Гінці Нептуна

— Вирішили подихати свіжим повітрям? — зненацька почулося за спиною.

Черненко оглянувся. Перед ним стояв недавній сусіда по столу.

— Не спиться, — відповів неохоче, аби щось сказати.

— Так. Океан, місячне сяйво… Яке дивовижне видовище.

“От нав’язався, — подумки вилаявся Черненко. — А чому?” Це просте запитання не спало йому тоді на думку, бо в голові було одне — як виконати завдання. Так шахіст, готуючи пастку суперникові, часто не помічає контргри.

— Спробую все-таки заснути, — кинув Черненко і попрямував до лабіринту коридорів.

І знову він біля радіорубки. Двері цього разу були незачинені. В маленькій каюті темно. Крок… і раптом він відчув удар по голові. Та цієї ж миті чи то інстинктивна, чи відпрацьована під час тривалих тренувань реакція примусила його ледь-ледь відхилитися вбік.

Черненко почав поступово опускатися. А дужі руки вже підхопили його і тягли на верхню палубу. Потім вони легко, як пір’їну, перекинули його через борт. І, вже коли він падав донизу, у вируючу пітьму, в потьмареній свідомості виникла яскрава картина: він побачив себе чайкою, яка, склавши крила, каменем падає в океан. Легенький порух м’язів — і крила розпростані. Він летить у світлім сяйві сонячного дня. Та раптом невідомо звідки простяглася міцна рука, схопила птаха й почала стискати, наче в лещатах. Застугоніло в скронях, груди розривались і на якусь мить Черненко зрозумів, що то не птах, то він сам летить у безодню. Йому нічим дихати, немає сили… І тут якась величезна тінь майнула перед ним, підхопила й швидко-швидко понесла у безвість. Чорна, ледь посріблена місяцем вода поглинула Черненка…

— Сергію Терентійовичу! — раптом почулося поряд, і Черненко здригнувся від несподіванки. На узбережжі стояла Рогова. — Ви… пробачте. Хто це до нас приїхав? — поцікавилась вона, ідучи поряд Черненка. — Кажуть, величина?

— За величинами розрізняють тільки зірки на небі.

— Та й ця, що приїхала, теж, кажуть, світить.

— Світить, — якось невиразно посміхнувся Черненко.

— У вас неприємності? — запитала Рогова, відчувши настрій Сергія Терентійовича.

Черненко не встиг відповісти. Почулися чарівні звуки скрипки, Черненко й Рогова озирнулися. Над берегом моря стояв похилого віку чоловік у чорному костюмі й фетровому капелюсі — не по погоді й не по сезону. Він стояв обличчям до моря і грав. Ні, не грав, а, здавалося, виливав з-під смичка глибокий біль свого серця, потаємну тугу за чимось дорогим, що, може, пішло назавжди.

— Хто він? — спитав Черненко.

— Не знаю, — стиха відповіла Рогова. — І ніхто не знає. Він приходить сюди щороку в той самий день. Приходить на це місце і грає ту саму мелодію. Дивна людина.

— А може, й ні, — сказав Черненко.

Вони змовкли й заслухалися. Стояли поряд, плече до плеча, і кожний думав про своє.

…В юні роки Рогова займалася легкою атлетикою — метала спис і мріяла стати чемпіонкою. Змагання йшли за змаганнями. Тренувалася багато, не шкодуючи ні часу, ні сил, і, нарешті, прийшов успіх. Спершу третє місце, потім друге. Але далі фортуна їй зрадила: більшого досягти не змогла і спорт полишила. Через кілька років закінчила медичний інститут, збиралася займатись науковою роботою, але посада дільничного лікаря — то не найкоротший шлях до наукових відкриттів. Кашель, нежить, катар верхніх дихальних шляхів… У серйозних випадках — консультація спеціаліста. І так день у день, з місяця в місяць, з року в рік.

Тоді хтось із колишніх однокурсників, що працював у Центрі по вивченню морських тварин, розповів їй про цікаві досліди, які вимагали участі лікарів. І хоча Рогова знала, що серед медиків побутує думка, ніби ветеринарна наука — це медицина третього ґатунку, вона все одно влаштувалася в одну з лабораторій. Це була нова й цікава справа, що рятувала від нудьги й одноманітності.

Минув деякий час, і Рогова випадково попала на лекцію Черненка. Він розповідав про останні результати дослідів з дельфінами. Факти, легенди й гіпотези, іноді дуже тісно переплетені, малювали дивовижну картину, цікаву й заманливу, як подорож у невідомі космічні простори. Після лекції вона підійшла до Черненка. Прагнула більше дізнатися про дельфінів, дещо уточнити. Вони довго прогулювалися берегом, і Рогова захоплено слухала свого співрозмовника.

А Черненко? Він, усе ще перебуваючи у піднесеному настрої від лекції, розповідав про своїх піддослідних те, чого не встиг та й не міг розповісти в лекційному залі. І Рогова дедалі більше дивувалася його вмінню пов’язувати факти, які на перший погляд лежали в різних площинах науки. Здавалося, Черненко прямує в невідоме, як воїн, і вона раділа, що доля звела її з цією натхненною, захопленою майже фантастичними ідеями людиною.

Коли зайшла мова про парадоксальні випадки в житті людини, її здатність навчатися, Черненко нагадав Роговій так звані “гаспаргаузерівські досліди”, що були поставлені колись людиною чи природою. Ув’язненого змалку в камері-одиночці, цілком забезпеченого харчуванням, але позбавленого спілкування з людьми, нещасного спадкоємця престолу одного з німецьких князівств Гаспара Гаузера було випущено на волю лише в юнацькі роки. Але мети, що її поставили ті, хто не бажав приходу до влади Гаспара Гаузера, було досягнуто: Гаспар став розумово неповноцінним.

А випадки виховання дітей тваринами? Охоплені непереборною силою материнського інстинкту, самки вовка, тигра чи леопарда, що з тих чи інших причин втратили своїх дітей, “усиновлювали” малюків людини. Через кілька років таких здичавілих дітей знаходили й намагались повернути в людське суспільство, але… марно. Ці істоти були народжені людьми і були схожі на них, але назвати їх людьми вже не можна було. Вони пересувалися на чотирьох кінцівках, розривали їжу зубами, як звірі, з усіх доступних людській гортані звуків користувалися лише виттям і ревінням. Вчені довго й терпляче працювали над тим, щоб повернути їм людську подобу, але всі зусилля виявилися марними. Люди-звірі з величезними труднощами оволодівали вмінням тримати в руках ложку, вимовляти кілька слів. А під час небезпеки скалили зуби, ревіли по-звірячому й утікали на чотирьох кінцівках.

Ось тоді вчені й дійшли висновку, що сам по собі людський мозок ще нічого не визначає. Все залежить від того, як і чим він завантажений. Окрім цього, у формуванні людської свідомості вирішальним є віковий фактор. Найважливіший період у житті людини — дитинство, коли усвідомлення навичок, уміння, інтелектуальних і моральних надбань попередніх поколінь, одне слово, того, що, власне, робить людину людиною, максимально загострено. І варто в цей період позбавити людину спілкування з подібними до себе, — їй доведеться витратити потім удвічі, втричі, а то й у десятки разів більше часу та енергії, щоб оволодіти бодай елементарними знаннями. Якщо втрачено час, то потенціально здатна до найвищих злетів думки людська особа лишається на рівні безсловесної істоти. І вже ніякими засобами біди не поправиш.

— Отже, — підсумував Черненко, — якщо ми вважаємо дельфіна розумною істотою, неважко уявити, що в нього є такий же період, коли можна ліпити його свідомість. Так, так, саме ліпити, як ліплять глечик з добре замішаної глини, якій варто лише затверднути, і вона стане міцна, наче камінь. Людина повинна лишитися віч-на-віч із дельфіном-дитиною і замінити йому батьків, замінити “суспільство дельфінів” на суспільство людей. Техніка такого експерименту не дуже складна. Невеличкий закритий басейн і доброволець, що прирік би себе бодай на річне ув’язнення. Як ви на це дивитесь?

— Дуже цікаво, — мовила Рогова.

— Я не про те. Я про добровільне ув’язнення.

Рогова зупинилась від несподіванки.

— Саме так. Про вашу згоду… Звичайно, це не відразу. Потрібна тривала попередня підготовка.

І незабаром він уже гаряче й захоплено розповідав про деталі майбутнього експерименту, якому, можливо, доведеться зіграти неабияку роль у науці. Говорив про підвісне ліжко над водою, про обстановку в цій своєрідній лабораторії-квартирі, де людина мала б свій невеличкий шматочок земного простору. Головне в експерименті — це, кажучи мовою кібернетиків, спробувати вкласти в мозок дельфіна людську програму, подібно до того, як вовчиця вкладала в дитячий мозок свою — вовчу. Ясна річ, передбачити результати неможливо. Не виключено, що дельфін не виявить свідомості, схожої на людську. Але за будь-яких обставин наука скаже ще одне “так” чи “ні”.