Страница 22 из 30
Він дивно, похмуро глянув на мене і заплющив очі. Я неначе отямився на хвилину і побачив його обличчя не таким, яким звик бачити і тому змушував себе бачити, а таким, яким воно тепер стало: вузьким, непривітним, обпаленим. Вузьким, як сокира.
Рот чорнів між запалими щоками, розтинаючи обличчя навпіл.
У мене тьохнуло серце. “Не може бути, цього не може бути!! Ні, чуєте ви, цього не може бу-ути!” — завило у мене всередині. Завило й заквапилося: “Не може бути. Сур перехитрив цих. Він бувалий солдат. Він обвів їх круг пальця. Астма у нього зникла, як на війні, — він казав, що на фронті не хворіють”.
І я отямився, але мені здавалося, що я бачу сон. Тому що сиділи ми тихо, мовчки на круглій шершавій опорі дивної споруди, що була, напевно, кораблем пришельців. Було ясно, але сонце не з’являлося. Від дерев, корабля, від нас самих не падали тіні. Я знову поглянув угору і знову не побачив неба, схили яру зійшлися над головою, дуже високі, у напівтумані. В жовтому сонячному світлі, що сяяло десь зокола. Було так ясно, ніби довкола нас стулився пузир, що випромінював сяйво. Сур розплющив очі.
— Альошо… Послухай нашу розмову — Дев’ятикутник двісті вісімдесят один цікаво про тебе висловлюється. І не бійся. Я взяв тебе під свою опіку. Слухай.
У роті лоскотно запищав “мікрофон” голосом Сурена Давидовича.
“Дев’ятикутнику, що ти казав про дитинча?”
“Чому б його не прикінчити? — відповів Нелчин голос. — У нас турбот по саму зав’язку, а ти морочишся. Прикінч його, Квадрате сто три!”
Голос Сура сердито відрізав:
— Як ти смієш говорити про вбивство?! Я взяв дитинча на виучку! Скажи, не пора тобі на патрулювання?”
Селектор вилаявся. Ніколи не подумав би, що Нелка знає такі слова. Заєць підстрибнув. “Та ви, вищі розряди, завжди казна-що верзете, — пищала Нелка. — Горе з вами! Ти краще б діло робив, Чотирикутнику!”
Сур уголос сказав:
— Нікчемний перекладач! Жаргон, лайки… Подобається тобі Дев’ятикутник, Альошо? — Він почухав зайцеві живіт.
Заєць невдоволено відсунувся і сів стовпчиком. Я обімлів:
— Це він — Дев’ятикутник?! Вони й зайців гіпнотизують?
— Раніше ти був кмітливіший, — сухо відповів Сур. — Не гіпнотизують. У нього підсаджено Десантника.
— Десантника, якого, Сурене Давидовичу? Він же заєць, погляньте!
— Десантник. Той, хто висаджується першим на чужі планети.
Я замружився і, намагаючись прокинутися, пробурмотів:
— Висаджується на чужі планети. То он вони які — схожі на наших зайців…
Сур зненацька дерев’яно засміявся. І я зрозумів, що він теж, як цей нещасний заєць, уявляє себе Десантником. Не перехитрив він пришельців, вони його зім’яли.
Я почав розгойдуватись і щипати себе за литки, щоб прокинутися. Голос Сура запищав у мікрофоні: “Дев’ятикутнику, поцікався! Пускаючи воду з очей, люди висловлюють засмучення…”
Він знав мене добре. Від насмішки я підхопився, але промазав ногою по зайцю: він весело відскочив убік, а я загорланив:
— Сурене! Давидовичу!! Вони вас загіпнотизували-и! Не піддавайтеся!!
Він сказав:
— Витри сльози.
Я витер. І загорланив знову:
— Не піддавайтеся їм! Зайці паскудні! Тоді він мовив майже колишнім своїм голосом:
— Вище голову, гвардіє! Ти ж мужній хлопець. Чому така істерика? Бачиш, я за тебе поручився, а ти верзеш казна-що про гіпноз. Який же це гіпноз?
Я принишк.
— Бачиш, тобі й самому незрозуміло. Поговори хоч із Дев’ятикутником і поміркуй: хіба можна за допомогою гіпнозу навчити зайця розумно бесідувати? До речі, під час розмови мікрофон притискають язиком до піднебіння і говорять, не розтуляючи губів. Ти швидко навчишся.
— Я не хочу навчитися. Я не заєць, а людина! А вони — фашисти, вони гірші за фашистів, бо прикидаються й сидять у схованці, а людей примушують чинити підло замість себе!
Він розгублено-терпляче кивав, поки я викрикував.
— Ти скінчив говорити? Скінчив. Пояснюю тобі, Альоіно: ніхто не прикидається. Пришельці не ховаються. І я і оцей заєць — досить великий, але звичайний заєць, — ми обидва пришельці, як ти висловлюєшся. Не підкочуй очей. Спробуй це зрозуміти. Ми прилетіли на Землю в цьому кораблі.
— Брехня це, брехня! — крикнув я і задихнувся. — Брех-ня!..
Я-а-а! — відповіла луна і покотилася. Крик витав довкола, гудів на стінках пузиря.
— Цей заєць дресиро-ований, — вимовив я. — А ви захво-орі… — Чомусь я почав заїкатися. На букві “о”.
— Зітхни тричі глибоко і потряси головою, — сказав Сурен Давидович. — Дев’ятикутнику час на патрулювання, а ти спочинь поки.
Як Дев’ятикутник пострибав на своє патрулювання, я ще бачив: він скакав трохи боком, заносячи задні лапи вперед голови, і дивно блищав вилупленим оком. Зник на схилі, потім уже вгорі підстрибнув свічкою і щез. І в мене відразу ж почало темніти в очах, усе щезло, зійшовшись в одну точку. Опритомнів я на сирому піску в яру, а поряд навпочіпки сидів Сур.
Пришельці
Я сів. Сурен Давидович акуратно засовував у кишеню куртки невеликий зелений ящичок. Засунувши, застебнув “блискавку” й запитав:
— Скажи, тобі вже краще? (Я кивнув). Чудово! Адже я хочу тобі добра, а зараз відкриваються блискучі можливості для тебе…
Я знову кивнув. Я почував себе незграбним і спокійним, наче гіпсова статуя, які ставлять у парках. Сурен Давидович це помітив і сплеснув у долоні — перша ознака його вдоволення.
— Скажи, ти зрозумів щодо пришельців?
— Не зрозумів.
— Знову не зрозумів! Спитай, я поясню… Не розуміє! — Він знизав плечима.
— Авжеж, — мовив я. — Якщо я доводитиму, начебто я — не я, а кіноактор або Петро Перший, ви теж не зрозумієте.
Тоді він мені й пояснив відразу все. Ну, ви знаєте. Як вони вигадали машинки для запису свідомості, стали безсмертними, а їхні тіла вмирали. І тому вони вирушили в Космос по тіла. Він сказав, що корабель Десантників зовсім маленький. У ньому міститься кількасот кристалічних записів завбільшки як крупнокаліберна куля. А великий корабель, для переселенців, вміщує кілька мільйонів таких записів. Саме ці кораблі й спустяться на землю. Вони так уже робили чимало разів — захоплювали чужі планети. Без пострілу. Вони просто підсаджували в кожного “дикуна” свідомість одного із своїх. Для Землі укомплектовано якраз три мільярди кристалічних записів. За кількістю людей…
Не плутайте моїх пригод із Стьопчиними. Він уже знав про “вишні”, а я — ні. Сурен Давидович називав їх “Мислячими”. Він говорив, говорив… Можливо, пришельцеві, який сидів у його мозку, хотілося вибалакатись. Я слухав і з жахливою ясністю уявляв собі зелені кораблі, що летять в чорній порожнечі. Не такі, як десантний, — величезні. Вони розповзалися по всій Галактиці, без екіпажів, без запасу води і їжі. Навіть без зброї. Тільки Десантники мали зброю. А величезні кораблі мчали, наповнені кристалічними записами, як отруйні мухи, що несуть мільйони личинок. Корабель Десантників підшукував для них підходящу планету, спускався і викидав “посередника”. Розумієте? Не було кому навіть вийти назовні. Вилітав робот і неподалік від корабля залишав замаскований “посередник”. І перший, хто випадково підходив до нього, ставав першим пришельцем. Як оцей нещасний заєць. Він просто підскакав до “посередника”, і — раз! — у нього пересадили кристалічний запис Десантника дев’ятого розряду. Він став одним із Дев’ятикутників. А над ранок на пень набрів Федя-гітарист.
“Так було всюди-скрізь, — чув я суцільну вимову. — Тисячоліття ми йшли по Космосу. Сотні, сотні, сотні планет!”
Потім він замовк, а я сидів зіщулившись, було дуже холодно. Холод виходив із мене в спекотливе, застояне повітря яру. Я знав, що довкола тепло, і відчував тверду теплу поверхню, на якій сидів, і теплий, тужавий пісок під ногами, і жар, випромінюваний кораблем. Однак я замерзав. У мене перед очима стояв чорний, безмежний, крижаний Космос, і в ньому впевнено повзли вогні кораблів. Я через сітлу ворухнув губами: