Еліксир життя

— А що це за комахи? — не втримався-таки Йоганн.

Каспар наприндився і, явно наслідуючи Штіллера, почав пояснювати:

— То — такі мухи. Звуться вім-вім, а по-науковому — ПН-108…

— Мухи? — недовірливо перепитав Йоганн.

— Добра риба!.. А тобі здалося — канарки?

— А я думав…

— Думав?.. Академік!

— Я думав, то бджоли…

— Бджоли!.. — Каспар скривився, похитав головою. — Вперше зустрічаю такого телепня!.. Ну, нічого, нічого, — і знову, наслідуючи хазяїна, поплескав Йоганна по спині. — Обтешешся, і з тебе, гляди, люди будуть. Не журися. Ти тільки уважно слухай і придивляйся, як це робиться. Оце — бокс, — і показав на скляний “будиночок”. — А ось тут лічильник. Бачиш, у віконечку дві цифри — п’ятірка і вісімка. Тобто разом — п’ятдесят вісім. Зрозумів? То і є доза, яку треба влити сюди, — кривий звичним рухом одкрутив мідний чопик. — Наливатимеш доти, доки отут, — тицьнув пальцем у віконечко приладу на розливальниці, — не з’являться ті ж самі п’ятірка і вісімка. Налив, закрутив і — до іншої. Ясно? Давай, я подивлюся.

Йоганн налив.

Числа збіглися.

— Ти диви… Правильно! Ану — сюди, — і показав на сусідній бокс.

Йоганн налив і туди, і знову все вийшло як слід.

Кілька хвилин хлопець працював під наглядом Каспара, потім той одвернувся, махнув рукою:

— Можеш… Роби сам.

Заливши в усі бокси, зібрали порожні розливальниці, віднесли на місце.

— Ну що ж, академіку, йди на кухню, почисть казани. А ввечері будемо смоктати оту шампану. Це, звісно, не кюммель, та, кажуть, і в ній є якісь градуси.

— Прошу встати! — хазяїн урочисто підвівся. У кришталевих келихах гарної старовинної роботи іскрилися, мерехтіли бульбашки. — Хто хоче проголосити тост? Може, ти, Каспаре? Це все ж таки чимала перемога — п’ятнадцять діб замість двадцяти п’яти. Будеш говорити?

— Та чого вже там… — нетерпляче засовався кривий. — Кажи вже щось… Діло не жде!

— Люблю ділових! — усміхнувся Штіллер і цокнув келихом об скляну вазу з сухими квітами: після вчорашнього на ній зміїлася велика тріщина. — Ну що ж, н так я. Хлопчики, вип’ємо за те, щоб ми завжди були німцями. Німцями насамперед! І, звісно, за моїх — за наших! — вім-вім!

Випили. Каспар скривився, пересмикнув плечима:

— Ну й кисле ж…

— Сухе, — пояснив Штіллер, беручи яблуко.

— Облиш… — кривий страдницьки, благально зітхнув. — Облиш свою закуску. Промочімо хоч трохи оте сухе…

— Коньяк?

— Ні… Я — солдат. Кюммель!

Штіллер дістав пляшку і вже взявся був наливати, та Каспар одібрав у нього келих.

— Давай краще я.

Одсунув чарку, натомість поставив знайомий уже Йоганнові снаряд з одпиляною головкою.

Налив повний.

— Чи не забагато? — сказав Штіллер. — А нашому новобранцеві?

— Академіки кюммелю не поважають. Хлюпни йому отієї газованої кислятини. Бери, — посунув Штіллерові снаряд, — кажи вже якийсь там тост і сьорбай перший.

— Тост… — хазяїн замислився. — Снаряд не вибухнув. Стріла… сказати б, стріла смерті, — не влучила, та ще й обернулася такою прекрасною, такою глибокою чашею! Вип’ємо за те, щоб іще сто років пив ти, Каспаре, з неї, нив і топтав ворогів нашої Німеччини!

Штіллер ковтнув, подав Каспарові. Той вицідив до дна.

— Розмова сьогодні була, — закурюючи, почав кривий. — Нітиться дуже наш хлопчик. — Зненацька схопився, розстебнув піджак, повернувся до Йоганна: — Глянь!

Йоганн слухняно глянув. Нічого особливого. Випнуте черево ледве обіймав старенький, потрісканий і потертий військовий пояс. Але пряжка… Так, це була справжня есесівська пряжка. Точнісінько таку бачив Йоганн і на хазяїнові ресторану при кемпінгу. Пряжка сяяла…

— “Моя честь у вірності”, — прочитав хлопець.

— Так! У вірності! — Каспар сів і знову наповнив снаряд. — Ці слова… святі слова!.. носив на пряжці кожен, хто, як я… — кривий захлипав. — Роммель… Африка…

— Ну, годі, годі, мій любий камраде!.. — хазяїн теж захмелів. — Я знаю… всі знають, ти — чесний, вірний. І добре, що ти уриваєш час, наставляєш нашого молодого друга. Хлопче, — звернувся до Йоганна. — Сину!.. О, ні, я не обмовився, я все зроблю, щоб ти відчував себе у цьому будинку, як мій син… Вип’ємо за це!

Йоганн хотів сказати, що вже не може, підхопився, — ніколи він стільки не пив! — але хазяїн владно наказав сісти. Наказав і, коли той скорився, налив шампанського собі й йому.

— Настав час відкрити тобі все… Усе! Але спершу — вип’ємо.

Випили.

— Ну так от, хлопче, слухай. Розмова одверта. Це не тільки в твоїх… — налив собі ще шампанського, відпив, — це також і в моїх інтересах. Мені потрібен не слуга, навіть не помічник, а помічник-однодумець. Мені потрібна молода, чесна людина, так само віддана, — сьорбнув із келиха, — віддана своїй вітчизні, як я. Скажи: ти — німець? Серцем, душею — німець? Тільки не поспішай, не відповідай одразу.

Йоганн подумав.

В голові шуміло, дивна легкість наростала в тілі. Сумно, урочисто було на душі. Узяв келих і зненацька глянув на величезну карту, що висіла на стіні кабінету.

Ось вона — країна… Дороги, міста, ріки… Німеччина!.. А чи німець він? Щось досі незнане, болюче й гірке підступило до горла. Йоганн опустив очі.

— П’ємо? — пошепки запитав Штіллер, пильними, холодними очима спостерігаючи, як міниться хлопцеве обличчя.

— П’ємо… — відказав Йоганн. Всі сумніви, всі тривоги — де й ділися. Тепер він знав, добре знав, хто такі Штіллер і Каспар. Це — люди, просто люди… Може, й надто вже захоплюються минулим Німеччини, але вони — чесні. Чесні, одверті і — головне — так люблять свою землю! А це… це… — П’ємо! — повторив юнак і вихилив келих до дна.

Навкруг Йоганна сяяла, мерехтіла дивна, співуча й різнобарвна хурделиця. Квіти, мухи, сніжинки, вогники, метелики — все це крутилося й наспівувало нудотно-солоденькими голосочками:

— Ельфи, ельфи, ельфи, ельфи…

Аж дихати було важко від цього в’юнкого і чомусь дуже неприємного слова.

“Стривай… — ворушилася немічно слабка думка. — Яка ж метелиця? Серпень, кінець літа…”

“Ну й що? Ну й що? — вистрибувала інша, весела. — Це незвичайна метелиця, це — Штіллерова метелиця! Це його відкриття…”

— Це — відкриття?.. Це правда?.. — ледве чутно запитав юнак.

— Правда, правда… Це правда, — повільно й упевнено проказав хазяїн. — Спи. Ти — німець! — і вкрив його простирадлом.

…Прокинувся — в кімнаті темно. Підвів голову — важка, і хміль ще трохи шумить, та вже ні метелиці, ні отого нудотного дзижчання. Тихо.

У голові — тихо, а в кімнаті — ні… Що це, знову маячня?

Сів, протер очі. Ні, вже наяву: двері не причинені, чути, як у кабінеті Каспар і Штіллер виводять давню солдатську пісню.

“Диваки… Любі старосвітні оригінали…” — усміхнувся, ліг. Хміль минав, та думалося важко, думки ворушилися надсилу. Дивно… Тільки ж учора, — та що вчора: сьогодні вранці! — він, Йоганн, іще по-справжньому не знав оцих двох дідів. А тепер знає. Знає? А то ж ні? Навіть на серці потеплішало: отак, як Штіллер, ніхто ще з ним не говорив…

ПІтіллер…

Хлопець вмощується зручніше, всміхається, сміється нечутним, радісним сміхом. Яке це щастя, що сліпа доля звела його з Штіллером… Яке величезне, яке людяне його відкриття! Він розповідав: хмарами комах керуватимуть по радіо. Всі оті летючі створіння, навіть шкідники, навіть мухи можуть стати корисними. Мухи запліднюватимуть сади. Метелики кластимуть яєчка тільки на бур’яни… Масове винищення сарани й колорадського жука…

А цей новий, змінений, удосконалений вид, колишні вім-вім, нині ПН-108. Як це прекрасно!

Згадалися слова: “Батьківщину звеличать, а нас трьох — озолотять!”

Мільйони комах, вирощених у склянім залі, керовані антеною спрямованої дії, вилітають на замовлення і за день запилюють сотні гектарів садів і городів. Восени — гори плодів!..

У пам’ять вкарбувалися слова Штіллера: “Все, що ти зараз почув, — велика таємниця. Той, хто бовкне про це, — зрадить Німеччину”.