно!
Мама так і кинулася до карти:
— Де?
— Та он, ти не туди дивишся!
Мама врешті побачила вогники. І тільки побачила — сльози з очей. Дивиться й плаче. Ну, чого б ото плакати? Тут радіти треба, що татка побачили!
Мама довго дивилася на вогники, що ледь помітно рухалися по карті. Ось вони зупинилися.
— Що це із ними? — занепокоїлася мама.
— Мабуть, зупинилися на ніч.
Мама глянула на годинник:
— Ай справді, вже пізно… Іди, Вітю, спати.
— А ти?
— Я ляжу тут, на канапі,
Я догадався одразу: мама і вночі не хотіла відходити од карти. І вранці, коли я іще спав, мама легенько поторсала мене за плече:
— Вітю, вставай: татко вже встав!
Я, як був у трусах, зірвався й бігцем до карти: два вогники вже рухалися вздовж невеличкої річки, що губилася в джунглях.
— Давно вони встали?
— Вже більше години.
Мама, певно, не спала всю ніч: стерегла татків сон.
— Ти ж, Вітю, снідай уже сам.
— А ти?
— Я вже поснідала. Мені треба бігти, бо я запізнююся на роботу. (Скільки пам’ятаю маму, вона завжди запізнюється. І годинник у неї постійно відстає.)
— Ти в лабораторію?
— А куди ж іще! — відповідає заклопотана мама: вона саме причісується.
Потім хапає сумочку, цілує мене наостанок і вибігав з кімнати. Я біжу до вікна, щоб подивитися на маму: вже на вулиці — строга, підібрана, на маму, якось і не схожа. Ось її наздогнала яскраво-червона машина, мама махнула рукою, машина зупинилася, осіла на землю: там було двоє венеріан. Один із них вискочив, відчинив дверцята, мама сіла — машина одразу ж піднялася над дорогою, трохи повисіла на місці, а тоді полетіла вперед.
Тепер я не побачу мами до пізнього вечора. Хіба що по відеофону.
Поснідав, став думати, що робити далі. Робити було що, варто лише свиснути Жорці, але мені захотілося побути самому. Раптом згадав: я ж пообіцяв таткові вести щоденник. Записувати все, що побачу без нього і що зі мною станеться.
Мені страх не хотілося сідати за писанину! Вони мені і в школі набридли, оті домашні завдання! І з літератури пиши твір, і з історії, і з географії. А я що, письменник? Я буду космонавтом, водитиму кораблі на інші планети. Або полечу до далекої зірки — шукати сліди розумного життя.
Та нічого не вдієш: дав слово — дотримуй! Бо татко, як повернеться, обов’язково поцікавиться щоденником.
Отже, так. Я прилетів на Венеру два тижні тому і за цей час уже побачив дуже багато цікавого. Ми зупинилися в спеціальному науковому центрі, де живуть лише вчені, не менш видатні, аніж у нас на Землі. Усі вони носять білі костюми, бо в чорних тут можна спаритись, так пече сонце. І ще ж рятує захисний екран, що довкола Венери, а то температура могла б піднятися до ста градусів: вода стала б кипіти й усе живе загинуло б. Навіть рослини.
А рослини тут незвичайні, я таких на землі й не зустрічав. Ось хоча б будяк. У нас він виростає по пояс… ну, по плечі людині… А тут наче дерево. Стовбур — не обхопиш руками. А дерева — справжні гіганти на двісті метрів заввишки! Росли б, мабуть, і вищі, але перешкоджає тяжіння: не витримували б стовбури.
Ми вже звикли до яблук, що важать десятки кілограмів, до метрових огірків і помідорів завбільшки з відро: принесеш такий помідор і їси цілісінький тиждень.
А на кавуни страшно й дивитися: однією скибкою можна нагодувати десяток людей.
Взагалі мені тут дуже цікаво, аби не було так жарко. В перші дні коли виходив з приміщення, то ледь ноги волік. І надівав спеціальний шолом з холодильним пристроєм. А тепер уже обходжуся без шолома: ношу бриль з біотканини.
А Жорка бігає голомозий. І хоч би що! Та воно й не дивно: він же народився тут, на Венері, і якби потрапив на Землю, то, мабуть, мерз би. Кумедний він, Жорка: і хвилини не посидить спокійно. І все, про що не подумає, так на пиці й написано. А побачили б ви, як він лазить по деревах! Перелітає з гілки на гілку — аж дух забиває! От мені б так навчитися!..
Він перейшов у восьмий клас, як і я. І мій татко якось сказав, що у Жорки блискучі математичні здібності.
А ще тут страшні грози. Особливо восени і взимку. Хоч зими тут не буває, Жорка й уявлення не має, що таке сніг, а кригу бачив тільки в холодильниках, але взимку температура все ж трохи нижча, аніж улітку, і без кінця періщать зливи. А що таке венеріанська гроза, я вже бачив не раз. Хмари наповзають такі, що аж страшно дивитися, — чорні-чорні і весь час перемішуються… І аж палахкотять од блискавиць. І не одна блискавиця чи дві, як у нас на Землі, а кількасот одночасно. Тріск такий, мов ось-ось кінець світу. І все повітря довкола починає світитися, а з пальців, до чого не доторкнися, так іскри й сипляться. А волосся на голові аж палахкотить од іскор. Дерева ж, як по команді, опускають листя й гілки — стирчать лише стовбури, а ми забиваємося в приміщення. Застукає злива на вулиці — потонеш умить!..
Щойно говорив по відеофону з тіткою Павлиною: питала, як татко. Тітка Павлина вчора полетіла в інший науковий центр, на конференцію.
— Як там вони?
Я дивлюся на карту й бачу дві іскорки, що вперто занурюються в джунглі.
— Рухаються! — кричу тітці Павлині.
— Скоро рушимо й ми… Твоя матуся, сподіваюся, не заперечуватиме?
Відповідаю, що хай тільки спробує!
— Молодець! — хвалить мене тітка Павлина. — Я теж такою в твої роки була.