Еліксир життя

— Космічна контрабанда підвищеної небезпечності! — жваво підказав Сташек.

Бернард застогнав від жаху:

— Ви мене неправильно зрозуміли! Не брав я його з Землі, ось вам слово честі!

Я подивився на космобіолога м’яким батьківським поглядом.

— Якщо ви зараз скажете, що впустили тигра в корабель під час польоту, то мені доведеться оголосити себе Гаєм Юлієм Цезарем.

Доручивши Сташеку провести розслідування, я пішов до кабіни, де комп’ютер пронизливими дзвінками вимагав до себе уваги. Я проглянув три варіанти посадки, які він рекомендував, і лишився незадоволений; потім змінив вихідні обмеження і дав команду розв’язувати задачу наново. В моїй голові наморочилось від голоду. Я дуже яскраво уявив собі нашу традиційну яєчню з рожевими кусочками шинки, і раптом… На пульті комп’ютера, мов на скатертині-самобранці, з’явилася сковорідка з яєчнею. З’явилась нізвідки, з повітря, з блиску зірок. Краї яєчні були апетитно підрум’янені, а жовтки загусли саме як треба.

Я міцно зажмурився, розплющив очі — ні, видіння не зникло. Більше того, сковорідка тихенько потріскувала. Я боязко доторкнувся до неї і відчув під пальцями гарячий метал. В кабіні привабливо запахло камбузом.

Комп’ютер знову задзвонив. “Задача не має розв’язання, — горіло на табло. — Послаб обмеження”.

— І ти Брут! — гірко сказав я комп’ютеру. День починався препогано.

Покінчивши нарешті з непокірною задачею, я скоса зиркнув на яєчню, в душі чекаючи якоїсь каверзи. Мої передчуття збулися: яєчня безслідно зникла. Втім, слід лишився: на світло-зеленому пластикові пульта красувалась випалена сковорідкою пляма.

“Здається, в усьому винен я”, — прозвучало в мене у вухах зізнання Бернарда. Невже фокус із яєчнею — теж діло його рук? Може, він фокусник? Ілюзіоніст-аматор, який спеціалізується по тиграх і яєчнях? Однак пляма на пластикові беззаперечно доводила, що принаймні сковорідка була реальною.

— Алло, Панасе! — обірвав мої роздуми збуджений Сташеків голос. — Постарайся прийти в каюту, тут…

Його слова заглушив грізний рев.

Помчавши кулею в каюту, я побачив дивну картину: скуйовджений Бернард підстрибував то на лівій, то на правій нозі, вигукуючи надтріснутим голосом якісь імена, а Сташек, без краватки, в змокрілій від поту білій сорочці, енергійно диригував його стрибками.

— Придумай що-небудь, — благально вигукнув Сташек, — довго він так не витримає! Головне — відволікти його уяву, щоб він не думав! І-і-і — жіноче ім’я! І-і-і — чоловіче! І-і-і — раз! І-і-і — два!

— Тонн! Коля! Галя! Петя! — вигукував Бернард, чесно витанцьовуючи перед Сташеком.

— Що тут коїться? — ошелешено спитав я. — Про що він не повинен думати?

— Про тигра! Варто йому уявити тигра — і той тут як тут. За Мак-Корміком… Ну, вище! Голосніше! Три-чотири!

Я стукнув себе по лобі: як же я одразу не здогадався! Та ще ж із студентської лави була відома гіпотеза Мак-Корміка про те, що в деяких районах Всесвіту можливий “феномен матеріалізації ідей” — перетворення енергії в матеріальні об’єкти під дією інтелектуального поля особи. Гіпотезу цю багато хто вважав курйозом, тим паче, що Мак-Кормік не міг конкретно вказати, в яких районах Всесвіту вона має шанси підтвердитись.

І ось ми, здасться, потрапили саме в такий район. Уявлення тут стає на якийсь час реальністю… Я згадав книжку, яку читав перед тим увечері Бернард. Вона звалася “В пазурах тигра-людоїда” чи щось подібне. Принаймні з її обкладинки люто позирав хижак, точнісінько такий, як наш нічний гість. Я чітко уявив його ікла і, спохопившись, швидко озирнувся навколо.

Тигр, на щастя, не з’явився.

— Я… більше… не можу… — видушив із себе Бернард, катастрофічно послаблюючи теми стрибків. — Залиште швидше цю каюту, замкніть мене, а то я вже бачу Його вуса!

Сташек ледве не застогнав у відчаї.

— Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда очима гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам добре й спокійно. Ви тримаєте в руці щось зовсім невинне — наприклад, склянку з холодним молоком.

— Я вас благаю, — стрепенувся Бернард, впустивши на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних асоціацій! Молоко п’ють коти, а Він же із сімейства котячих!

— Ви маєте рацію, молока нема, — поквапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка клеверу, ви вдихаєте його тонкий аромат…

Бернард із жахом пожбурив квітку:

— Ви штовхаєте нас на загибель! Це ж простий ланцюжок: клевер-бджоли-ведмідь, а звідси до Нього один крок!

— Відпочинь, Сташеку! — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не треба себе мучити. Уявляйте собі на здоров’я вашого тигра, тільки он у тому кутку каюти.

Я показав Бернардові вільний куток і якомога швидше уявив собі там клітку з легірованої сталі. Через кілька хвилин мій розрахунок виправдався: непокірна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме в тому кутку. Жахливе ревіння струсонуло каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас — принаймні на якийсь час. Сташек, що втратив мову від надміру вражень, радісно ляснув мене по спині.

— Даруйте, — повернувся я до космобіолога, який винувато кліпав очима, — але буде краще, якщо ваші розважальні книги поки що полежать у мене. Замість них можу запропонувати “Геометрію чотиримірного простору” — чтиво безпечне і корисне.

Додатково відгородивши тигра стінкою із броньованого скла, я повернувся до кабіни. Ейвілеус, поки я був відсутній, помітно збільшився і витіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня була забарвлена в основному у два кольори — жовтий та голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, які вибрали таку далеку й безрадісну планету місцем постійного проживання, мабуть, мали для цього достатньо підстав…

Автопілот почав виконувати посадочний маневр. Корабель мав приземлитись у приморській оазі — єдиній зеленій плямочці на видимій частині планети. За даними Зоряного регістру, колонія “Люкс” знаходилася саме там.

Однак стрілка бортового інтелектрометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулеві. Ознаки розумного життя в місці розташування колонії були відсутні. Це починало мене непокоїти.

…Ми приземлились у центрі оази, на квітучій луці. Я ретельно обнишпорив інтелектрометром все поле обзору — розкішні, вище пояса, трави, купи кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині. Але стрілка приладу навіть не ворухнулася.

Треба було шукати. Бернард висловив палке бажання взяти участь, і я вирішив дати згоду. Тигр безславно дематеріалізувався і більше йому не докучав. Та все ж залишати Бернарда в кораблі наодинці з буйною уявою здавалось мені надто ризикованим.

Ми одягли реактивні жилети і один за одним злетіли над оазою. Бернардові я виділив для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, а решту території ми поділили із Сташеком.

Описуючи широкі кола, я летів у напрямку до пагорбів. Оранжеве сонце стояло низько над обрієм, і луку перетинали фантастично довгі тіні від дерев. Ні будівлі, ні антени, пі навіть купи сміття — хоч я вдивлявся в окуляри-бінокль до болю в очах.

“Кавказ піді мною, один в вишині…” — несподівано прозвучало у мене в навушниках. Захоплений польотом, космобіолог потихеньку мугикав.

— Алло, Бернарде, як ідуть пошуки?

— Чудово! Я відчуваю себе птахом! А коли заплющую очі…

Я тільки тяжко зітхнув.

— Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований голос Сташека. — Курс на сигнальну ракету!

Через хвилину ми стояли поряд із Сташеком перед безладно розкиданими металевими контейнерами. їх було понад півсотні. “Розбірний будинок”, “Електростанція”, “Інструменти”, — з подивом читав я на їхніх сріблястих боках. Переважну більшість контейнерів ніхто не відкривав — вони були запломбовані.

— Ти що-небудь розумієш? — спитав я Сташека.

— Н-ні, а ти?

Ми обережно ходили поміж контейнерами, наче між поснулими бугаями. На кожному з них стояло тавро: “Колонія “Люкс”.

Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися зі свого вантажу?