Страница 31 из 35
Дем’янко знав: от-от має зійти весняне сонце, і тоді поїзд рушить, отже треба не прогґавити цього моменту. Він вибіжить, коли всі вже посідають у кабіну тягача. Примоститься на санях і… бувайте здорові!
І ось нарешті! Засвітилося, засяяло вікно. На ньому зблиснули міріади крижинок, ніби ввімкнувся казковий екран. Зійшло сонце!
Мотор трактора одразу загуркотів дужче — певне, поїзд рушав. Дем’янко швидше до дверей, а вони не відчиняються, не випускають його. Смикнув за круглу ручку, наліг плечем — усе марно. Чи замкнули? А мотор реве… Невже Дем’янко не встигне? От біда…
— Ну, що я вам зробив поганого? — шепоче хлопчик до дверей. — Відчиніться!
Крутнув ручку ліворуч — цокнула заскочка — двері відчинились. Наче їм стало ніяково, що затримували хлопця.
Надворі на Дем’янка одразу ж накинувся Морозило. Що воно, мовляв, за хлопчик такий зухвалий, що ні шубки на ньому, ні валянців, ні шапки теплої, а легенький костюмчик та беретик? Та як дихне холодом, як сипоне колючими сніжинками. А Дем’янкові хоч би що — на те ж він і Дерев’янко!
Дем’янко наздогнав санний поїзд, учепився за останній фургон, підтягся і заліз під брезент.
По-о-їхали!
Як тільки Дем’янко виглянув із-за накриття, Морозило спробував ущипнути його за довгий ніс, та нічого не вийшло — ніс навіть не почервонів. І Дем’янко спокійно роздивлявся краєвид.
Навколо іскрився під сонцем сніг, десь далеко, на самісінькому обрії, палахкотіла рожева заграва, і Дем’янко здогадався, що то — діючий вулкан.
Минали години за годинами, а санний поїзд рухався не зупиняючись. Один раз тільки постояли трохи перед глибокою тріщиною, яка перетнула шлях. В одному місці через неї пролягла вузенька крижана перемичка, і полярники оглядали її — чи витримає? Порадились люди і вирішили їхати. От уже сміливці! Не злякалися крижаної пащі — тягач забурчав і посунув на перемичку, вона осіла, але все-таки витримала. Вперед, вперед!
Ох і широкий, ох і безмежний світ!
Мабуть, з тисячу кілометрів проїхали, коли Дем’янко побачив на обрії величезне місто. Його палаци, височезні шпилі сяяли на сонці, неначе витесані з коштовного каміння. “Що за дивина? — подумав Дем’янко. — Досі — він це знав з книжок — великих міст в Антарктиді не було, тільки селища науково-дослідних станцій. Чи, може, недавно збудували? Чого тільки не встругнуть люди!”
Під’їхали ближче, і Дем’янко побачив населення того міста. Мешканці середні на зріст походжають спроквола, начебто дуже поважні особи!
А коли тракторний поїзд впритул під’їхав до того міста, виявилося, що то зовсім не місто, а нагромадження криги. Гостроповерхові брили льоду, кожна завбільшки з будинок, понависали над самісіньким океаном, і хвилі бухають, розбиваються об них. А населення? Та то ж пінгвіни! Ох і симпатичні! І людей не бояться. Як тільки поїзд зупинився, вони почали підходити — і поодинці, і гуртами. Стали, роздивляються — господарі Антарктиди!
Вискочив Дем’янко на сніг і попрямував до натовпу чудернацьких птахів.
— Здрастуйте, пінгвіни! — вигукнув Дем’янко. — Привіт вам із Непитайлівки!
— Здрастуй, здрастуй, хлопчику! — загелгали пінгвіни. — Будеш гостем у нашому крижаному краї!
А один обдивився Дем’янка кругом та й каже:
— У тебе такий міцний дзьоб, як і в нас. Коли б одягся в пух і пір’я — був би справжній пінгвін.
— Е, ні, — заперечив Дем’янко, — у мене зовсім не дзьоб, а ніс, і я хочу стати людиною.
— А пінгвіном теж добре!
— Ні, ні, я знаю, — наполягав на своєму Дем’янко, — людиною бути найкраще.
Розмовляючи, вони прямували до берега океану. Дем’янко ішов попереду, а за ним, витягнувшись у шнурочок, човгали пінгвіни. Вони люблять ходити один за одним. Там, біля берега, стоїть на причалі корабель, і Дем’янко ним повернеться додому. Хай доправиться до якогось порту, а звідти він уже знайде дорогу в Непитайлівку.
Та от лихо: поки допленталися — корабель відчалив… Ех, шкода… Дем’янко здер з голови берета і жбурнув на сніг.
А корабель віддаляється, уже тільки мріє за хвилями.
Один Поважний Пінгвін торкнув Дем’янка оцупком, який був колись крилом, і сказав:
— Чого ти так хвилюєшся, хлопчику? Ти ще встигнеш наздогнати його вплав.
Дем’янко поглянув на бурхливі хвилі, що валами котились одна за одною, і сумно похитав головою:
— Е, це мені не під силу… Я ж не вмію плавати так, як ви.
Тоді другий Пінгвін запропонував:
— А знаєш що? Ходімо до крижаної гори. Здерешся на неї і звідти ще довго дивитимешся на той корабель, і тобі полегшає. Чи не так, друзі?
— А так, так! — закивали довгими дзьобами пінгвіни.
“Ну й смішні, — подумав Дем’янко. — Таке й скажуть: полегшає!..” Але пішов з ними, бо йому було дуже цікаво. Адже він ще не бував на крижаних горах.
АЙСБЕРГ
Поважний Пінгвін пішов попереду, бо найкраще знав, як пройти на льодовик. За Поважним ступав Дем’янко, а за ним шнурочком тяглася решта птахів.
— Бач, занедбали ви свої крила, от і не літаєте, — сказав Дем’янко.
— Зате ми добре плаваємо, — відповів Поважний, — літаємо у воді.
Поважний вів зигзагами, бо доводилося обходити крижані брили. Чим вище вони сходили, тим ширшав краєвид. Сонце викрешувало міріади іскор — і на сніговому суходолі, і на білопінних гребенях моря.
Зійшовши на вершину, Дем’янко знову побачив удалині корабель. Він був схожий на білу птицю, яку хвилі здіймають аж до неба. Здавалось, корабель от-от одірветься від води та й полине до самісінького золотого сонця. І опуститься аж біля рідних берегів…
Пильно дивився Дем’янко на корабель. Пінгвіни теж дивилися. Вишикувались рядком, крила опустили, наче руки, повитягували вперед свої довгі дзьоби та й дивляться.
А корабель усе даленів і даленів. За ним услід — хвилі, наче казкові гривасті коні.
— Уже й не видно, — сумовито сказав Дем’янко і почав ходити по крижаному майданчику. Та раптом спіткнувся і впав. Услід за ним почали падати й пінгвіни. Вони люблять наслідувати. Дем’янко підскочив, і вони застрибали. Що там зчинилося — гелгіт, писк, штовханина. Дем’янко танцює, і пінгвіни танцюють. Усім стало радісно й весело. Аж сонце сміялося!
Коли це раптом — трісь-трісь-трісь! Бух! Ба-бах! Наче хтось стріляє з гармати.
Пінгвіни стали, як укопані. Потім загомоніли:
— Що таке?
— Що таке?
— Що таке?
Дем’янко спитав Поважного:
— Що сталось?
Той стояв мовчки, тільки повертав свого дзьоба то сюди, то туди. Нарешті сказав:
— Пливемо.
— Як-то пливемо? — здивувався Дем’янко.
— А так. Оця крижана скеля зсунулася в море та й відкололася від льодовика. Це вже айсберг. Він пливе від берега, і ми на ньому. — Пінгвіни радісно загелготали:
— Гур-ра! Гур-ра! Гур-ра!
А Дем’янко зажурився. Куди він потрапить на цьому айсбергу? Крижана гора відпливає повільно, може, кинутись до берега, поки ще не далеко? Таж чи вибереться він із хвиль?
Дем’янко підійшов до краю айсберга, щоб роздивитись.
— Що він поб-бачив? — зацікавився Поважний і глянув через Дем’янкове плече. Іншим пінгвінам теж страшенно закортіло подивитися, задні напирали на передніх, ті — на Дем’янка. Посунули його на самісінький край. Дем’янко не встояв і покотився ковзким схилом униз.
— Падаю! — скрикнув він. — Я падаю!
А пінгвінам хоч би що, їм радісно:
— Це ж ковзанка! Га-га-га!
— Яка гарна ковзанка! Ги-ги-ги!
Та вони, якби й хотіли, то вже не могли б зупинитися. Увесь веселий табун, пхаючи Дем’янка поперед себе, мчав по схилу. Хто на животі, хто на лапах, а Дем’янко сидячи. І всі у воду.
Шубовсть! Плюх! Плеск!
Дем’янко шугнув у сині хвилі океану.
Вода прозора-прозора — наче це й не вода, а густе повітря. Навколо пінгвіни пірнають, дістають собі рачків. Дем’янко дивиться на цих симпатичних птахів, милується ними. Вони й справді, неначе літають під водою, красиво помахуючи крильми. Але що це? Усі пінгвіни кинулись до берега, повискакували на крижину. Бачить Дем’янко — з’явився якийсь хижак, не то рибина, не то звір, — не розбереш.