Гінці Нептуна

Не в міру гладкий господар, що ледве вміщався за прилавком, відразу ж підвівся, приязно усміхаючись. На стінах крамнички висіли вирізані з журналів портрети Гітлера, а посередині, над вікном, — картина: фюрер вітається за руку з відомим місцевим генералом.

— Буенос діас, сеньйоре, — люб’язно озвався товстун. — Що вам потрібно? Сигарети? Тютюн?

Черненко мовчав, оглядаючи портрет і картину.

— Прекрасна робота, — кинув погляд на зображення генерала і фюрера.

— О! Так! — задоволено вигукнув господар, переконаний, що зустрів однодумця. — Сподіваюсь, що й у нас скоро буде справжній порядок… То що ж цікавить сеньйора?

— Я хотів би сигари, — сказав Черненко.

— Який сорт?

— Гарні сигари для подарунка.

— “Гавану”? “Корону”? “Болівар”? — пожвавішав товстун, в якого такі покупки бували не часто.

— Краще, мабуть, “Корону”.

— О! Сеньйор має гарний смак. “Корона” — сигари для знавців. Одну? Дві? Може, коробку?

— Три коробки, — відповів Черненко й зневажливо, наче якусь дрібничку, кинув на прилавок гроші.

— Дякую, сеньйоре. Дякую, — заметушився товстун. — 3 собою візьмете чи накажете доставити?..

— Доставити. І, якщо можна, негайно.

— Я до ваших послуг, сеньйоре. Черненко взяв з прилавка конверт, написав на ньому адресу й простягнув господарю.

— За цією адресою. Тут недалеко, за вашою крамничкою. Але це терміново. Сюрприз. Розумієте?

— О! Так, так. Я зараз, — заметушився товстун, упаковуючи сигари.

Черненко подякував.

— Я дуже поспішаю. До побачення.

“Куди ж тепер? Куди?” — завирувала думка, як тільки він вийшов із крамнички. В тому, що його викрили й можуть арештувати, сумніву майже не було: адже хтось хазяйнує в квартирі. Та все це необхідно перевірити.

Вулицею повільно рухалося таксі. Він зупинив машину й, вмостившись на задньому сидінні, сказав водієві:

— Зараз поїдемо, хвилиночку.

Вийнявши з кишені записника й олівець, Черненко, здавалося, з головою поринув у якісь розрахунки. Він то швидко писав, то, підвівши голову, про щось напружено думав. А насправді, креслячи олівцем різні слова та фрази, він непомітно для водія уважно стежив за будинком, у якому мешкав.

Стояла нестерпна полуднева спека. Вулиця була майже безлюдна, і водій радів клієнтові. Йому було байдуже — стояти чи їхати, лише б лічильник цокав, нараховуючи цифри, що потім перетворяться в дзвінкі монетки, а можливо, й у звабливі папірці.

“Мій товстун уже зайшов у під’їзд, — міркував тим часом Черненко. — Піднімається на другий поверх, підходить до дверей із табличкою “Рібейра. Студент”. Дзвонить. Йому не відчиняють. Ще раз дзвонить і тупцює біля дверей із своїм пакунком. Може, зіпсований дзвоник, гадає він. А може, там, у кімнаті, його не чують? Перш ніж піти, він прикладає вухо до дверей, потім око — до замкової щілинки. Такі товстуни з породи дуже цікавих… Та, нарешті, нічого не почувши й не побачивши, він, оглядаючись, спускається вниз і оце саме зараз має вийти з під’їзду…”

Товстун не з’явився. Хвилини чекання потягнулися нестерпно довго й напружено.

“Отже, все. Його затримали там, у кімнаті”, — вирішив Черненко.

— Поїхали, — раптом сказав він водієві, відірвавшись від своїх “записів”. — Авеніда Пальмос, двадцять сім. — назвав він першу, що спала йому на думку, адресу.

Таксі рушило, й саме тоді Черненко побачив, як із під’їзду вийшло двоє однаково одягнутих людей і мерщій кинулось до тютюнової крамнички. Тут же двоє інших вивели її господаря, штовхнули до автомобіля, що з’явився з-за рогу вулиці й відразу зник за поворотом.

“Ясно, — подумав Черненко, дивлячись у вікно таксі, але не помічаючи ні екзотики південноамериканського містечка, ні пішоходів. — Усе ясно. Але хто вони такі? Місцева служба безпеки чи німці? Невже німці? Ні. Мабуть, тутешні, бо діють грубо, примітивно. Але їх багато в цій невеличкій країні, навіть занадто, щоб можна було сховатися, зникнути непомітно. Ех, Сергію, Сергію, — дорікав собі Черненко. — Допустив ти десь непростиму помилку. Що ж робити далі?..”

Тим часом таксі, перетнувши велику овальну площу, звернуло на якусь вулицю, що зола до набережної, й незабаром помчало магістраллю, яка тягнулася вздовж океану.

Черненко був початкуючим розвідником, виконував, по суті, перше завдання. І хоч мав непогану підготовку, не раз і не два відпрацьовував прийоми непомітного зникнення, але зараз йому здавалося, що виходу немає. Студента-іноземця Рібейру добре знали численні мешканці міста, його ім’я було відоме і в поліції.

Треба негайно зустрітися з Мендозою, той підтримає, дасть пораду. “Ні! Ні! Тільки не зустріч! — мало не вголос промовив Черненко. — Я не маю права ризикувати…”

— Авеніда Пальмос, двадцять сім, — раптом озвався водій, різко гальмуючи машину.

Від таксі Черненко швидко попрямував до будинку, зайшов у під’їзд, піднявся на шостий поверх ліфтом, опустився вниз і через чорний хід потрапив на Кінта Авеніда. Там він знову зупинив таксі й, покружлявши з півгодини вулицями міста, вийшов біля редакції вечірньої газети.

У рекламному відділі його привітно зустріла чорнява дівчина. Черненко знав: ота усмішка — службовий обов’язок, і все ж її було приємно бачити. На мить здалося, що все буде гаразд, що він сьогодні ж уникне пастки.

— Сеньйор хоче дати оголошення? — запитала дівчина. — Знову якась рідкісна книга?

— Цього разу у мене звичайна життєва проза, — Черненко простяг дівчині бланк із текстом: “Найму кімнату. Бажано з ліпною стелею і вікнами, що виходять на північ. Не вище третього поверху”.

Мендоза, прочитавши те оголошення, зрозуміє, що Черненко попав у тяжке становище і потребує допомоги.

— Ви встигли у сьогоднішній випуск, — знову люб’язно всміхнулась дівчина, подаючи квитанцію.

— Дякую.

Вийшовши з редакції, Черненко швидше відчує, ніж помітив, що за ним іде “хвіст”. Діждавшись слушної миті, скочив на підніжку автобуса й потім, намагаючись позбутись переслідувача, цілий день їздив по місту, доки опівночі не опинився в порту біля каси. Це була його остання надія, хоч знав, що й тут на нього можуть чекати агенти таємної поліції. Але іншого виходу не було. Виїжджати треба негайно, сьогодні ж.

…Яскравий промінь портового прожектора вихопив з темряви південної ночі трап величезного пасажирського судна, що незабаром мало відчалити до берегів Старого світу. Вже вдруге пробили склянки.

— Швидше! Швидше! — підганяв контролер пасажирів, що й так квапливо проходили повз нього.

Черненко з’явився із пітьми й підійшов до трапу, коли той уже був майже безлюдний. В елегантному костюмі, з добротним саквояжем у руках, він, безперечно, належав до пасажирів з достатком, що відразу ж помітив і оцінив контролер.

— Ще півхвилинки, і ви запізнилися б, сеньйоре, — сказав він Черненкові, відмічаючи квиток.

Черненко всміхнувся, швидко піднявся по трапу й відразу ж змішався з пасажирами, що юрмились на верхній палубі, чекаючи відплиття.

Тим часом контролера, що вже піднімався по трапу, наздогнав чоловік у капелюсі й, щось тихо промовивши, швидко збіг на судно. Пароплав довгим і сумним гудком сповістив місто, море і темне, всіяне рясними зорями небо про свою розлуку з Південною Америкою, де не було ні війни, ні руйнувань, ні людських жертв і де лише ледь-ледь чувся відгомін великої світової битви.

Різкий, настирливий звук не змовкав. Від нього до болю дзвеніло у вухах, і Черненко спочатку не міг збагнути, де він і що діється навколо. Це було схоже на пробудження від глибокого, важкого сну. Він труснув головою, обвів поглядом бункер, ніби освоювався з незнайомою обстановкою, й лише потім вибрався назовні.

Старенький катер, стогнучи й покректуючи, як древній дід, важко пінив воду за кормою і нарешті, вайлувато повернувшись боком, підійшов до причалу.

Відразу ж на палубі й на березі забігали люди, і навіть незнайомі з життям причалу помітили б, що прибуття катера, хоч і не рідкісна, але важлива подія.

Черненко підійшов до пірса. Легенький бриз ворушив його густе, злегка посріблене волосся. Цієї миті Черненка можна було б назвати навіть вродливим, якби не тонкі губи, важкувате підборіддя й складка, схожа на шрам, що перетинала чоло. У виразі обличчя й поставі відчувалися воля і твердий характер.