Страница 8 из 61
Монтег поглянув на карти, що тримав у руці:
— Я… я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?
— Він волав, як несамовитий, і його відвезли до божевільні.
— Але ж він не божевільний!
— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.
— Я намагався уявити, — вів далі Монтег, — що відчуває людина в такій оказії. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?
— У нас немає книжок.
— А якби були?
— Може, у вас є?
Бітті повільно опустив і підвів повіки.
— Ні. — Монтег глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. Їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, змочені гасом — не водою! — з шланга в його руках. — Ні. — І ніби відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя.
Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.
Монтег трохи повагався, а тоді мовив:
— Чи воно завше… чи завите було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно…
— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті. — Що це за балачки?
“От я дурний, — подумав Монтег, — я ж сам себе виказую!”
На минулій пожежі йому нагодилася книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок…
— Я хочу сказати, — провадив він далі, — в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими… — Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв вуста, говорила ж за нього Клариса Маклелен. — Хіба тоді пожежники не гасили пожежі замість розпалювати їх?
— Оце так-так! — Стоупмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:
“Правило І. На сигнал тривоги виїжджати негайно.
2. Швидко розпалювати вогонь.
3. Усе спалювати дотла.
4. Негайно повертатися до пожежної станції.
5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги”.
Всі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.
Раптом пролунав сигнал тривоги.
Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом війнули на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.
Монтег сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.
Монтег підвівся і, наче вві сні, спустився по жердині вниз.
Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.
— Монтег, ви забули шолом!
Він схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.
Це був потрісканий триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менше ста років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою, і, здавалося, лише завдяки цій запобіжній шкаралупі він ще животів.
— Приїхали!
Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом за ними.
Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, розгойдуючись з боку в бік, втупившись у порожнечу стіни, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала і вуста заворушилися знову:
— “Будьте мужнім, мастере Рідлі. Божою милістю ми сьогодні засвітили в Англії таку евічку, якої, я певен, ніколи не загасити”.
— Досить! — сказав Бітті, — Де вони?
З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.
— Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було, — проказала вона.
Стоунмен простяг карту грилоні з копією телефонограми на звороті:
“Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті. Е. Б.”
— Це, певпе, пані Блейк, моя сусідка, — мовила жінка, глянувши на ініціали.
— Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!
За мить пожежники бігли по сходах крізь цвілу пітьму, вимахували сріблястими сокирками перед дверима — які, до речі, були не замкнені — спотикалися, галасували, наче ватага шкідливих хлопчаків.
Книжки лавиною ринули на Монтега, коли він, здригаючись, дерся вгору стрімкою драбиною. Як усе недобре склалося! Досі все було просто — все одно, що зняти нагар із свічки. Спочатку приїздила поліція, жертві заклеювали рота пластирем, зв’язували і, кинувши в блискучий жук-автомобіль, кудись відвозили. Отже, коли прибували пожежники, будинок уже був порожній. Ніхто не страждав, хіба що речі! А речі не відчувають болю, вони нічого ие відчувають, не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, отож твоє сумління опісля тебе не мучить. Звичайна собі чистка, робота прибиральника. Все по порядку. Давай сюди гас! У кого сірники?
Але сьогодні хтось помилився. Ця жінка псувала усталений ритуал. Пожежники надто галасували, сміялися, жартували, аби якось притлумити її страшну звинувачувальну мовчанку. Вона примушувала порожній будинок волати від обурення, струшувати на пожежників тонку пилюгу провини, що набивалась їм у ніздрі, коли вони нишпорили в домі. Це непорядок! Неправильно! Зненацька Монтег страшенно розлютився.
Цієї жінки не повинно було бути тут, ні в якому разі!
Книжки гупали по руках і плечах Монтега, падали на його зведене догори обличчя. Якась книжка, наче білий голуб, покірливо опустилась йому просто в руки, тремтячи сторінками-крилами. У тьмяному, мерехтливому світлі, відкрита сторінка майнула, мов білосніжне перо з тендітним візерунком виписаних на ньому слів. В цьому сум’ятті, в цій гарячці Монтегові вдалося прочитати лише рядок, але той палав у мозку, наче викарбуваний розпеченою сталлю: “І час заснув під полуденним сонцем”. Він випустив книжку. Тут-таки впала йому до рук друга.
— Гей, Монтег! Давай сюди!
Він міцніше вхопив книжку і пристрасно, з божевільною нерозважливістю притис її до грудей. Нагорі пожежники ворушили купи журналів, здіймаючи куряву. Журнали падали, наче підстрелені птахи, а жінка внизу стояла, ніби маленька дівчинка, серед їхніх мертвих тіл.
Ні, салі Монтег не зробив нічого — то все його рука, в якої був свій мозок, своє сумління і своя цікавість у кожному тремтливому пальці; ця рука зненацька стала злодійкою. Ось вона пірнула під пахву, притисла книжку до спітнілого тіла і виринула, вже порожня, зі спритністю чародія! Дивіться, нічого немає! Нічого!
Він приголомшено розглядав цю білу руку, то відводячії її від себе, ніби далекозорий, то підносячи мало не до очей, як сліпий.
— Монтег!
Здригнувшись, він озирнувся.
— Не стійте там, як ідіот!
Книжки лежали, мов купи свіжої риби, підготовленої для в’яління. Пожежники метушились коло них, спотикалися, надали. Спалахували золоті очі назв і, падаючи, згасали.
— Гас!
Ввімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули з баків а цифрою 451, що висіли за спинами пожежників. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, йшов останній.
— Виходьте! — наказали вони жінці.
Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтега.
— Не матимете ви моїх книжок, — проказала вона.
— Ви знаєте закон, — відповів Бітті. — Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-скільки років під замком у своїй вавілонській вежі! Облиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках, ніколи не було. Нумо, ходімо!