Гінці Нептуна

Черненко охоче залучив Олега до роботи й потім ні разу про це не шкодував. Юнак виявився працелюбним і швидко набував кваліфікації, а головне — чудово розумів, що саме і в ім’я чого робить лабораторія, глибоко вірив в успіх досліджень. Так поступово він ставав справжнім дослідником та експериментатором.

Цікаво, що питання про кандидатську дисертацію поставив сам Черненко і спершу Олегові це здалося несвоєчасним. Він гостро відчував дистанцію між собою і Черненком, і навіть уявити не міг, ще колись зрівняється з ним в учених рангах. Про це й сказав відверто. Але Черненко був іншої думки: Олег цілком дозрів для самостійних досліджень, з яких і починається справленій учений. Він змусив його сформулювати тему і включив її до плану наукової роботи лабораторії. Це ще більше надихнуло Олега…

— Отже, гіпотезу треба перевірити, — за якусь мить повторив Черненко. — Корсара і Вдалого випускайте в море, — наказав він Олегові.

— Випустимо. А далі що? Вийдемо в море на шлюпці й почнемо гукати: “Гей, дельфіни, хто з вас найбільш дельфінолюбний? Нам потрібні дельфіни-альтруїсти”.

— Уявіть собі: саме так і зробимо, — усміхнувся Черненко.

— А якою мовою будемо запитувати?

— Мовою жителів острова Гомера. Мовою свистів.

— Свистів? — Олег здивовано глянув на Черненка.

І той розповів прадавню легенду. Коли колонізатори висадилися на острові Гомера, місцеві жителі вчинили їм відчайдушний опір. Підкоривши їх, переможці вирвали у полонених язики, і тоді німі жителі острова Гомера створили свою мову свистів — отак і спілкувалися між собою. Але легенда легендою, а “сільбо гомеро” — так звана мова свистів — існує й понині.

— Ну що ж, — сказав Олег, — це зайве свідчення того, що людська словесна мова — зовсім не поодинокий засіб обміну інформацією. Система понять — система свистів. Каюсь, ніколи про це не чув.

— Але як розшифрувати чужу мову, коли невідомий зміст звуків? — мовив Черненко. — Правда, кібернетики вважають, що в принципі можна створити машину, здатну проаналізувати будь-яку систему сигналів та розтлумачити їхнє значення. Навіть назва є — логотрон.

— Нам би таку машину, — замріяно сказав Олег.

— Не завадила б… До речі, ви сказали “дельфіни-альтруїсти”. Правильно. Це наша піч.

— Що? — не зрозумів Олег.

— Піч, від якої нам слід танцювати. Давайте пошукаємо альтруїзм природжений, інстинктивний. Де він? У матері й дитини. Отже, нам потрібні самка дельфіна з дитиною. І тоді ніяких скидок на характер, настрій, звичку, егоїстичний розрахунок і все таке інше… Ну, як?

Олег сидів, опустивши голову. Він ще ні разу не заперечував Черненкові, бо завжди був з ним однієї думки. Але зараз погодитись не міг.

— Що ж ви мовчите, колего? — запитав Черненко.

— Я думаю, — тихо сказав Олег, — це, мабуть, не те.

Черненко уважно глянув на хлопця.

— Не те, — заговорив Олег. — Уявіть собі насильно відірвану від матері дитину. Їй страшно. Дуже страшно. І страх притупляє в ній усі інстинкти. Вона плаче, кричить, поривається до матері, яка десь поряд. Чи зможе вона розібратися в якихось педалях, жетонах, автоматах?

Черненко стояв у задумі.

— Певно, ви маєте рацію. Але що пропонуєте?

— Візьмемо інший варіант — закоханих.

Черненко звів погляд.

— Закоханих дельфінів, — впевнено говорив Олег. — Любов — це вища форма вияву гуманізму й альтруїзму. — Він раптом відчув у собі якусь незнану досі сміливість, розкутість і почав викладати ідею експерименту, чи навіть серії експериментів, що були, безперечно (Черненко це добре розумів), підготовлені всім ходом попередніх пошуків.

Отже вони беруть з моря молодих закоханих самця й самку і розлучають їх на добу. Лише на добу, щоб одного з дельфінів навчити користуватися автоматом-годівницею. А через добу — все так само, як і раніше: глуха перегородка в басейні, спілкування за допомогою гідрофонів…

Над морем і землею вже опускався вечір. Корсар дрімав, навіть не підозрюючи, що за ним спостерігає людина. Він, ніби величезний поплавець, то злегка піднімався над поверхнею води, то опускався, ніжачись у рідній стихії.

Черненко довго сидів непорушно, перебираючи в пам’яті все, що було пов’язано з цим дельфіном, — їх багаторічне співробітництво, чи, правильніше, справжня співдружність.

“Ти, безперечно, винятково здібна істота, мій дорогий Корсаре, — думав Черненко. — І саме тому я повинен тебе випустити на волю. Ти став занадто схожий на людину. Здатний навіть робити запаси “про чорний день”. Тобі стала відома жадоба. Та буде ще гірше, коли ти пізнаєш, що таке ненависть. Можливо, там, у морських глибинах, серед своїх одноплемінців, ти поступово забудеш про все, що було з тобою в неволі. А можливо, тобі, вже звиклому до нового життя, буде дуже важко в рідній стихії… І тоді ти часто підпливатимеш до берега й шукатимеш спілкування з людьми, а ті думатимуть, що ти…”

— А хто його зна, що про тебе думатимуть люди, — вже вголос сказав Черненко й додав: — Прощай, Корсаре. Нехай щастить тобі у далеких мандрах.

Та Корсар не чув. Як і раніше, він дрімав і не звертав уваги на слова людини.

Поряд дельфінарію, над берегом моря, в прозорому вечірньому повітрі танцювало полум’я багаття. “Повітря, огонь і вода — три начала природи”, — чомусь згадався постулат старогрецької філософії. Проста і дуже зручна формула. Древнім грекам здавалось, що вони знають усе. А заглянули б вони в наше століття.

Черненко підійшов до вогнища.

Вечірнє море було спокійне, ніби відпочивало від денних турбот. Семен Поліщук перестрибував з каменю на камінь із палаючим смолоскипом. Стривожені яскравим світлом, на каміння виповзали краби. Семен швидко підхоплював їх за спини й кидав до кошика.

Олег і Віктор Стецюк сиділи біля багаття. В казані вже закипала вода.

— Добрий вечір, Сергію Терентійовичу, — привітався Олег, помітивши в темряві Черненка. — Сідайте. Будемо їсти крабів.

Черненко сів, кинувши задумливий погляд на море, де над поверхнею води все ще стрибав із смолоскипом Поліщук.

— Сергію Терентійовичу, — раптом сказав Олег, — оцей професор, що сьогодні приїхав, він… Мені здається, ви останнім часом чимось засмучені?

Черненко довго мовчав.

— Я щойно згадав, — нарешті, без будь-якого зв’язку з запитанням, заговорив він, — про стародавніх греків. Вони називали дельфінів гінцями Нептуна. Цікаво, що вони мали на увазі? Чи звичайний поетичний образ, чи аж занадто сміливу для того часу думку, що сама природа зробила дельфіна посередником між сушею і морем, провідником людини в океані… Греки взагалі багато думали про дельфінів. Дали його ім’я одному із сузір’їв і глибоко вірили, Що тому, хто народиться під цим сузір’ям, завжди усміхатиметься доля… Не знаю, під яким сузір’ям з’явилися ми з вами на світ, але щось нам не дуже таланить. Не буду від вас приховувати, хлопці, та й права не маю… Нашу лабораторію… Одне слово, схоже на те, що закривають… Чому? — Черненко впіймав здивований і запитливий Олегів погляд. — Тому, друзі, що, коли проблема довго не розв’язується, виникає думка: а чи існує вона взагалі?..

Віктор мовчав, колупаючи паличкою пісок.

— Але ж мова дельфінів існує! — збуджено вигукнув Олег.

— Саме про це я й думав сьогодні, — сказав Черненко. — Чи не занадто ми захопилися мовою, чи не спрощено уявляємо собі проблему. А може, тут усе набагато складніше?.. Якщо жителі інших світів вловлять у космосі наші земні радіосигнали, то навряд чи швидко здогадаються перетворити їх на звуки. Адже вираження думки не обов’язково має бути словесним. Воно може мати й іншу форму. І десь там, у далеких-далеких світах, — Черненко кинув погляд на зоряне небо, — можливо, зараз хтось сушить голову над загадкою “ікс-сигналів”, що линуть із Землі, яка, безперечно, має в них якусь іншу назву чи номер. Ось чому звуки, що їх видають дельфіни, можуть бути прямою інформацією або ж кодом, своєрідною, дуже зручною упаковкою для передачі у воді певних повідомлень.

— Але як це встановити? — замріяно мовив Олег.