Еліксир життя

Та відповіді не було. Вона безпорадно глянула на Галея. Той рішуче взяв її за плечі, підштовхнув до дверей.

Вони викотили з гаража чорний “ганомаг” Кадіуса. Машина м’яко котилась по бруківці. Галей оглянувся, востаннє кинув погляд на віллу, і різко, круто завернув у провулок. Позаду, на протилежному кіпці вулиці Червоних Троянд, з-за рогу вихопились мотоцикли. Люди в зелено-сірих мундирах стрибали з колясок, бігли до воріт, з яких щойно Галей вивів машину.

— Якщо нас не помітили — наше щастя, — пробурмотів Галей.

“Ганомаг” з відкинутим тентом проминув паркан, вгорі шуміли старі липи. Перевалюючись з боку на бік на нерівній дорозі, машина подолала підйом і понеслась по бульвару, мимо крамничок та поодиноких кафе передмістя.

Через кілька хвилин “ганомаг” виїхав на міст. Унизу на воді лунали свистки буксирів, уздовж берега темніли вугільні баржі, а далі, в сірій пелені бовваніли обриси кранів річкового порту. На середині моста Галей збавив швидкість.

І саме в ту секунду позаду вдарив грім. Аспидно-чорний і гострий, як стилет, шпиль піднявся над будинками, проштрикнув небо. Здригнувшись, Галей щосили натиснув на гальма. У високій голубій безодні навколо димового стовпа обвилося світле кільце, на ньому схрещувалися блискавиці. Пружний вітер шквально пронісся над дахами, змітаючи черепицю, видавлюючи шибки і скляні вітрини. Жермен притулилася до плеча Галея, її тіпав дрож, розширені очі з жахом дивилися на чорну хмару, що поволі опадала над зеленим закутком району Вернад.

* * *

Слідчий поліцейської префектури ще раз пробіг очима по аркушу, що лежав перед ним. Анрі Галси, п’ятдесяти двох років, безробітний… Має воєнну медаль “Знак хоробрих”… Був жонатий на Жермен Селуа, тепер удівець… Постійно мешкає… У поліцейській картотеці не значиться…

Слідчому було років двадцять шість. Бездоганного крою костюм, трохи недбало зав’язаний галстук, модна зачіска — увесь він дихав самовпевненістю і молодим здоров’ям. Аркуш він відсунув поштовхом лакованого нігтя: видно, цей його жест вже належав до серії прорепетованих, або ж він наслідував когось. Такі завжди когось наслідують.

Галей відвернувся.

— На попередньому допиті ви відмовилися відповідати, що як вам відомо, не на вашу користь. — Слідчий явно милувався інтонаціями власного голосу. — В готелі ви заявили, що іноземця, якого звали Штуленц, випадково зустріли на вулиці. Ви це підтверджуєте?

Галей кивнув.

— Повторюю запитання: ви це підтверджуєте?

— Підтверджую.

— За вашою версією, людина вирушає в туристську подорож за кордон, аби лише не дома стрибати з дев’ятнадцятого поверху, — з посмішкою на губах вів слідчий. — Як же ви опинилися в номері німця? Що вас туди привело?

Галей поворухнувся на прикріплепому до підлоги стільці.

— Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.

— Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого. Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися вперше, коли це було?

— Відмовляюсь відповідати.

— Тоді вам скажу я! — В голосі слідчого вже чулася погроза. — Під час обшуку у вашій кімнаті знайдено цю запальничку, знаряддя, яким користуються не фотоаматори. У ній збереглася плівка німецького виробництва часів минулої війни. Ми її проявили і маємо дуже цікаві кадри. На знімках бачимо вас, а також дівчину, — вона стала потім вашою дружиною, — бачимо якогось молодого чоловіка з борідкою, і — це вже несподіванка — бачимо відомого вченого, фізика Кадіуса. Професора знали як патріота, він таємниче загинув під час окупації. Вам, єдиному із членів підпільної групи Опору, якимось чином вдалося уникнути гестапівського підземелля і залишитися живим. А Штуленц — ми це встановили — був співробітником спеціальної служби нацистів, агенти якої багато років полювали на талановитого вченого професора Кадіуса. Тепер, коли минуло стільки часу, ви раптом приходите в готель, де зупинився Штуленц, ну і… Ні, Галею, вам не варто відмовчуватися, рано чи пізно доведеться заговорити!

Галей зміряв слідчого презирливим поглядом.

— Ми все одно докопаємося до правди, Галею!

“Спробуй докопайся, — гірка усмішка тінню лягла на зморшкувате неголене обличчя Галея. — Від правди, про яку ти ніколи не взнаєш, уже і ями не залишилось на вулиці Червоних Троянд…”

Володимир Красников

ТАЄМНИЦЯ КОРОЛІВСЬКОГО СТОЛА

Я сиджу біля відчиненого вікна. Денна спека вже почала спадати. Легенький дніпровський вітерець заносить до кімнати п’янкі пахощі розквітлих київських каштанів. Під рукою в мене пожовкла від часу, зібгана газетна вирізка. Край її надірвано, окремі слова підкреслені червоним олівцем. Це уривок із старої газети “Британський Союзник”, що виходила у дні війни. Я знаю цей короткий текст напам’ять, та все ж не втримуюсь і перечитую ще раз… Потім, замислившись, довго сиджу в кімнаті, залитій надвечірнім сонцем.

Поволі приміщення заповнив бузковий серпанок, ховаючи від очей кутки і щілини. Сутеніє. І в напівтемряві постають передо мною картини давніх, але незабутніх днів…

* * *

Задзвонив телефон.

— Карелін?

— Так, я слухаю…

— Вас просить до себе директор інституту.

— Зараз?

— Так, і якнайшвидше

Виклик до директора був для мене несподіванкою. Професор Боярський звичайно сам заходив до нас у лабораторію, коли ж викликав до себе в кабінет, — чекай чогось цікавого.

Тільки цього разу йти не хотілося. Саме на сьогодні ми запланували остаточне випробування нового приладу, над яким давно працював відділ електроніки. Чи справдяться наші розрахунки? Ми нетерпляче лічили хвилини до початку випробувань, а тут якась розмова… Та йти треба. Я склав інструменти, вимкнув апаратуру і вийшов з лабораторії.

— Вам доведеться відкласти свою роботу і виїхати в термінове відрядження! — цими словами зустрів мене директор. І, наче передбачаючи мої заперечення, додав: — А втім, поїздка цілком добровільна. Можете відмовитись… Йдеться про важливе для нашої Батьківщини, цілком таємне доручення.

Я напружено слухав.

— Вам не доводилося чути про професора Палія?

Я затамував подих. Ще б пак! Хто з нас, молодих фізиків, не знав професора? Видатний учений, сміливий експериментатор, він працював тепер, як ми чули, над якоюсь дуже важливою проблемою…

— Ще перед війною Палій зацікавився проблемою передачі енергії на відстань без дротів, — вів далі директор. — Його лабораторія не припинила цієї роботи і тепер, коли йде війна. Недавно було створено і перший дослідний генератор, який блискуче пройшов випробування. Та професора Палія не задовольнили ці, як він висловився, “тепличні експерименти”. Він хоче перевірити апарат у найскладніших умовах, за різних температур, під час сильних магнітних бур, у шторм і негоду. Палій одержав у своє розпорядження підводний човен, нині перетворений на своєрідну плавучу лабораторію. На іншому кораблі встановлено приймачі енергії та реєструючу апаратуру. Обидва судна — в морі. Це все, що відомо мені особисто… Директор підвівся, пройшов по кімнаті.

— Вчора ми одержали радіограму. Палій повідомляє про смерть свого помічника, інженера Минаєва. Подробиці невідомі. Професор просить якнайшвидше прислати на човен досвідченого фахівця-електрофізика…

Я не дав директорові закінчити фразу.

— Згоден.

* * *

Я вийшов на палубу і задивився на грізне Гренландське море. Які вони несхожі, ці сіро-зелені важкі хвилі, на знайомі мені південні моря з їх блакитною прозорістю! Вчора вранці ми вийшли сюди з Північного Льодовитого океану, проминувши підводний поріг Нансена, а потім прямовисні береги Землі Кронпринца Хрістіана. Я вперше побачив гористе, порізане численними фіордами східне узбережжя Гренландії і низки островів перед ним. У бінокль було добре видно гостроверхі хребти та величезні маси криги, що непомітно сповзали в море.

Я згадав професора Палія: як захоплююче розповідав він про ці місця.