Страница 5 из 61
Впала перша краплина дощу. Клариса. Ще краплина. Мілред. Ще одна. Дядько. Ще одна. Сьогоднішнє полум’я. Одна. Клариса. Друга. Мілред. Третя. Дядько. Четверта. Полум’я. Одна. Клариса. Друга. Клариса. Одна, друга, третя, четверта, п’ята. Клариса, Мілред, дядько, полум’я, снодійні таблетки, люди — паперові серветки, нема своїх облич, висякайся, зімни, кинь, Клариса, Мілред, дядько, полум’я, таблетки, серветки, висякайся, зімни, кинь. Одна, друга, третя, одна, друга, третя! Дощ. Гроза. Дядьків сміх. Грім падає з неба. Світ вивергає зливу. Полум’я бухкає вулканом. Усе кружляє, мчить бурхливим потоком, водяним ревучим смерчем назустріч ранку.
— Нічого більше не знаю, — промовив Монтег, поклавши в рот снодійну таблетку. Вона повільно розтала на язику.
Вранці о дев’ятій Мілред уже не було в ліжку.
Монтег квапливо встав, — серце шалено калатало, — пробіг через передпокій і зупинився на порозі кухні.
Грінки вистрибували із срібного тостера, павуча металева лапа підхоплювала їх і кидала в розтоплене масло.
Мілред дивилась, як грінки падають до її тарілки. В її вухах щільно сиділи електронні бджоли й без угаву дзижчали. Нараз вона підвела голову, побачила Монтега й кивнула йому.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він.
За десять років спілкування з радіовтулками “Черепашка” Мілред навчилася читати по губах. Вона знов кивнула, вклала свіжу скибку хліба в тостер. Той клацнув.
Монтег сів.
— Ніяк не втямлю, чого це мені так хочеться їсти, — сказала дружина.
— Ти…
— Я страшенно голодна.
— Учора ввечері… — намагався сказати він.
— Я погано спала. Жахливо почуваю себе, — мовила вона. — Господи, як хочеться їсти! Ніяк не збагну, чому…
Вона неуважно дивилася на його вуста.
— Що було вчора?
— Хіба ти не пам’ятаєш?
— А що? Була пиятика, чи що? Я ніби з 25 похмілля. Боже, яка я голодна! А хто в нас був?
— Кілька чоловік, — відповів він.
— Так я й думала. — Мілред прожувала грінку, — Болить шлунок, а їсти хочеться страшенно. Сподіваюсь, я вчора не наробила дурниць?..
— Ні, — тихо відповів Монтег,
Тостер простяг йому павучою лапою просякнуту маслом грінку. Він вдячно взяв її.
— У тебе теж вигляд не дуже, — завважила дружина.
У другій половині дня падав дощ, весь світ ніби затягло тьмяно-сірою запоною. Монтег стояв у передпокої, пришпилюючи до куртки значок, на якому палала жовтогаряча саламандра, а тоді довго й замислено дивився на вентиляційну решітку. Його дружина, відірвавшись од сценарію, який читала в телевізорні)! кімнаті, зпрнула на нього.
— Чи ти ба! — мовила вона. — Чоловік думає!
— Так, — відказав Монтег. — Я хотів поговорити з тобою. — Він помовчав. — Учора ти випила всі пігулки з цієї пляшечки.
— Не може бути, — здивовано відповіла вона.
— Пляшечка порожня.
— Та не могла я нього зробити. Навіщо? — повторила дружина.
— Може, ти проковтнула дві, а потім забула і взяла ще дві, знов забула й прийняла ще дві, а вже тоді, одурманена, ковтала одну за одною, аж поки проковтнула тридцять чи сорок — усі, скільки їх було в пляшечці.
— Дурниці! Навіщо це мені робити?
— Не знаю.
Вона відверто чекала, поки він піде.
— Не зробила б я цього, — повторила. — Ніколи б не зробила.
— Нехай буде по-твоєму, — відповів Монтег.
— Хай буде. — Вона знов узялася читати сценарій.
— Що сьогодні по телебаченню? — стомлено запитав він.
Цього разу Мілред навіть не підвела голови.
— П’єса з розгортанням на чотири стіни. Починається через десять хвилин. Сьогодні вранці я поштою одержала свою роль. У сценарії бракує однієї ролі — це нова ідея. Хатня господарка, тобто я, має виконувати оту роль. Коли треба подати репліку, якої нема в сценарії, всі дивляться на мене з трьох стін, і я промовляю цю репліку. Ось, наприклад, чоловік каже: “Що ти про це думаєш, Гелен?” — і дивиться на мене, а я нібито сиджу отут, у центрі сцени, бачиш? І відповідаю… Стривай, що ж я відповідаю? — Вона почала водити пальцем по рядках сценарію. — Ага, я відповідаю: “По-моєму, це чудово!” І п’єса йде далі, поки він скаже: “Ти згодна з цим, Гелен?” Тоді знов я кажу: “Авжеж, згодна!” Хіба не цікаво, Гаю?
Він стояв у передпокої, дивлячись на неї.
— Справді, цікаво, — повторила вона. — Про що п’єса?
— Я ж тобі казала. Там три дійові особи — Боб, Рут і Гелен.
— Еге ж!
— Це справді надзвичайно цікаво. Буде ще цікавіше, коли матимемо четверту телевізорну стіну, Як ти вважаєш, чи довго нам доведеться заощаджувати, аби замість звичайної стіни поставити телевізорну? Це коштує лише дві тисячі доларів.
— Третина того, що я заробляю за рік,
— Усього-на-всього дві тисячі, — повторила вона. — Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б уже не тільки наша — тут оселились би різні незвичайні люди. Можна відмовитись від чогось іншого.
— Ми й так багато від чого відмовились, аби виплатити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили, коли ти пам’ятаєш.
— Лише два місяці тому! — Якусь хвилю вона дивилась на Монтега, тоді промовила: — Ну, до побачення, любий.
— До побачення. — Він пішов був, та раптом зупинивсь і озирнувся. — П’єса щасливо закінчується?
— Я ще не дочитала до кінця.
Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув, згорнув сценарій, віддав його дружині і вийшов з дому на дощ.
Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову, — на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтега, вона осміхнулась.
— Здрастуйте!
Він привітався, а тоді спитав:
— Ну, що-небудь ще надумали?
— Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли дощить… Я люблю гуляти під дощем.
— Не думаю, щоб мені це сподобалося.
— А може, й сподобалося б, якби спробували.
— Ніколи не пробував.
Вона облизнула губи.
— Дощ навіть на смак приємний.
— І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч раз? — запитав він.
— Буває, що й не раз. — Вона глянула на щось, затиснуте в руці.
— Що там у вас? — поцікавився Монтег.
— Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета — потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться. — Вона, сміючись, доторкнулася підборіддям до квітки.
— Навіщо це?
— Коли залишиться слід, — значить, я закохана. Є слід?
Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.
— Ну що? — запитала дівчина.
— Жовте.
— Чудово! А тепер перевіримо на вас.
— Зі мною нічого не вийде.
— Побачимо. — Не встиг він і поворухнутись, як дівчина тицьнула йому кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся, а вона засміялася. — Стійте тихо!
Подивившись на його підборіддя, Клариса насупилась.
— Ну що? — запитав Монтег.
— Як вам не соромно! — вигукнула вона. — Ви ні в кого не закохані!
— Ні, закоханий.
— Але ж цього не видно.
— Я дуже закоханий! — Він намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно. — Закоханий!
— О, будь ласка, не дивіться на мене так.
— Це все ваша кульбаба, — мовив він. — Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.
— Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила… Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла… — Вона легенько торкнулась його ліктя.
— Ні, ні, — поквапливо відповів він. — Усе гаразд.
— Мені треба йти. Скажіть, що пробачаєте мені. Я б не хотіла, аби ви на мене сердилися.
— Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.
— Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене лупити шар за шаром.
— Мені теж здається, що вам потрібен психіатр, — сказав Монтег.
— Ні, ви так не думаєте.
Він зітхнув, а тоді промовив:
— Еге ж, не думаю.