Гінці Нептуна

Данилевський слухав і час від часу похитував головою. Прихильник конкретного і відчутного результату, він не любив хитромудрих міркувань, вважав їх надаремними. Чи варто сперечатися про те, чого сьогодні не можна перевірити? Безперервний плин науки сам по собі добереться до будь-яких загадкових явищ, а поки що професор Данилевський ігнорував навіть найцікавіші гіпотези, побудовані на піску, і обстоював хай і невеличкі, часткові, але такі, що спираються на міцний, перевірений фундамент. І, щоб не піддатися захопленню й лишитися на своїх позиціях, він був постійно озброєний скепсисом та іронією.

— У дельфінячий мозок, що має величезні потенційні можливості, можна вкласти будь-який обсяг інформації, — говорив тим часом Черненко. — Бо такий мозок, як тобі добре відомо, значно складніший механізм, ніж будь-яка кібернетична машина. В порівнянні з ним наші сучасні ЕОМи — лише дитячі іграшки. І завдання полягає в тому, щоб знайти ключ до цього мозку. Ключ, — повторив він, — і тоді відкриються можливості…

— Залишим “тоді”, — перебив його Данилевський. — Поговоримо про “тепер”. Про досягнуте лабораторією і перспективи… Я маю на увазі реальні перспективи.

Черненко задумався. Довго мовчав.

— Я розумію, — відповів нарешті. — Тобі потрібні факти.

— Ось, ось, — погодився Данилевський.

— На жаль, Федю, мислимо і діємо ми сьогодні ще вельми приземлено. А уяви, що з’являється істота, яка сприймає світ так само, як дельфін, — його ж очима, слухом і дідько його знає ще чим… Коротше кажучи, з’являється людина-амфібія, що починає жити, як дельфін, разом з ним. Дай мені таку амфібію і хтозна, Федю, чи не навчить вона дельфіна всіх людських премудростей — від чотирьох арифметичних дій до теорії відносності.

Данилевський розсміявся.

— Стати б тобі, Сергію, письменником-фантастом. Твої книги були б нарозхват… “Гомо акватікус навчає дельфінів теорії відносності, і ті роблять нечувані досі відкриття!” Не забувай, Сергію, що ти вчений, а не казкар. На жаль, ти не самотній. Поки ти варив каву, тут по телевізору виступав ще один… Так ти хоч у земному океані шукаєш інтелект — відносно близько, а той у Всесвіт зирить. Тобі живі амфібії потрібні, а йому, мабуть, оті безтілесі згустки психічної енергії, що нібито блукають у Всесвіті. Уяви собі, читав нещодавно і таке…

Данилевський говорив і далі, але Черненко вже не слухав його. Зненацька штормовою хвилею знов накотилися спогади.

Життя на острові ішло своїм звичаєм. Риба, водорості — все, що давав океан, сяк-так підтримували фізичні сили Черненка, а душа жила надією всупереч усьому, не зважаючи ні на що.

Кінчався серпень, наближалась осінь. Правда, в цих широтах пора року — поняття досить умовне. Хіба що підуть зливи. Але печера сховає його від нещадного тропічного потопу.

Ось і зараз він сидів у своєму притулку, плів циновку, що була йому за постіль. Гілки скоро висихали й ставали жорсткі, тому доводилось часто змінювати підстилку. Закінчивши роботу, Черненко поклав свій виріб на піщане підвищення, що заміняло йому ліжко.

— Е-е, зовсім куца, — сказав уголос. — Мало гілок назбирав, — тепер він дедалі частіше розмовляв сам із собою або з Єгором.

Чагарник ріс дивовижно швидко, і Черненко ніколи не відчував нестачі в сировині. Він ламав гілки, вибираючи найніжніші й найм’якші.

Пароплав він побачив тієї миті, коли підвівся на весь зріст, щоб розім’яти затерпле від роботи тіло. Спершу це була чорна крапка на обрії. Потім вона почала збільшуватися, наближатись.

— Пароплав! — прошепотів Черненко й кинувся за підзорною трубою.

З вершини скелі в промінні призахідного сонця пароплав уже здавався жуком. Його шлях лежав оддалік океанської магістралі.

Черненко стояв, затамувавши подих; перед його очима зринув невеличкий, приземкуватий пароплав із білим написом на борту “Санта Ізабель”. Він ішов по дотичній до острова, ніби насувався на нього.

Черненко дивився й дивився, не відриваючись від окуляра, а думки, наче хвилі, набігали одна на одну.

“Ось воно, прокляте судно! І цей уран!.. І ти нічого не можеш заподіяти. Безсилий! А що, коли?.. Ні, ні… Це марення, справжнє марення… — Черненко ступив кілька кроків. Потім зупинився. Знову підняв підзорну трубу. — І все ж таки…”

Він більше не розмірковував, та й вибору у нього жодного не було. Він не збіг, — злетів з гори і подався на берег. Обережно спустив міну на воду й поплив, штовхаючи її перед собою. Поплив навперейми пароплаву.

Звісно, він не міг розрахувати ні своєї сили, ні віддалі до пароплава, не міг визначити місця зустрічі, якби така взагалі відбулася. Не думав Черненко і про те, що аж ніяк не зможе добратися до судна непоміченим, і що досить одного влучного пострілу з палуби, щоб припинити цей нерівний двобій. Він плив, зібравши останні сили, втративши почуття реальності. Твереза оцінка власних дій одразу змусила б його повернути назад — шансів на успіх не було. Жодного! Але збуджена свідомість вперто малювала картину — міна, пароплав, вибух. Міна! Пароплав! Вибух!..

Легкий сплеск. Поряд з собою Черненко побачив Єгора, що плавно похитувався на хвилях. Він дивився на людину, ніби оцінюючи ситуацію. Якийсь час вони пливли разом. Міна! Пароплав! Вибух!.. І раптом — цей момент особливо закарбувався в пам’яті, — Єгор підхопив міну і легко, значно легше й швидше, ніж людина, попрямував до судна.

— Єгор! Єгор!.. — тільки й встиг погукати Черненко.

Поступово набираючи швидкість, дельфін тримав курс прямо на пароплав.

— Є-го-ор!..

Ні, дельфін уже був далеко.

А над океаном швидко насувалась тропічна ніч.

Повернувшись на берег, Черненко збіг на скелю й намагався в підзорну трубу роздивитись, що діється в океані. Він уже не міг вплинути на хід подій, у нього лишалася одна єдина роль — спостерігача.

Єгор мчав назустріч пароплаву.

На палубі заметушились. Мабуть, побачили і дельфіна, і міну. На поверхні води затанцювала жовта пляма прожектора і зовні мирний пароплав змушений був виявити своє справжнє призначення — вдарив кулемет.

Перша черга була коротка. Єгор упірнув. Втопив і міну.

Промінь прожектора стурбовано шукав на поверхні води й нарешті віднайшов темну спину дельфіна. Довга-довга черга розбризкала навколо Єгора дрібні водограйчики. Тепер він був набагато ближче до пароплава. Кулемет стукотів уже без упину.

Дельфін знову пірнув, та на місці, де щойно зникла його спина, з’явилась рожева пляма.

Пароплав стишив хід, певно, готуючись до якогось маневру. Раптом над водою зринуло Єгорове тіло. Кулемет запізнився. Дельфін знову пішов під воду, а кулемет, ніби надолужуючи втрачене, стріляв навмання.

Та ось Єгор ще раз з’явився на поверхні й прожектор міцно вчепився в нього. Знову застукотів кулемет.

Єгор завмер на якусь мить, потім здригнувся.

А потім… так завжди помирають дельфіни: вони в агонії мчать з неймовірною швидкістю, поки не настане кінець. Єгор був дельфіном і помирав, як дельфін. Могутніми щелепами, тримаючи ріжок міни, він, вже байдужий до всього, долав свою останню путь. Він перетворився на живу торпеду, що невмолимо наближалась до приреченого пароплава.

Кулемет припинив вогонь. Стріляти було марне. І пароплав маневрував, намагаючись уникнути смертоносної зброї.

Лишилося кілька метрів і…

Спочатку небо осяяв сліпучий спалах. А тоді ніби здригнулася земля і десь далеко важко зітхнуло величезне чудовисько…

Загибель пароплава була кульмінацією цієї історії. А фінал настав несподівано. Коли Черненко вже майже втратив надію будь-коли побачити людей, прийшов порятунок.

Була глибока осінь 1945 року. Французьке судно стало на якір, щоб відремонтувати якесь пошкодження. Пасажири — любителі екзотики — підійшли на моторному човні до острівця, очікуючи чогось незвичайного. Але те, що вони побачили, перевершило їхні сподівання. Це був не книжковий, а живий Робінзон. Давно не голений, чорний від смаги, він кинувся у воду назустріч шлюпці, не маючи сили дочекатися, поки та пристане до берега.