Страница 54 из 61
— Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.
— І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.
Пані Морріс зітхнула.
— Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення.
Гелен засміялася.
— Ваші малюки теж захопилися цією грою?
— О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних “класах”. Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?
— Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!
— Батьки звикають пропускати все повз вуха.
Мовчанка.
— Що сталося, Мері?
Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.
— Га? — здригнулася вона. — Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?
— Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика на ім’я… Дрілл, так, здається, його звати.
— Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.
— От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.
До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.
— Ну, як справи?
— Майже все готове, — відповіла Мишка.
— Чудово! А це що таке?
— Це така іграшка, — відказала Мишка. — Дивись!
На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і… кулька щезла.
— Бачила? — запитала Мишка. — Гопля! — Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.
— Ану ще, — попросила мати.
— Не можу. О п’ятій по обіді — вторгнення. Бувай! — І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.
З екрана сміялася Гелен.
— Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.
— Ти не сприй-нят-ли-ва, — сказала пані Морріс.
— Що?
— А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?
— Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим…
Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.
— Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?
Мишка схилилася до трояндового куща.
— Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.
— І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!
Мишка крутнулася, перелякана й зла.
— Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.
— Ти набила Пеггі-Енн?
— Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона… ну, просто боягузка.
Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.
— Ось сюди і ще сюди, — бурмотіла Мишка.
— Що там трапилося? — запитала пані Морріс.
— Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.
— Може, допомогти?
— Ні, спасибі. Я сама.
— Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.
Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося — і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування — зроби те чи оте? Хтозна… Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, — великим, нетямущим і непохитним диктаторам?
Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.
П’ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: “П’ять годин, п’ять годин — всі готові, як один” — і замовк.
Призначена годгпіа.
Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!
По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. Її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.
— Добрий вечір, люба.
— Добрий вечір, Генрі.
Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.
Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.
— Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш.
Дз-з-з.
— Що це? — запитав Генрі.
— Не знаю.
Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати — і не сказала. Смішно. Це нерви.
— Діти там нічого не накоять? — проказала вона. — Може, затіяли якусь небезпечну забаву?
— Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?
— Ніяких електричних приладів?
— Нічого такого, — відповів Генрі. — Я дивився.
Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.
— Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм… — Вона примружилася. — Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. — Вона нервово засміялася.
Дзижчання поголоснішало.
— Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.
Вибух!
Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір’ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.
Пані Морріс відчайдушно закричала.
— Там, нагорі! — безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.
Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.
— На горищі! — кричала вона. — Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути… о боже!
Надворі — ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.
— Це не на горищі! — крикнув Генрі. — Це на подвір’ї!
— Ні, ні! — Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. — Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!
Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його й кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.
— Ось, ось, — схлипувала вона, прихилившись до дверей. — Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.
— Ти що, з глузду з’їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!
— Хай я з’їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут!
— Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!
— Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас…
Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. “Може, це Гелен мене викликає? — подумала пані Морріс. — Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?”
У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.
— Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі. — Хто там тупотить?
Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят пар ніг. П’ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.