451° за Фаренгейтом

— Хіба не можна дивитися виставу вдома?

— Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості.

Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.

— Мілред! — гукнув він.

Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи пальцями.

— Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? — сказав він.

— А що таке?

— Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.

— Ну?

Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.

— Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Аврелія…

— Він європеєць?

— Здається.

— Радикал?

— Я ніколи не читав його.

— Звісно, радикал. — Мілред вертіла в руках телефонну трубку. — Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?

— Так, я ж сказав!

— Не кричи!

— Я не кричу. — Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився. Вітальня ревіла в спекотному повітрі. — Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.

— Чому?

“Тому що я боюся, — відказав він подумки. — Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: “Так, брандмейстере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі”.

— Ти не хворий, — відказала Мілред. Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.

— Мілред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?

— Ти хочеш усе покинути? Після стількох 62 років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками…

— Якби ж ти її бачила, Мілред!

— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її! Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!

— Ти там не була, ти не бачила, — промовив Монтег. — Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки мусить бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?

— Вона просто дурна.

— Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.

— Все спливе, як вода під мостом.

— Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він димує кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті. Мало не збожеволів.

— Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.

— Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.

З вітальні долинали звуки танцювальної музики.

— Сьогодні в тебе денна зміна, — сказала Мілред. — Вже дві години ти мусив бути на роботі — я щойно збагнула.

— І річ не тільки в тому, що та жінка померла, — вів далі Монтег. — Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. — Він підвівся з ліжка. — Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і — ф’юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.

— Дай мені спокій, — відказала Мілред. — Я ж нічого не зробила!

— Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?

Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужоликих чоловіків, що, розмовляючи, ганяли сигарети з кутка в куток рота. Але то була інша Мілред, то була Мілред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій теперішній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.

Мілред сказала:

— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.

— Ат, байдуже.

— Машина “Фенікс”, у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.

— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтег.

— Еге ж, брандмейстер Бітті.

Монтег не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.

— Впусти його. Скажи, що я хворий.

— Скажи сам! — Мілред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: “Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли” — і замовк.

Монтег перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.

— Вимкніть отих “родичів”, — мовив він, не дивлячись на Монтега та на його дружину.

Мілред вискочила з кімнати. Галас у вітальні вщух.

Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив оковану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.

— Ось надумав завітати, провідати хворого.

— А як ви здогадалися, що я хворий?

Бітті посміхнувся своєю звичайною усмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі, мов цукор, зуби.

— Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.

Монтег підвівся і сів у ліжку.

— Ну що ж, — вів далі Бітті, — хай вам буде відпустка на ніч.

Він вивчав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбувано “Гарантовано мільйон спалахів”. Механічно бавлячись нею, він видобував і гасив вогопь, кидав кілька слів, знов клацав, дивився на кволий вогник, і знов гасив, пихкав димом і розглядав, як він тане в повітрі.

— Коли ви одужаєте?

— Завтра. Може, післязавтра. На, початку наступного тижня.

Бітті знову пихкнув димом.

— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер — ні. А шкода. Пф-ф… Лише брандмейстери ще пам’ятають історію пожежної справи. Пф-ф… Зараз я вам дещо втовкмачу.

Мілред засовалася на стільці. Бітті влаштувався зручніше і помовчав, збираючись на думці.

— Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робота, — почалося, де й коли. Почалося, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення; усе стало масовим.

Монтег непорушно сидів на постелі.

— Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, — провадив Бітті далі. — Колись книжками цікавилися тільки одиниці — тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тісно від ліктів, очей, ротів, населення подвоїлося, потроїлося, почетверилося. Обсяг фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певної норми, розумієте?

— Ніби так.

Бітті розглядав візерунки тютюнового диму що розпливалися в повітрі.

— Уявіть собі людину дев’ятнадцятого століття — коні, собаки, карети, повільний теми життя. Потім двадцяте століття — темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стислий зміст. Переказ. Екстракт. Витяг. Все геть уварюється, згущається, — залишається тільки моментальний знімок.

— Моментальний знімок, — згідливо кивнула Мілред.

— Твори класиків скорочуються до п’ятнадцятихвилинної радіопередачі. Далі ще більше: одна шпальта, яку можна прочитати за дві хвилини. І зрештою — десять-п’ятнадцять рядків для енциклопедичного словника. Я, звісно, трохи перебільшую — словники правили для довідок. Але чимало людей познайомилися з “Гамлетом” (ви, Монтег, звичайно, добре знаєте цю назву, а ви, пані Монтег, мабуть, тільки чули її) — так от, чимало людей познайомилися з “Гамлетом”, прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: “Нарешті г. и зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!” Розумієте? З дитячої кімнати — в коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п’ять чи більше століть.