Страница 42 из 46
Отже, продовжую. Вчора ще зранку в мене було тривожно на серці. Я заявив Мезонові, що всі терміни збігли, отож досить гратися в учених. Він удав, що не чує, а коли я хотів вимкнути термостат — брутально відштовхнув мене від пульта і заявив, що наб’є мені пику в разі повторення такої спроби. Мені довелося скоритися.
Півдня ми просиділи, втупивши погляд в ілюмінатор термостата, надуті, немов сичі. Признаюсь щиро: я був роздратований вкрай, отож кінець кінцем і почав підшпигувати Мезона каверзними запитаннями. Мовляв, навіщо отим “меркуріанським птахам” крила, якщо там немає повітря, а отже, й літати не можна? Чому з такого “яйця” має вилупитися “птах”, а не “меркуріанський крокодил”, скажімо? Чому, на його думку, “тварини” на Меркурії існують, а “рослини” — ні?
В нього на все була готова відповідь. У “меркуріанських птахів” оті трикутні площини — зовсім не крила, а фотоелементи, які перехоплюють енергію Сонця; літати “птахи” можуть на реактивному принципі, як наші звичайні йонольоти; “крокодили” на Меркурії абсолютно тотожні з “птахами”, бо мусять мати однакові “крила”; “меркуріанські тварини” якраз і є в нашому розумінні “рослинами”, бо живуть за рахунок безпосереднього використання променистої енергії Сонця.
Звичайно ж, ніяких Америк він не відкривав, так самісінько міг би відповісти йому і я. Але побачили б ви, з яким пихатим виглядом він проголошував оці банальні істини! Ну просто тобі професор, який рече перед першокурсниками!
— Ну, гаразд, — сказав я спокійно, уриваючи потік його красномовства. — Ти торочиш тільки про енергетику. Але ж для земних рослин потрібні не тільки сонячні промені, а й “будівельні матеріали”, — вуглекислий газ, вода, мінеральні солі. Скажімо, “вилупиться” твоя “пташка”. То що ж вона їстиме?!
Ой, краще б я не промовляв цієї фрази! Почувши її, Мезон аж підскочив. Він довго дивився на мене, ніби вперше побачив, а потім сказав:
— А ти знаєш, Еліпсоїде, часом навіть у тебе з’являються проблиски розуму! Хвалю!
Чи ви чуєте?! Незмінний трієчник Мезон поблажливо похвалив мене, відмінника, в якого не було жодної оцінки меншої за “5”! Проте не встиг я відкрити рота, щоб відповісти гостро й влучно, як Мезона раптом наче вітром змело з кімнати. Він повернувся хвилин через десять і почав вивантажувати з кишень слоїки з реактивами.
— Молодець, Еліпсоїде, — мимрив він так наче мене тут зовсім не було. — Правильно запропонував: для “пташенятка” потрібна їжа. Чистий кремній?.. Годиться. Ну, і германій, звісно. Для фотоелементів… І кристалічна сірка, звичайно, — адже для поверхні Меркурія характерні сульфідні сполуки… Для смаку додамо трошки рідкоземельних металів… А от вуглецю — побільше: він саме й зміцнить кремнійорганічні ланцюжки…
Тільки аж тепер я збагнув: Мезон вирішив зсипати всю оту суміш у розжарений термостат!.. Хто міг би поручитися, що не трапиться вибух? А головне, де гарантія, що при цьому не зруйнується рідкісний експонат, вкрадений нами з Музею астронавтики?!
Я благав його не робити дурної спроби, доводив її небезпечність, заклинав не робити злочину перед наукою, але добився тільки того, що він силоміць посадив мене на стілець перед термостатом і наказав пильно стежити за отим “яйцем”.
Доки насоси висмоктували повітря із шлюзової камери, я ще кілька разів намагався вплинути на гром. Книша Д. М., проте він мені навіть не відповідав. А точно о 17.35 натиснув на кнопку і хрипко вигукнув:
— Пильнуй!
Я встиг помітити тільки те, що в чашу термостата згори щось посипалося, а потім в ній спалахнуло полум’я, заклубочив дим, який безперервно мінився в кольорах і вирував, немов підхоплений смерчем. А коли той дим поступово почав розвіюватися, я зойкнув: на ближчому до нас кінці “яйця” з’явилося кілька тріщин. Мало того: тріщини поглиблювалися, перетворювалися на розколини, а звідти виповзало щось схоже на шматки пожмаканого блакитного оксамиту. Потім “шкаралупа” почала обсипатися з усіх боків, і разом з тим на поверхні розплавленого олова, тепер уже засміченій всілякими часточками домішок, почало вимальовуватися щось схоже на живу істоту. Живу?.. А як же інакше сказати, коли оте “щось” сіпалося й коливалося, поступово набуваючи форми вузькогорлого глечика з припасованими до нього пожмаканими “крилами”.
— Дивись! Дивись! — репетував Мезон так, ніби я сидів не поруч нього, а принаймні в протилежному кінці лабораторії. — Воно — їсть!
Справді, “воно”, — отой блакитний “глечик з крилами”, без щонайменшого натяку на очі, вуха та лапи, — видовжило свою “шию”, схилило її вниз, щось всмоктало в себе, — видно було, як по “горлу” прокотився клубочок у “черево”. І одразу ж “крила” почали випростовуватися, набувати трикутної форми. їм уже не вистачало місця в термостаті; вони загиналися донизу, і це, мабуть, дратувало того “птаха” чи як там його назвати, бо все його “тіло” почало гарячково смикатися. Наче відчувши спрагу, “птах” ще раз схилив свою безголову “шию” і почав пожадливо ковтати розплавлене олово. Його “тулуб” наповнювався, гладшав, і це ніби додавало “птахові” сили. Він борсався щодуху; видавалося, ось зараз-зараз він змахне “крилами” і полетить…
І раптом сталося несподіване: луснула “шкіра” на його “череві”, полилося звідти рідке олово, засмічене різнобарвними шматочками якоїсь речовини, а сам “птах” почав опадати й морщитись, як гумова надувна кулька, з якої виходить повітря. В останньому пароксизмі заметлялися “крила” та й упали, розпливлися сірою плівкою. Розплився й “глечик”. І все це відбулося так швидко, що ми навіть не встигли ввімкнути кіноапарат.
Мені відібрало мову. Я ладен був чи битися головою об стіну, чи гамселити кулаками Мезона, — адже здійснено неймовірний злочин! Хто засвідчить, що вдасться бодай у далекому майбутньому знайти ще хоч одне таке “яйце”? І що я скажу батькові, який повністю відповідає за кожен експонат музею?! Майже з ненавистю я подивився на Мезона. А той сидів, обхопивши голову руками, і шепотів, дивлячись на мене:
— Дурень!.. Який несосвітенний дурень!
— Сам дурень! — цілком справедливо гримнув на нього я. — Коли б ти не…
— А, замовкни! — махнув він рукою байдуже. — Ти був, є і будеш носієм залізобетонного розуму! Дурень — я, бо це ж мені слід було зважити, що на Меркурії сила тяжіння в кілька разів менша, аніж на Землі! Бідолашне пташенятко було просто розчавлене власною вагою. Зрозумів, телепню?.. Воно загинуло, і вбив його я. Все. Вимикай термостат!
Чи ви бачили? “Все! Вимикай!” Добре, хоч визнав, що саме він був організатором злочину! Але я теж не знімаю з себе відповідальності, ні. Ми обидва винні і обидва будемо відповідати.
Яка ганьба! Яка ганьба!
Це сталося вчора. Сьогодні, 30 серпня, я написав оцю сповідь, в якій не приховав нічого.
Завтра я віддам її батькові. Або ні, надішлю просто на адресу Президії Академії наук СРСР, бо професор Ляпсус І. М. ні в чому не винен.
А ще я перед тим дам прочитати написане гром. Книшеві Д. М., аби не почути від нього пізніше закидів про нечесні методи.
* * *
Того ж таки 30.08.82 р., 21.30. Щойно від мене пішов гром. Книш Д.М. Ви тільки уявіть: прочитавши мою щиру сповідь, він довго сидів мовчки, дивлячись на мене зненависними очима, а потім процідив крізь зуби: “Яка ж ти гнида, Борисе!” Я стримано порадив йому вибирати вирази, але він зловтішно повторив: “Яка ти страшна гнида! Втім, я догадувався, що так і буде, тому заздалегідь написав заяву. Читай та дякуй мені, що пику тобі не набив. Гидко!”
Ні, ви розумієте, який нахаба?! Сам винен, та ще й ображає мене найостаннішими словами?!
А заяву його я переписую про всяк випадок, аби лишилась копія.
До директора Київського музею астронавтики
учня 5-Ж кл. 228 с. ш.
Дмитра Книша