Страница 20 из 35
— Згода! — вигукнув Лежень.
Дем’янко заперечив:
— А я не згоден. Ніколи мені гостювати, я поспішаю до Палацу науки.
— Гай-гай, Дем’яночку! — похитав головою Лис Микита. — Який-бо ти незгідливий, не хочеш заради свого друга навіть погостювати. Він набере харчів, повернеться, та й підете собі далі.
— Та зайди, — наполягав Лежень, — і почекай, поки я вернусь!
— А я не хочу!
— Ні, підеш.
— Ба ні, не піду.
Отак сперечаючись, вони непомітно дійшли до Микитиного замку — великої, добре замаскованої нори. З неї визирала огрядна Лисиця.
— Та що з ним панькатись? — обурився Лежень. — Хапайте його!
Лис ухопив дерев’яного хлопчика за поперек і поволік до нори. Дем’янко пручався, але вирватись не зміг. Хоч йому й не боліло, та він з жахом відчув, як Лисові зуби вгрузли в його дерев’яне тіло.
У просторій норі Лис випустив Дем’янка і сказав, облизуючись:
— Твоє щастя, що ти дерев’яний…
— Ой, яка гарна лялька! — застрибали малі лисенята — Мицько й Міна. Поважна Л, исиця погордливо дивилася на Дем’янка й нічого не казала.
— Ну, бавтеся тут, я незабаром повернуся, — сказав Микита, по-змовницьки підморгнувши господині, і шаснув мерщій із нори надвір.
Дем’янко побачив через вихід, як Микита привітно махнув хвостом перед Лежнем і повів його на стежку. Незабаром обоє зникли в гущавині.
Сів Дем’янко та й зажурився. Бач, який друг із цього Лежня. Зрадив! Оддав на поталу гостромордому Лисові. Хоча б уже швидше там наївся та й повертався.
Лис Микита причвалав сам — радий та веселий.
— Ну як, Дем’яночку, гарно в нас? О, та ти, я бачу, засумував. Чого б то?
А тим часом господиня питала в чоловіка:
— А де це ти таку гарну ляльку здибав?
— Та йду собі, коли чую — гомонять. Прислухаюся, аж воно оцей Дем’янко і Лежень. Дем’янко, думаю, стане нам у пригоді! Він, я чував, розумний, кмітливий. Та що там казати, отакі, як Дем’янко Дерев’янко, навіть у лісі потрібні. Правда, друже? Та ти не бійся, ну, трохи допоможеш Мицюні й Міні готувати домашні завдання. Вони здібні діти…
— Не те, що дурні вовченята! — докинула своє Лисиця.
— Еге, мудрі голови! — вів далі Лис, погладжуючи лапою своїх лисенят. — Але ми з мамою вже втомилися виконувати за них домашні завдання і бігати сваритися з учителями. Та й задачі пішли якісь дуже складні. А наші дітки — це таки наші дітки, і кожна лісова тварина мусить знати, що вони талановиті!
— Уже ж не такі, як ті бовдури — ведмежата, — знову подала голос Лисиця.
— Нумо, до діла! — гукнув господар. — Ану, Мицюню, де твої зошити?
І став Дем’янко навчати лисенят. Він раніше й сам не знав, що здатний розв’язувати всякі там задачі.
— Ну, от бачиш, — втішався Лис Микита, — хіба в нас гірше, як у якомусь там Палаці науки?
А стара Лисиця звелась на задні лапи, закопилила губу і, недбало поклавши хвоста на ліву передню лапу, поважно подибала до школи. Там вона всім задала перцю — і директорові, і вчителям. “Мої лисенята здібні діти! — репетувала вона. — Я не допущу, щоб їх кривдили!”
Після цього Мицько й Міна стали приносити самі п’ятірки. Всі тішились, невесело було тільки Дем’янкові.
Тим часом у лісі по всіх усюдах линула слава про Лисових дітей. Вони, мовляв, хоч і пустотливі, але такі здібні, такі талановиті, що й годі казати. Учитель — бородатий Цап — аж мекає від задоволення, хвалить не нахвалиться. Усі пророкують лисенятам велике майбутнє. Мицько навіть почав надсилати до “Лісової газети” вірші. Один з них таки видрукували. Назвали його “Привіт курям!”
Любі кури, миле браття!
Як ви поживаєте?
Чом до нас хоч на часину
Ви не завітаєте?
Тато люблять вас і мама.
Хто ж вам на заваді?
Просимо, хутчій приходьте,
Будемо вам раді!
І жодний звір, жодна птиця не знали, що вірша склав Дем’янко Дерев’янко і що його змусив до того Лис Микита. А вірш цей полюбився багатьом звірам. Вовки співали його хором на узліссі. Вони теж хотіли подружитися з курми.
Дні йшли за днями, а Лежень не повертався. Одного разу Дем’янко випадково почув, як Лисиця спитала свого чоловіка:
— А що ми робитимемо, коли той Лежень прийде?..
— Не журися, люба, — заспокоїв її Микита. — Дем’янкові доведеться довго ждати. Знаєш, куди я одвів того Лежня? Він знов у Барановому урочищі!
Обоє захихикали. А Дем’янко ледве на ногах устояв, дізнавшись про таку підступність. Проте нічого не сказав. Він усе грався з лисенятами, а сам думав, як його вирватися з оцього лисячого “замку”.
ЯК ДЕМ’ЯНКО ПЕРЕХИТРИВ ЛИСА
Та як втечеш, коли хитрий Лис не спускає з нього ока, не дозволяє виходити з дому? “А чого ти там не бачив, — казав він, крутячи пухнастим хвостом. — Звірі на тобі одежу пошматують і скалічити можуть… Гуляти в лісі — то небезпечна річ, ой-ой, яка небезпечна! “
Тільки тоді, коли треба було зарядити сонячну батарею, Лис виводив Дем’янка на лісову галявину.
Коли Лиса не було вдома, то Дем’янка стерегла Лисиця. Що його робити?
Думав-думав Дем’янко та й надумав. Він почав Мицька вихваляти:
— От уже здібна дитина! Особливо по арифметиці він добре тямить…
— А так, — озвався вдоволений Микита. — Він у мене на ферму як прибіжить, то так уже курочок лічить, що аж пір’я летить!
— Еге, це в нього виходить, — кивнув Дем’янко. — Але чи зуміє він порахувати всі дерева в лісі?
— Авжеж, зуміє! — обізвалася Лисиця. — Він же не те, що сірі вовченята!
— Я думаю, — поважно сказав Лис, — що коли ти допоможеш, то полічить.
— А навіщо їх лічити? — запхикав Мицько.
— Чи бач, він ще питає! — обурився батько Лис. — Ти знаєш, дурню, яка слава про тебе піде між звірами? Та й те сказати, — якщо всі дерева полічиш, значить, у цьому лісі господарями будемо ми.
— Авжеж, авжеж, — заскавуліла Лисиця. Та жвава така зробилася — писок задерла вгору, хвоста наструнчила. — Тоді поганим вовчиськам зась до нашого лісу!
— Та я й ведмедям не потуратиму, — храбрував Лис. — А то швендяють та тільки кущі ламають. Хай тут привільно живеться тій звірині, яка за це м’ясцем віддячуватиме. От хоча б зайчики…
— Нехай і кролики живуть тут, — додала Лисиця. — Якщо ми від них одцураємось, то хто ж подбає про бідолашних?
— Авжеж, авжеж. Я піду до самого Лева і таки доб’юся, щоб у мене в лісі жили тільки звірі, що пасуться й нагулюють м’ясо.
— Кроликів! Курочок! — затанцювали Мицько й Міна.
Ох, розпалився ж апетит у цього виводка! Дем’янко слухав, слухав та й одвернувся до стіни, щоб не помітили, як його душить сміх.
— Ну, добре, — нарешті отямився Лис, поклав лапу на Дем’янкове плече. — Ніколи, кажуть, не відкладай на завтра того, що можна зробити сьогодні.
— І я такої гадки! — весело сказав Дем’янко, маючи на думці, звичайно, своє.
— Отож ідіть і розпочинайте!
А Дем’янкові цього й треба було. Ось він з Мицьком вибрався з нори в ліс. Мицько задер мордочку, понюхав повітря.
Потім почав нюхати землю.
— Тут пройшла куріпочка. Оце запах!..
Дем’янко відразу змикитив:
— То біжи по сліду, а я тут почекаю.
А сам думає: “Хай тільки побіжить, то бачитиме він мене, як свої вуха”. Мицько сіпнувся бігти, але зупинився.
— Еге, батько наказував, щоб я не залишав тебе самого… Бо тоді й шерсть на мені обскубе.
— Ну, гаразд, розумнику, — сказав Дем’янко. — Тоді давай починати. Лічи!
Молодий Лис заметляв хвостом. Подивився на дерева, забубонів:
— Один, двоє, троє, вісім, дванадцять…
Бачте, Мицько вмів добре рахувати тільки до трьох. Дем’янко зупинив його:
— Еге, так діла не буде. Починай наново.
Та скільки не починав бідолаха, виходило одне й те ж: “Один, два, три, вісім…”
Отак вони рахували, коли це щось зашелестіло, і на стежку виповзла старезна-престарезна Черепаха. Вона ледве переставляла свої криві ноги.
— Ждорові були, хлопчі-молодчі, — прошамкотіла вона. — Штара вже я штала, жбилашя ж дороги…