Страница 6 из 35
Світало. З котеджу, де мешкали Петренки, вийшов жвавий, трохи кумедний дідок. Не по літах спритно він скочив на тротуар і підтюпцем побіг вулицею. Розкішна борода закривала йому груди, під пахвою пломенів величезний букет квітів.
На ракетодром Романко дістався задовго до відльоту ракети. На запитання чергового відповів, що він правнук члена екіпажу “Галактика” Петренка. Черговий дуже здивувався, що правнук такий старий.
— Час іде… — намагаючись вимовляти слова по-старечому, промовив Романко. — Мій прадід відлетів із Землі майже століття тому!
Черговий, уже літній чоловік, співчутливо зітхнув і запропонував зайти в зал, де мали збиратися зустрічаючі.
— Шпасибі, шпасибі, — прошамкав Романко, — я погуляю на швіжому повітрі.
Чемне запрошення чергового злякало “дідка”. “А що як там буде батько? Звичайно ж, буде!” І він заходив по веранді. Ні, ні, до залу він не загляне.
А черговий, як на те, все намагався завести розмову, розпитував про прадіда, про сім’ю… Романко ж так шамкав у відповідь, що здався йому занадто ветхим.
— А знаєте, — заговорив черговий, примружуючи очі, — я б не радив вам летіти туди… У ваші літа, знаєте, небезпечно…
От халепа! То дуже молодий, то занадто старий.
Промимривши щось під ніс про загартованість теперішніх дідів, Романко відійшов у скверик, сів на лавочці і, вийнявши ножика, підкоротив бороду.
Вирішив надалі так не шамкати і не сутулитись.
Йому не сиділося. Включив наручного радіоприймача, але й це не допомагало. Час ішов нестерпно повільно. Здавалося, що сонце ото як піднялося над обрієм, то так і стоїть непорушно, а довгі тіні ракет, пролягаючи через усе поле ракетодрому, і не збираються коротшати.
Мабуть, нічого немає гіршого, як отаке чекання!
Та всьому настає кінець. Минула година, друга, прибули зустрічаючі, а серед них і… батько. Романка він не впізнав, та й хто міг подумати, що оцей похилого віку чоловік — загримований підліток?
Ох і калатало ж у Романка серце, коли вони заходили в ракету! Ось і крісло. Сів і наче потонув у ньому…
Коли загуркотіли двигуни і ракета знялася, Романка сильно притиснуло до сидіння, але через кілька хвилин він відчув полегкість. Хлопець принишк у своєму кріслі, боячись злетіти вгору, бо тепер, коли космічний корабель мчав за інерцією, всі втратили вагу. Хотілося подивитися в ілюмінатор: яка воно з такої висоти Земля? Але не наважувався встати. “Нехай уже, як повертатимемо назад, отоді…”
Величезне герметично ізольоване приміщення “Міжпланетного вокзалу”. Зустрічаючі пробралися через спеціальні шлюзи.
Походжаючи попід пальмами, що довгими рядами стояли вздовж стін залу, Романко думав: “Цікаво, чи бачить мене дідусь на екрані АЗМІЛу? Хоча б прочитав записку, а то ще кинеться шукати”.
До прибуття “Галактики” лишилося, може, з півгодини. Диспетчерський пункт через кожні п’ять хвилин повідомляв про наближення космічного корабля. В залі відчувалося хвилювання десятків людей. Романко спостерігав за батьком. Зовні той був спокійний, зібраний, зосереджений. Тільки тремтіння газети, яку він тримав поперед себе, видавало його хвилювання.
— Увага, увага, товариші! — заговорили репродуктори. — “Галактика” підходить до головної палуби.
Нарешті!
Всі кинулися до прозорої стіни. Романко заніміло дивився в небесну глибочінь, освітлену голубим диском Землі. Далеко-далеко сяяли зорі. Це ж звідти повертається “Галактика”. Та ось і вона.
Спочатку з’явився овальний ніс ракети, потім і весь корпус. Обшивка посічена, з багать-вм’ятинами. Від літер, що складали її назву, лишилися тільки чотири перші — ГАЛА, та й ті дуже потемнілі.
Романко дивився на “Галактику” з розчаруваням: замість ракети-красуні, яку він сподівався уздріти, до палуби “Міжпланетного вокзалу” пристала обшарпана, подзьобана споруда.
Та найбільше розчарування спіткало його згодом, коли з повітряного шлюзу до зали почали один за одним входити прибулі космонавти, їх було четверо, і всі молоді. Молодші за його тата!
“Може, я сплю? — подумав Романко. — Можливо, це мені просто сниться? Адже “Галактика” мандрувала в космічних просторах сімдесят років! Значить, моєму прадідові тепер має бути сто три… А…”
В цю мить він упізнав прадіда. Такий же кремезний, засмаглий чоловік, як і в кіножурналі. Може, тільки трохи стомлений, але зовсім, зовсім молодий!
Що ж це таке? Треба спитати в тата…
Хлопець пробирається крізь натовп. Уже почався мітинг, всі слухають виступ якогось ученого, а Романко завзято працює ліктями. На жвавого “дідка” поглядають із подивом, але пропускають наперед.
— Подорож “Галактики” — це наочний приклад відносності часу, — говорив учений з трибуни, на якій стояли і мандрівники. — Плин часу в різних інерціальних системах різний…
Романко не дослухався. Пробравшись нарешті до батька, легенько торкнув його за рукав:
— Тату, невже все це правда?
Батько здивовано глянув на “старого”.
— Пробачте, але я…
Романко зірвав бороду й парика і сховав у кишеню. Батько звів брови:
— Це ти, артисте?
— Скажи, — зашепотів хлопець, — це все насправді…
— Насправді, — перебив його батько, — але твоя поведінка…
— Хіба можуть бути батьки молодші за своїх дітей?
— Ти ж бачиш, — стиха промовив батько, — ці люди не тільки молодші за своїх дітей, а й за своїх онуків. Я ж онук он тому космонавтові.
Романко поглянув на трибуну:
— Бачу, я його відразу впізнав!
— Так ось, йому тридцять чотири, а його синові сімдесят три. Виходить, що діти можуть бути старшими за своїх батьків, але це в тому випадку, коли ці діти лишаються на Землі, а батьки літають у космічних ракетах. Зрозуміло?
— Н-не дуже…
— Виростеш — зрозумієш. Час іде по-різному на різних небесних тілах. І це залежить від швидкості їхнього руху. Що швидше летить ракета — то більше “гальмується” на ній час, то повільніше він протікає. За сімдесят земних років на ракеті “Галактика” минув усього один рік! На Землі всі постаріли на сімдесят років, а екіпаж ракети — лише на рік.
— Дорогі товариші! Наша експедиція добула надзвичайно цінні для науки відомості…
Де й ділося Романове розчарування! Не відриваючи очей, дивився він на мужніх мандрівників, які подолали час. Дивовижна, просто казкова подія!
Коли закінчився мітинг і космонавти зійшли з трибуни, він кинувся до свого прадіда — так, як робив це під час перегляду кіножурналу. Але тепер він відчув тепло прадідової руки, почув слова, звернені до нього:
— Ти дуже схожий на мого сина, хлопчику! — сказав космонавт, пригортаючи Романка. — Ти, мабуть, його внук?
— Так… Я… — запинаючись почав підліток, — я — Романко! А ось і мій тато…
Космонавт міцно обнявся із внуком, на дванадцять років старшим за нього.
— А де ж мій… син? — з тривогою в голосі спитав гість.
— Він дома, — поспішив заспокоїти космічного мандрівника Романко. — Старенький уже, сімдесят три роки має!
Заговорив репродуктор. Космонавтів і зустрічаючих запрошували до ракети, щоб летіти на Землю.
— Значить, додому? — стрепенувся молодий прадід.
— Так, — усміхнувся Романків батько.
— Додому, додому! — аж підскочив Романко. Згадав про дідуся — це ж він самотній біля апарата. А як він зрадіє, побачивши свого батька!..
Так, ця мить була незвичайна. Із сльозами на очах Романків дідусь — сивий, старенький — пішов назустріч молодому, безвусому чоловікові і, простягаючи руки, мовив схвильовано:
— Нарешті діждався тебе, тату!
Вони сплелися в обіймах.