Страница 2 из 9
— Передай їй привіт, бо мені ніколи. До побачення на кораблі!
Тітка зникла, екран погас. Татко все ще стоїть, перетравлюючи почуте. Потім рішуче махає рукою:
— Пішли, космонавте!.. Та не стрибай, ще побачимо, що заспіває наша мама.
Маму застали в передпокої — над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсіньких ніжках і всі свої шість рук тримав складеними на широкому металевому животі: він завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавіш, то в інший запрограмовувала Джека на весь день.
— Привіт, Джек! — сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.
Джек одразу ж повернув до мене циліндричну голівку з величезними, як блюдця, очима — фотоелементи в них так і заблискотіли. Всередині в нього щось загуло, затріщало, пролунав тонкий голосок:
— Привіт, Вітю! Сподіваюся, ти спав добре?
Він завжди цікавився моїм спанням. Може, тому, що сам ніколи не спав.
— Дякую, добре. Ти знаєш, що мені снилося?
— Ви можете хоч трохи помовчати? — запитала мама з досадою. — Джек, я для кого стараюся?
Ми обоє замовкли, тільки Джек став то зсувати, то розсувати свої телескопічні ноги: він робив це навмисне, аби мене розсмішити. Та й важко було не розсміятися, дивлячись, як Джек то піднімається під самісіньку стелю, то опускається аж до підлоги. Я тримався, тримався і врешті не витримав.
— Ні, ви таки неможливі!
Мама доклацала перфокартку, ввела її в покірно підставлений Джеком бік. Він одразу ж метнувся на кухню: готувати сніданок.
— Ну, — сказала мама, дивлячись на мене і татка, — чим я зобов’язана такому високому візиту?
І тут татко випалив:
— Ти знаєш, Таню, Вітя полетить з нами!
Мама скільки років прожила з татком, а й досі не може спокійно сприймати його звички все одразу випалювати. І цього разу в неї аж очі побільшали:
— Куди полетить?
— На Венеру.
— Ти думаєш, що говориш? — Обличчя мамине відразу взялося червоними плямами. — Брати дитину на ту жахливу планету!
— Я не дитина!..
— Замовкни хоч ти!.. Ти знаєш, що там на нас чекає? — Це знову до татка.
— Нічого страшного…
— Але ж ти сам казав, що його не можна брати в жодному разі! Ти ж сам запропонував одвезти його до Павлини!
— Тітка Павлина теж летить на Венеру! — знову втрутився я. — І бере мене в свою експедицію!
— Вітю, помовч! — Це вже татко. — Або вийди, будь ласка!.. Так, Павлина теж летить на Венеру. І це вона порадила взяти Вітю а собою…
Що відповіла татові мама, я не розібрав: зачинилися двері. Я стояв за дверима, як на голках, а по той бік все лунали голоси: татків і мамин. Врешті двері одчинилися і повз мене пройшла мама прямо на кухню. А потім з’явився й татко:
— Пішли снідати, венеріанин!
І по тому, як він усміхнувся, я зрозумів, що мама здалася.
Ми живемо на двісті сорок другому поверсі, а місяць тому жили на двадцять першому. Але мама вважає, що час од часу ми повинні дихати висотним повітрям, і тоді прилітає гелікоптер і піднімає нашу п’ятикімнатну квартиру під самісінькі хмари. В мене щоразу аж холодок пробіга поза спиною, хоч татко і твердить, що не було ще випадку, щоб гелікоптер упустив квартиру донизу. Він зависає навпроти вільної секції, спрацьовують надпотужні магніти, і квартира наша намертво приростає до металевої башти.
Такі башти, на сотні тисяч квартир кожна, стоять зараз всюди, доволі далеко одна від одної, на величезних лапах-опорах, що глибоко забиті в землю. Крім квартир, тут є і школи, і театри, і спортивні зали, і сади, і магазини, — чого тільки немає! — а під землею заховані фабрики й заводи, щоб не займали місця й не отруювали біосферу. Так що довкола тільки ліси, річки й озера, та ще поля, де ростуть багатолітні культурні рослини, що засвоюють азот прямо з повітря. Це ми вже вивчали у школі і, крім того, не раз бували в музеї, де дізналися, як жили наші предки. В музеї дуже цікаво, тільки я люблю все роздивлятися сам, тож намагаюся кожного разу одстати від гурту. Дивлюся на той чи інший експонат з двадцятого, наприклад, століття і думаю: а що, якби ті далекі предки враз ожили та й побачили, якою стала сучасна пшениця чи фруктові дерева. Що, коли б потрапили в сад, де груші чи яблуні самі обережно струшують дозрілі плоди в підставлені кошики? Або побачили сучасну пшеницю, яка не боїться ні бурі, ні зливи: одразу ж лягає на землю, а розпогодиться — зводиться, мовби нічого й не сталося. І сіють її раз на десять років. А тітка Павлина каже, що її колеги хочуть сконструювати пшеницю столітню: посіяли… і сто років знай тільки збирай!
Або про комарів, які не кусають ні людей, ані тварин. Як прочитаєш про колишню, мошву, то аж дивуєшся: як ті предки й терпіли? Це ж ні роздягнутися, ні скупатися, ні на сонці полежати! А тепер хоч усю ніч ходи голяка.
Я раніше, коли ще не все розумів, дивувався: чому їх просто не знищили? А тепер уже знаю: добре, що комарі лишилися. Бо що б їла риба? А птахи? Та й грунти стають од них родючішими…
Або Венера…
От якби ожили ті предки — чи впізнали б вони сучасну Венеру?
Про Венеру я весь час думаю, бо незабаром на неї полечу. І ще тому, що татко якось сказав:
— Напиши мені все, що ти знаєш про Венеру.
— Навіщо?
— Бачиш, мені треба підготувати лекцію про цю планету, ось ти мені й допоможеш.
Після цього я одразу ж погодився: хто ж іще з моїх друзів писав нотатки до лекції! Пішов у бібліотеку, поважним голосом попросив підібрати усе, що написано про Венеру.
Бібліотекар подивився на мене, мов на трохи того… божевільного:
— Усе про Венеру?
— Усе!
— Юначе, але ж це неможливо! Ви знаєте, скільки є книжок про цю планету? Десятки тисяч, якщо не сотні!
— Що ж тоді мені робити? — запитав я розгублено.
— Ви готуєтесь до популярної лекції?
— До популярної. — Хоч я, вбийте мене, не знав, якою буде ота таткова лекція!
— То я вам дам кілька книжок, у яких ви знайдете все, що вам потрібно.
Чудово!
Так я приніс додому добрий десяток книжок.
Прочитавши усе, я заходився коло нотаток. Звільнив на столі місце, поставив безстрічкову друкарську машинку, заклав чистий аркуш магнітного паперу. Сів: з чого ж починати?
І тільки надумався — Джек на порозі.
— А що ти робиш?
— Пишу! — відповів я сердито: страх не люблю, коли мені заважають!
— Про що ти пишеш? — Цікавий, наче дитина, Джек усе мусить знати.
— Про Венеру… Не заважай, бо мені ніколи!
Джек замовкає. Натомість починає маніпулювати своїми ногами: то виростає під стелю, то осідає аж до підлоги. Хоче мене розсмішити.
Але мені зараз не до сміху, і я якомога строгіше кажу:
— Вийди і не заважай мені працювати! А то поскаржуся мамі.
Джек боїться мами як вогню. Мабуть, тому, що лише мама складає для нього програми. Він одразу ж повернувся і вийшов.
А я, наморщивши лоба, починаю тицяти по клавішах.
Спершу віддрукував, якою Венера була п’ятсот років тому, коли до неї полетіли перші космічні станції, а спеціальні апарати опустилися в її атмосферу. Бо людина в ті часи не могла б пробути там і хвилини: згоріла б, розплющена. П’ятсот же градусів за Цельсієм та сто атмосфер тиску! Метал, і той не витримував. До того ж в атмосфері майже не було кисню — один вуглець. Мов навмисне для того, щоб Живі істоти туди й не потикалися.
Та вчені зібралися й стали думати, як зробити Венеру придатною для життя. Думали, думали, сто літ майже думали, і врешті надумалися: остудити Венеру! Понизити температуру до земної.
Спершу хотіли перевести Венеру на іншу орбіту. Од Сонця подалі. Збудувати на полюсах величезні атомні двигуни та й запустити. Але потім, коли підрахували, то зрозуміли, що нічого не вийде. Бо вивести Венеру на нову орбіту — означало б порушити орбіти всіх інших планет, в тім числі й нашої Землі. А потім Венера під час перельоту втратила б майже всю свою атмосферу. І деформувалася б.