Страница 28 из 61
— Ще одне. Давайте мені чим швидше валізу, покладіть у неї який-небудь свій старий одяг — зношений костюм, сорочку, старі черевики, шкарпетки, всякий непотріб…
Фабер пішов і за хвилину повернувся. Вони заклеїли шпарини картонної валізи липкою стрічкою.
— Щоб не вивітрився старий запах Фабера, — промовив Фабер, спітнівши від зусиль.
Монтег узяв віскі й побризкав ним поверхню валізи.
— Зовсім не треба, щоб пес одразу почув два запахи. Можна мені взяти з собою решту віскі? Воно мені ще придасться пізніше. Хоч би наша робота не пропала марно!..
Вони знов потисли один одному руки і, рушивши до дверей, ще раз поглянули на телевізор. Пес ішов по сліду повільно, безшумно, принюхувався до нічного вітру. Над ним ширяли вертольоти з телевізійними камерами. Пес дістався до першого провулка.
— Прощайте!
Монтег тихенько шмигнув надвір і побіг, стискаючи в руці напівпорожню валізу. Він чув, як запрацювала поливальна система, сповнюючи передранішнє повітря шумом дощу, — спочатку тихим, потім дедалі сильнішим і рівнішим. Вода лилась на садові доріжки і струмками жебоніла на вулицю. Кілька краплин упали на Монтегове обличчя. Йому почулось, ніби старий щось крикнув йому на прощання, чи, може, це тільки здалося?
Він швидко біг від будинку до річки.
Монтег тікав.
Він відчував наближення механічного пса — наче подих осені, холодний, сухий і легкий, наче подув вітру, від якого навіть не хитається трава, не грюкають віконниці, не тремтить тінь від листя на білих плитках тротуарів. Своїм бігом механічний пес не порушував спокою оточуючого світу. Він ніс із собою тишу, і Монтег, тікаючи з міста, відчував, як ця тиша нагромаджується, тисне на нього. Тягар тиші ставав важчий — і Монтег ще прудкіше кинувся вперед.
Дорогою до річки він кілька разів зупинявся перевести подих, заглядав у тьмяно освітлені вікна розбуджених будинків, бачив обриси людей, які у своїх вітальнях дивилися телевізорні стіни, а на них, наче хмарка неонових випарів, то з’являвся, то зникав механічний пес, вихоплюючись то тут, то там на своїх павучих лаписьках. Ось він на Елм-стріт, ось у Парковій алеї, ось у провулку, що йде до Фаберового будинку!
“Біжи, — наказував собі Монтег, — не зупиняйся, біжи, не барися!”
На екрані — будинок Фабора; поливальна система на повну потужність розбризкувала водяні струмені в нічному повітрі.
Пес, затремтівши, зупинився.
Ні! Монтег розпачливо вчепився в підвіконня. Тільки не туди! Я тут, сюди!
Прокаїнова голка вистромилась і сховалася, знову вистромилась і знов сховалася. З вістря впала прозора краплина дурману, що породжує сни, від яких нема пробудження; голка зникла в пащі собаки.
Монтегові перехопило подих, наче його вдарили кулаком під груди.
Механічний пес повернув і кинувся бігти провулком, геть від Фаберового дому.
Монтег глянув на небо. Вертольоти наближалися щільною зграєю, наче мошва, що злітає на світло.
Монтег насилу змусив себе пригадати: це ж не якась видумана сценка, що привернула його увагу на шляху до річки; це він сам дивиться, як розігрується його власна шахова партія.
Він голосно закричав, щоб прийти до тями і відірватись од вікна останнього будинку на цій вулиці, від того, що він бачив там. До дідька! І він побіг. Провулок, вулиця, провулок, вулиця, і, нарешті, запах річки. Ногу вгору, ногу вниз, лівою, правою. Якщо зараз на нього наведуть телевізійні камери, глядачі побачать двадцять мільйонів Монтегів, що біжать, — як у давньому кіноводевілі з поліцаями і злочинцями, з переслідувачами й переслідуваними, з мисливцями й звіриного: він бачив цей водевіль тисячу разів. За Монтегом женуться зараз двадцять мільйонів гончаків; вони перескакують у вітальнях з правої стіни на середню, з неї — на ліву, щоб щезнути, а тоді знову вискочити на праву стіну, перейти на середню, на ліву — і так без кінця.
Монтег сунув у вухо “Черепашку”.,
— Поліція пропонує мешканцям Елм-терас зробити так: хай кожен, хто живе в будь-якому будинку на будь-якій вулиці цього району, відчинить двері свого дому чи визирне у вікно. Втікачеві не вдасться сховатись, якщо всі одночасно виглянуть зі своїх будинків. Приготуйтеся!
Авжеж! І як це вони раніше не додумалися до цього? Чому досі так не зробили? Всім підвестися, всім виглянути разом! Втікачеві не сховатись! Єдиний чоловік, що біжить нічним містом, єдиний чоловік, що випробовує зараз міць своїх ніг!
— Лічимо до десяти. Один! Два! Він відчув, як усе місто підвелось.
— Три!
Все місто повернулося до тисяч своїх дверей. Скоріше! Лівою, правою!
— Чотири!
Люди, мов сновиди, рушили до виходу.
— П’ять!
Їхні руки доторкнулися до дверних ручок.
Від річки віяло прохолодою, як після зливи. Горло в Монтега пересохло, очі запалилися від бігу. Він закричав, наче цей крик міг підштовхнути його, допомогти пробігти останню сотню кроків.
— Шість, сім, вісім!
На тисячах дверей повернулися ручки.
— Дев’ять!
Він проминув останній ряд будинків, побіг схилом униз, до темної рухливої маси.
— Десять!
Двері в усіх будинках розчахнулися.
Він уявив собі тисячі й тисячі облич, що вдивляються в подвір’я, провулки і небо; бліді, перелякані, вони ховаються за фіранками; наче сірі звірки, визирають вони з своїх електричних нір; обличчя з сірими безбарвними очицями, сірими губами й сірими думками, що ледь пробиваються крізь задубілу плоть.
Але Монтег був уже біля річки.
Він занурив руки у воду, аби пересвідчитись, що це йому не мариться. Роздягся у пітьмі догола, сполоснув тіло, руки, ноги й голову холодною водою, пив її, дихав нею. Потім натягнув на себе старий Фаберів одяг, взув його черевики, а свій одяг кинув у річку й дивився, як вода несе його. Тримаючи в руках валізу, пішов по воді від берега, поки відчував під ногами дно; а тоді його підхопила течія й понесла в темряву.
Він уже проплив ярдів триста за течією, коли механічний пес прибіг до річки. Вгорі свистіли величезні пропелери вертольотів. Снопи світла падали на воду, і Монтег пірнув, рятуючись од сліпучого блиску, схожого на сяйво сонця, що раптом проглянуло крізь хмари. Він відчував, як річка м’яко несе його далі й далі, в пітьму. Зненацька промені прожекторів перекинулися на берег, вертольоти повернули до міста, наче натрапили на новий слід, і незабаром щезли. Зник і пес. Залишилися тільки холодна річка і Монтег, який плив серед раптової тиші, віддаляючись од міста, вогнів і погоні, віддаляючись геть від усього.
Йому ввижалося, ніби він щойно спустився зі сцени, полишивши там юрму акторів, чи прийшов з надзвичайного спіритичного сеансу з лепетливими привидами. Із страшного нереального світу він поступово переходив у світ реальний, але поки що не міг сприйняти його реальності, бо світ гой був ще незнаний.
Повз нього пропливали темні береги; річка несла його тепер серед горбів. Уперше за багато літ він бачив над собою зірки, безкінечний кругообіг сяйливих вогнів. Велетенська колісниця Джаггернаута[12] котилася по небу, погрожуючи роздавити і знищити Монтега.
Коли валіза наповнилася водою і потонула, Монтег перевернувся на спину. Річка ліниво й лагідно котила свої води, віддаляючись од людей, які снідали тінями, обідали димом, а вечеряли туманом. Річка була справжня; вона обережно обіймала Монтега, не квапила його, давала час обміркувати події цього місяця, цього року, всього життя. Він прислухався до рівного, спокійного биття свого серця. Його думки також були спокійні, вони не мчали, як досі, наввипередки з шаленими потоками крові в його судинах.
Місяць низько висів у небі. Місяць і місячне світло. Звідки воно? Гаразд, від сонця. А сонце звідки бере своє світло? Воно палає власним вогнем. Горить і горить, день у день, вічно. Сонце і час. Сонце, час, вогонь. Палючий вогонь. Річка ніжно колисала Монтега. Палючий вогонь. Сонце й годинники на землі, що відраховують час. Все це злилось у свідомості Монтега, стало єдністю. Після багатьох років плавання у житейських хвилях і кількох хвилин плавання у цій річці він зрозумів, чому більше ніколи нічого не повинен спалювати.
12
Джаггернаут (інд. міф.) — одне із втілень бога Вішну; образно — безжалісна невблаганна сила.