Гінці Нептуна

Тим часом Єгор мало не щодня приносив Черненкові різні подарунки: то заржавілий металевий сундучок, то шмат просмоленої парусини, то уламок великої дошки, що, певно, свідчило про давню корабельну катастрофу. А одного разу він приплив до берега із кортиком, щоправда, вже добряче поруйнованим водою, але цілком придатним для використання.

Єгорові вчинки, його дивна, загадкова поведінка все більше й більше змушували Черненка задуматися над їхньою природою. З якою із тварин можна порівняти дельфіна? Із собакою? Ні. Собака з давніх-давен живе поряд людини, за її командою виконує певні дії. А хто навчив дельфіна розуміти бажання людини? Адже Єгор, можливо, бачив людину вперше в своєму житті.

Звісно, “логічні” вчинки Єгора, його кмітливість були обмежені. Бо хоч скільки просив Сергій принести йому риби, дельфін тільки уважно слухав, стиха посвистував у відповідь і безперервно усміхався. Меню остров’янина не змінилося. Черненко, як і перше, харчувався водоростями і рибою, яку ловив сам. Він пересвідчився, що дельфін по-справжньому не розуміє його слів і його прагнень.

Проте завдяки Єгорові Черненко уже мав деякий “комфорт”. За допомогою кортика він значно розширив і обладнав свою печеру, спав тепер не на піску, а на сплетеній уз чагарника постелі. Лінза, яку він викручував із підзорної труби, давала змогу швидко добувати вогонь відомим усім хлопчакам на землі способом — під зібраним у фокус сонячним промінням суха трава спалахувала, як порох. Навіть металевий сундучок, який Черненко добре начистив морським піском, був йому замість кастрюлі для приготування гарячої їжі, а хтозна-звідки доправлений дельфіном човник — прекрасним засобом для прогулянок навколо острова. Та й не тільки прогулянок. Змайструвавши сяке-таке весло, Черненко кілька разів запливав далеко в океан — аж поки видно було гостроверхий шпиль скелі — й подовгу вдивлявся в обрій, сподіваючись побачити бодай цяточку суші або такий жаданий димок пароплава. Та не було. Ні диму, ні суші. Були лише безмежна океанська далина і глибоке безхмарне небо.

Одного разу, під час прогулянки, коли Черненко вже збирався повертатися до острова, він почув різкий Єгорів свист.

Дельфін наближався до човна із швидкістю, якій можна було позаздрити й штовхав перед собою черговий “подарунок”. Черненко намагався роздивитися, що воно таке, але предмет ховався у хвилях. І лише тоді, коли Єгор уже був метрів за п’ять від човна, Черненко побачив морську міну. Дивна міна, завбільшки як великий шкільний глобус — такі йому раніше не траплялися. А втім, він і не був спеціалістом з морських мін.

Дельфін запрошував людину погратися. І кожен його рух загрожував вибухом.

— Єгор! Зупинися! Назад! Назад! — щосили заволав Черненко.

Дельфін завмер. Усім своїм виглядом він виражав подив.

— Назад! Назад! — повторював Черненко, показуючи рукою у відкритий океан, а сам енергійно веслував до берега.

На мілководді він озирнувся. Дельфін нічого не зрозумів. Підхопивши міну, він знову доганяв Черненка.

Вистрибнувши з човна, Черненко кинувся бігти по воді. Спіткнувся. Впав на пісок й інстинктивно закрив голову руками. Наступної миті повинен був прогриміти вибух.

Але минула ця мить. За нею — друга, третя… Час наче зупинився. Нарешті Черненко обережно повернув голову.

Міна, наполовину виглядаючи з води, мирно лежала біля берега. Вона нагадувала звіра, що причаївся.

— Ох, Єгоре, Єгоре, — зітхнув піднімаючись Черненко. — Який же ти нерозумний!..

Дельфін висунув голову з води й, здавалося, розмірковував над словами людини.

Після відлову дельфінів Черненко довго сидів у лабораторії, щось швидко записував, потім, обміркувавши, викреслював і писав знову.

Він не помітив, як стемніло і як у дверях з’явилася постать Данилевського.

— Так ось ти де, самітнику! — вигукнув професор.

— Заходь, заходь, — відірвався від свого заняття Черненко. — Де ж ти подівся? Я вже розшук хотів оголосити…

— Та тут питань набралося до біса. Цілий день у сьомій лабораторії провів…

— Ти ба, — подивував Черненко. — А я думав, ти слідчий лише в особливо важливих справах.

— Та який же я слідчий, Сергію? — щиро образився Данилевський.

— Це правда, — погодився Черненко. — Слідчий спершу добирає факти, а потім робить висновки. А ти приїхав до нас упереджений, з готовою думкою і повинен, як кажуть, поставити останню крапку. Проте певності в тебе немає і ти почуваєшся, як отой танцюрист на сцені, що йому раптом почали муляти черевики.

— Слухай, Сергію, давай якось по-іншому. — Данилевський розкрив портфель, вийняв з нього прес-пап’є у вигляді дельфіна і простяг Сергієві.

— Оригінальна річ.

— Був у Франції, привіз як сувенір.

— Гаразд… Кажеш, був у Франції… А маркіза бачив? Де ля Пуена?

— Маркіза не бачив, а його дельфінарій — так. І скажу тобі: справжній театр. Дельфіни в нього і співають, і танцюють, і навіть ввічливо кланяються на аплодисменти. Твій де ля Пуен, гадаю, надійно вклав свої капітали: на трибунах ніколи не буває вільних місць, хоча квиток коштує чималі гроші…

— Капітали, кажеш? Мабуть, це так, але спостереження його дуже цікаві. Шкода тільки, пише він мало, чи, може, не перекладають у нас…

— Скажи, Сергію, невже ти думаєш, що я бажаю тобі зла? — раптом спитав Данилевський.

— Мабуть, що ні. Але ж не в мені справа. Йдеться про лабораторію, про долю наукового пошуку.

— І ти маєш бодай крихту надії?

— Пробач, Федю, — з якоюсь байдужістю в голосі сказав Черненко. — Я втомився від трактувань не таких уже й мудрих істин. При бажанні ти сам розберешся в усьому. Для цього вигадлива природа й вклала у нас із тобою, — він усміхнувся й кинув погляд на полицю, де стояли два муляжі головного мозку, виконані в натуральну величину, — ось таку мислячу субстанцію.

— Гарні, — підхопив жартівливий тон Данилевський, намагаючись пом’якшити розмову. — Щодо мене, то я вибрав би собі оцей. — Він підвівся й узяв до рук один із муляжів. — Це якийсь яскравіший та й звивин у ньому, здається, більше…

— Я дуже радий, — посміхнувся веселим сміхом Черненко. — Дуже радий твоєму вибору.

— Чому? — не зрозумів Данилевський.

— Тому, що ти обрав мозок… дельфіна…

Данилевський зніяковів і поспіхом поставив муляж на місце.

— Мислячу субстанцію, — вів далі Черненко серйозно, — яка ні за вагою, ні за кількістю звивин, ні за багатьма іншими ознаками не поступається перед людською, в дечому навіть переважає її. Ти над цим ніколи не задумувався?

Данилевський мовчки підійшов до відкритого вікна. Черненко теж підвівся, взяв до рук муляж дельфінячого мозку.

За вікном лабораторії почулися сміх, звуки гітари. Хтось заспівав. То була пісня про тих, що прийшли на допомогу людині, яка впала за борт — старовинна пісня моряків про справжніх друзів. Черненко часто чув її раніше, але в цю хвилину вона зазвучала з якимось особливим змістом. Йому здавалося, що ті юні голоси співають саме для нього.

— Гарно співають, — мовив Данилевський і, походивши по кімнаті, додав: — Так, у дельфінів великий і розвинений мозок, але це ще нічого не означає.

— Та зрозумій же ти нарешті, — заперечив Черненко, — щоб плавати і здобувати їжу, дельфінові зовсім не потрібний такий складний орган. Та цей мозок має всі дані, щоб засвоювати і переробляти величезну кількість інформації.

— Припустимо. Але всі спроби виявити розум у дельфіна були марні. Немає, Сергію, на землі розуму, крім людського…

— Дуже переконливо, — розсміявся Черненко. — Так само, як у Чехова: “Цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи”. Та про який розум ти говориш? Ви всі робите ту саму помилку: якщо розум, то неодмінно людський і ніякого іншого. А чому ти не припускаєш, що, скажімо, у Всесвіті існує зовсім не схожий на наш тип свідомості. Абсолютно інший! Кардинально відмінний від людського. Пригадай, у “Солярісі” мислячий океан.

— Не знаю, не знаю… Я не бачив того океану…

— Ходімо до мене, — раптом запропонував Черненко, щоб якось зменшити напруження цієї неприємної розмови.