Страница 59 из 61
— Спасибі вам за це, — поважно сказав Том Вулф. — Спасибі вам обом. Я готовий. — Він закачав рукав. — Робіть ваше щеплення.
І поки Боултон робив свою справу, Вулф вільною рукою взяв олівець і на першому аркуші першої частини рукопису написав два рядки, потім вів далі:
— В одній моїй давній книжці є таке місце, — він нахмурив чоло, пригадуючи: — “…про блукання вічні й про Землю. Хто володіє Землею? І для чого нам Земля? Щоб блукати нею? Чи для того нам Земля, щоб не знати на ній супокою? Кожен, кому потрібна Земля, матиме її, залишиться на ній, знайде спокій на малому клаптику й зостанеться в тісному її кутку навіки…”
Якусь хвильку він помовчав.
— Ось вона, моя остання книжка, — сказав перегодом і на чистому жовтому аркуші величезними чорними літерами, міцно натискаючи на олівець, написав: ТОМАС ВУЛФ — ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ Й ПРО ЗЕМЛЮ.
Він схопив купу списаних аркушів, на мить притис до грудей.
— Як би я хотів забрати оце все з собою. Ніби розлучаєшся з рідним сином!
Він відклав рукопис, ляснув по ньому долонею, нашвидку потис руку Філдові й подався до дверей; Боултон рушив слідом. На порозі Вулф зупинився, освітлений передвечірнім сонцем, величезний і величний.
— Прощайте! — вигукнув він. — Прощайте!
Грюкнули двері. Том Вулф щез.
— Пане Вулф!
— Що?
— Ви нас так налякали, пане Вулф, ми вже думали, що ви щезли!
— Щез?
— Де це ви поділися?
— Де? Де подівся? — Його вели нічними коридорами, він покірливо йшов. — Ех, якби я й розповів вам, де… ви однаково не повірите.
— Ось ваше ліжко, даремно ви встали.
І він ліг на біле смертне ложе, від якого віяло ледь відчутними чистими пахощами ро-кованого йому скону, близького скону, що пах лікарнею; ледь він торкнувся цього ложа, як воно поглинуло його, огорнуло запахом лікарні і холодною крохмальною білизною.
— Марс, Марс, — шепотів велетень у нічній тиші. — Моя краща, найкраща книжка, вона ще буде написана, буде надрукована, колись, через три століття…
Його дихання урвалося. Томас Вулф помер.
Минають роки, на могилі Томаса Вулфа знову й знов з’являються квіти. Здавалося б, нічого дивного, адже стільки людей приходять йому поклонитись. Але ці квіти з’являються щоночі. Ніби падають з неба. Величезні, кольору осіннього місяця, вони пломеніють, іскряться прохолодними видовженими пелюстками, вони ніби біле й голубе полум’я. А ледь повіє передранковий вітерець, вони обсипаються срібним дощем, білі іскри бризкають і тануть у повітрі. Минуло вже багато, багато літ відтоді, як помер Томас Вулф, а квіти з’являються знову й знов…
СУНИЧНЕ ВІКОНЦЕ
Йому наснилося, ніби він зачиняє вхідні двері з різнокольоровим склом — тут були і суничні шибки, і лимонні, і, наче хмаринки, білі, і, мов джерельна вода, прозорі. Дві дюжини скелець кольору фруктових напоїв та желе, прохолодні, мов крижинки, а посередині — велике квадратне скло. Він пригадав, як батько піднімав його, малого, вгору. “Дивись!” І за зеленим склом світ ставав смарагдовим, ніби мох, ніби літня м’ята. “Дивись!” Бузкове скло перетворювало всіх перехожих на грона стиглого винограду. І, нарешті, суничне віконце завжди заливало місто рожевим теплом, закутувало світ червонястим світанковим серпанком, а викошений лужок здавався килимком із перського базару. Суничне віконце — найгарніше — викликало рум’янці на блідих щоках людей, зігрівало холодний дощ, запалювало рухливі лютневі завії полум’ям.
— Ах…
Він прокинувся.
Чув, як розмовляють хлопчики, але ще був під владою сну й лежав у пітьмі, прислухаючись до їхніх сумовитих голосів — наче дув вітер, несучи піски з дна висохлих морів до синіх пагорбів; і тоді він пригадав.
“Ми на Марсі”, — подумав він.
— Що? — вигукнула спросоння його дружина.
Він і незчувся, що сказав це вголос; намагався лежати так сумирно, як тільки міг. Тепер заціпенів, пойнятий якимсь дивним відчуттям реальності; ось підвелася дружина, почала бродити по кімнаті, підводила бліде обличчя до маленьких, високих віконець їхнього збірного будинку з гофрованого металу, пильно дивилася на яскраві, але чужі зірки.
— Керрі, — прошепотів він.
Вона не почула.
— Керрі, — знову прошепотів він. — Я хочу тобі щось сказати. Цілий місяць збирався тобі сказати… завтра вранці буде…
Але дружина, поринувши в свої думи, осяяна блакитним світлом зірок, сиділа і навіть не глянула на нього.
Він міцно заплющив очі.
“Якби ж то сонце ніколи не сідало, — думав лій, — якби ж то зовсім не було ночі”. Бо протягом цілого дня він складав збірні будинки майбутнього селища, сини були в школі, а Керрі клопоталася господарством — прибирала в хаті, куховарила, поралася на городі. Але коли сонце сідало, коли вже не треба було висаджувати квіти, грюкати молотком, забивати цвяхи, розв’язувати задачки — тоді до них у пітьмі, наче нічні птахи, зліталися спогади. Ти чуєш, як вони шурхотять по чорному даху, мов перший дощ нового сезону нескінченних дощів. Ти прокидаєшся від холодного дріботіння — але то ніякий не дощ, а просто повільно скапують, цокотять, шелестять, падають, тихо ширяють і летять назустріч світанку спогади.
Дружина поворухнулася, трохи повернула голову.
— Уїлле, — мовила вона нарешті, — я хочу додому.
— Керрі!
— Тут ми не вдома, — сказала вона.
Він бачив її очі, блискучі, повні сліз.
— Керрі, потерпи ще трохи.
— Вже всякий терпець урвався!
І наче у сні, вона витягала шухлядки комода, діставала стосики носовичків, сорочки, білизну і складала все це на комод зверху, не дивлячись, просто брала в руки й складала. Це вже давно стало звичкою. Стане отак, витягне речі, постоїть мовчки, а тоді покладе все на місце і з застиглим обличчям знову лягає в постіль і думає. Він боявся: а раптом котроїсь ночі вона спорожнить усі шухляди й дістане старі валізи, що стоять коло стіни?
— Уїлле… — в її голосі не було гіркоти, він звучав тихо, невиразно, безбарвно, мов місячне світло, при якому було видно все, що вона робила. — За оці шість місяців я вже стільки разів по почах говорила тобі це, що просто соромно. Ти тяжко працюєш, будуєш місто. Коли чоловік так важко працює, дружині не слід бідкатися й засмучувати його. Але я мушу виговоритися. Найбільше мені шкода дріб’язку. Навіть сама не знаю, якісь дурниці. Гойдалка перед ґанком. Плетене крісло-гойдалка. Вдома, в Огайо, сидиш літнього вечора, дивишся, хто пройде, хто проїде. І наше чорне розладнане фортепіано. І посуд із гранованого шведського скла. І меблі у вітальні… авжеж, вони громіздкі, достоту стадо слонів, і старі, я й сама знаю. І китайська люстра з підвісками, які дзеленчать від подуву вітерця. Отак сидиш на ґанку липневого вечора, балакаєш з сусідками. Все це дурниці, нісенітниця… так, дрібнички. Але чомусь тільки й думаєш про них, як прокинешся о третій ночі. Ти вже вибач мені.
— Та чого ти вибачаєшся, — мовив він. — Марс — чужинська місцина. Він і пахне дивно, і з вигляду дивний, і на доторк дивний. Я й сам про це думаю ночами. Ми ж бо приїхали з гарного міста.
— Воно таке зелене, — сказала вона. — Навесні і влітку. А восени — жовте й червоне. А який гарний у нас був дім, і який старий, господи, йому років вісімдесят, а то й дев’яносто. Я ночами, бувало, дослухалась, як він розмовляє, шепоче. Адже дерево сухе — поруччя, і ґанок, і пороги. Чого б не торкнувся — все відгукується. Кожна кімната по-своєму. А коли в тебе розмовляє весь дім, це наче родина, що зібралася вночі біля тебе й заколисує. Таких будинків тепер по будують. Щоб дім отак обжити, потрібні кілька поколінь. А ця хатина, де ми живемо зараз, навіть не знає, що я тут, їй байдуже, жива я чи померла. І голос у неї бляшаний, а бляха ж холодна. В неї і пор немає, щоб усотувати в себе роки. І льоху немає, щоб складати припаси на паступний рік. І горища немає, щоб тримати там торішній мотлох і всяку всячину за попередні роки ще до твого народження; а без горища немає минулого. Якби в нас, Уїлле, було тут хоч щось із того, знайомого, ми б і до нового призвичаїлись. А нам тут усе, геть усе чуже, та й поки віку не звикнеш.