Страница 17 из 30
Ви думаєте, що вас не можна вбити
— Добридень, добридень! — Портнов усміхався й кивав, виглядаючи з-за настільної лампи. — Ти до мене, дівчинко?
Сліпуче сонце пронизувало скляну стіну кабінету. Стьопка примружився.
— Ти до мене? — повторив Портнов.
Він, підвівшись, поглянув на чемодан. Стьопка кивнув: він не міг одвести голосу.
— Ну, розповідай…
Стьопка швидко сів на стілець праворуч від дверей, смикнув чемодан на коліна, прикрив. Портнов, посміхаючись, поставив руба на стіл плоску зелену коробку завбільшки як від цигарок. Таку саму коробку гітарист прикладав до дверей тиру. Стьопка впізнав її, та вже ніколи було лякатися. Він притримав кришку чемодана лівою рукою, правою намацав рукоятку “Макарова”, вихопив його і застеріг:
— Спуск із “шнеллером”, стріляю без попередження… Руки!
Руки інженера як неживі лежали на столі. Сірі, безкровні губи промовили:
— Пістолет — не іграшка для дівчаток. Дай сюди.
— Ще б чого… А тій штуковині дайте спокій!
Рука відсунулася од зеленої коробки. Інженер глибоко зітхнув, щоки немов порожевіли.
— Бавишся в розвідників, дитя віку? Чого тобі треба, власне?
— Стривайте, — перебив Стьопка. — Я вам спершу скажу ось що. І не забувайте про “шнеллер”. (Той обережно кивнув). Я знаю: ви думаєте, ніби вас не можна вбити. Ви оживете, так?
— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів інженер. — Ти щось плутаєш…
— О ні. Це ви не розумієте, що на такій відстані вашу голову рознесе на шмаття…
Інженер знову кивнув і примружився. Стьопка подумав, що даремно він почав про оживання.
— Припустімо, я це розумію, — мовив Вячеслав Борисович. — Що ж далі? Звідкіля ти взяла, що мене не можна вбити?
— Це для вас не має значення. Ви повинні вивести з ладу телескоп.
— Навіщо?
— Ви самі знаєте.
Інженер осміхнувся:
— Можна почухати потилицю? Не можна… Ну, вважай, я почухав. Як же я виведу з ладу телескоп, по-твоєму?
— А мені наплювати як.
— Поміркуй сама, дитя віку. Скажімо, я дав згоду і попрямував до апаратної з кийком — ламати й трощити. Адже й ти підеш зі мною, із своїм “шнеллером”, інакше я просто замкну тебе з коридора. Так?
Стьопка мовчав.
— Так. А при вході до апаратної та ще подекуди стоїть озброєна варта. Вона буде трохи здивована нашою поведінкою. Тут не заведено водити начальство під дулом пістолета. Та ще із “шнеллером”. Віддай-но пістолет і забирайся, поки не пізно…
“Дорослі мають нас за ніщо, — думав Стьопка. — Цей навіть під гіпнозом не порозумнішав. Не вірить, що дівчисько зможе в нього пальнути. А и справді, як він зіпсує телескоп? Це ж не просто так, не дротинку встромити в розетку”.
— А мені наплювати, — сказав він уголос. — Ви інженер. От і думайте. Я полічу до десяти, потім випущу всю обойму вам у голову. От і думайте. Раз…
Він швидко нахилився і, не зводячи очей з Портнова, поставив чемоданчик на підлогу. Випростався, підвівся. Плаття сильно різало під пахвами, і було моторошно бачити перед собою лице людини, в яку зараз доведеться стріляти, — ось що відчував Стьопка. Він відлічував: “Чотири… п’ять… шість…” — і підступав дедалі ближче, дивлячись у нерухомі очі інженера, що дивно блищали. Зупинившись перед самим столом, він вимовив: “Вісім”, — і раптом зрозумів, що помирає.
…Здавалося, він щойно сказав “вісім”. Чомусь він лежав на спині, із заплющеними очима, голова була повернена вліво. Він трохи розтулив повіки — поряд із головою були ноги у світлих штанях.
Вячеслав Борисович стояв над ним. У правій руці він тримав пістолет — за ствол. Нечиста сила! Це був Стьопчин пістолет! Певно, він тільки що перейшов до інженера. Стьопка несвідомо рвонувся, щоб схопити пістолет за рукоять, але Портнов відскочив — обличчя в нього було сіре, а очі розширені, як від переляку, і він незграбно перехопив пістолет за рукоять, випростав руку і натиснув спуск. Клацнув бойок. Осічка.
Стьопка не злякався, коли дуло глянуло йому в очі. Світ здавався йому несправжнім. Таким він, напевно, уявляється жуку, перевернутому догори лапками. Стьопка сидів і безпорадно дивився на інженера. А той, не випускаючи з лівої руки зеленої коробки, відтягнув затвор пістолета, заглянув у казенник і знизав плечима:
— Не заряджений, звісно… Козаки-розбійники!
Не заряджений, дідько б його взяв! Звичайно ж, він зарядив тільки один пістолет і забув про це, а в руку йому попав саме порожній! Заряджений лежить у чемодані. І це врятувало йому життя.
Інженер зітхнув. Обличчя його зарожевіло, і губи розпливалися у звичну усмішку. Він опустив пістолет у кишеню, зміряв Степана поглядом і пробурмотів:
— Невже — комонс?
Ступив до столу. Зупинився. І, ніби зважившись, підняв коробку, щось смикнув у ній, і Степан знову, втретє за день, відчув смертельну нудьгу й смертельну непритомність і втретє отямився.
Його млоїло, і дуже хотілося плакати. Він знову лежав горілиць. А інженер Портнов сидів за своїм величезним столом і дивився на нього.
— Р-рило! — сказав Степан. — Ти! Рило! Фашист! Зрадник!
Він лежав і лаяв Портнова, від ненависті втискаючись у пластик підлоги.
— Зрадник, зрадник, зрадник!!!
— Ну-ну, — обізвався Портнов. — Попрошу без крутих слівець. “Фашист, зрадник…” Хто до кого увірвався з цим, як його там, “шнеллером”? Ти лежи, не вставай. Підлога, правда, брудна… — Він гмукнув. Все-таки він був дуже здивований і поглядав на Стьопку з острахом. — А втім, підводься. Я погано бачу тебе з-за столу.
— Що ви мені заподіяли?! — несамовито закричав Степан і підхопився.
— А чи треба тобі знати, от що! — Інженер тримав його під прицілом своєї дивної зброї. — От що… З другого боку, ти вже знаєш надто багато. Га? Так, здається, слід казати? (Стьопка мовчав). Я двічі пробував помістити в тебе Десантника, і двічі ти його не прийняла. Хоч “посередник” стоїть на повній потужності…
Стьопка раптом спитав:
— Це — “Малий посередник”?! А що означає — помістити в мене Десантника?
— О, суцільна грамотність, — пробурмотів інженер. — О чудеса Всесвіту… Ти справді надто багато знаєш. Де Степан? Кажи!
— Який Степан, дядечку? — відповів Стьопка.
Тоді інженер зняв телефонну трубку, затиснув її між плечем та головою й заходився постукувати по важелю. У вільній руці він тримав зелену коробку “посередника”. А Стьопка враз спітнів. Він зрозумів, що Портнов зараз викличе когось, можливо, й веселого діда-охоронника, і накаже дівчинку вивести й прикінчити. І раптом до нього дійшло, що Портнов не зміг помістити в нього “Десантника”, або, як Стьопка це називав, загіпнотизувати. І тому не міг дізнатися, що ще лежить у чемодані. Про другий, заряджений пістолет не знає…
Портнов сердито дмухав у трубку, міцно тримаючи в руці “посередника”. Чемодан, трохи прокритий, лежав за два кроки від дверей і за три кроки від Стьопчиних ніг. Язичок замка загнувся всередину і не дав кришці стати на місце.
Стьопка примірявся. Інженер, скосивши очі, набирав номер. Стьопка стрибнув, відкинув кришку… Блиснула синя рукоятка, він схопив її і вистрілив навмання, водночас натиснувши і на спуск і на запобіжник. Ра-ах! Ра-ах! — затряслися вікна. Перша куля на друзки рознесла телефонну трубку, друга пішла вбік.
Інженер випустив трубку й заплющив очі.
Стьопка обімлів. Йому здалося, що череп інженера бризнув білими осколками. Пощастило — поцілив у трубку… Ледве дихаючи, він наблизився до столу і витяг “посередник” із великої, ослаблої руки. Коробка була важка. З одного боку на ній було маленьке заглиблення, з другого — дві нитки: довга і зовсім коротка. З маленькими кульками на кінцях.
— Оце так-так, — прошепотів Степан. Вячеслав Борисович саме розплющив очі.
Контузило його не сильно, тільки подряпало щоку скалками пластмаси. Він уп’ялився в коробочку у Стьопчиних руках і тихо, зривистим голосом промовив:
— Віддай… Віддай… Вибухне!
— Еге, дзуськи, — сказав Стьопка, сам собі не вірячи.