Страница 10 из 30
— Ну, я готова, — сказала Гшна Єгорівна. — Поранений догляду не потребує. — Вона поглянула на Стьопку й пробасила: — Нечиста сила! На вихідному отворі вже з’єднувальна тканина.
Для нас це була китайська грамота. Сур запитав:
— Лікарю, ви не помилилися, коли встановили… гм…
— Смерть? Голубе, це входить у моє коло специфічних навиків. — Вона в’їдливо усміхнулася. — Але припустімо, я помилилася. Буває. А от чого н є буває: за сорок хвилин, що минули від одного огляду до другого, свіжа рана почала гоїтися й має вигляд триденної. Зрозуміло?
— Ні, — відповів Сурен Давидович.
— Правду кажучи, і для мене це незрозуміло. Ага, ось іще, погляньте…
Ми наблизили голови. На шматочку бинта лікарка тримала овальний шматочок такого самого матеріалу, з якого було зроблено бластер. Сірий із зеленим вилиском або зелений із сірим — він увесь час мінився і був схожий на трав’янистого слимака.
— Це було прикріплено до піднебіння пораненого уздовж.
— Як прикріплено? Боже мій… — простогнав Сур.
— На присоску. У вас знайдеться коробочка?
Стьопа пірнув під стіл, вивудив порожню коробочку з-під малокаліберних патронів. “Слимак”, який поклали на дно, відразу прихопився до нього — прилип.
— Гоп-ля! — сказала Ганна Єгорівна. — І в вату класти не треба. Ховай у кишеню, Альошо. Через п’ять хвилин я піджену сюди свою машину.
Я засунув “слимака” в кишеню. Лікарка потиснула руку Суренові Давидовичу:
— Ну, тримайтеся. Врахуйте, через півгодини він може й підвестися. Моє шанування…
— Оце так жінка! — приголомшено сказав Сур. — Гвардійці, ви познайомилися з російською Жанною д’Арк!
Цієї миті на мене найшло. Якщо з вами не траплялося, то ви й не зрозумієте, як накочується страх недоречно і неждано. До п’ятдесяти п’яти хвилин на дванадцяту я не боявся, а тут мені аж млосно стало. Ми із Степаном звикли завжди були вкупі. І раптом — їхати. Я сказав:
— Не поїду нікуди.
— Отакої! — кинув Стьопка.
— Чому я маю їхати? Я залишуся із Суреном Давидовичем!
— Ти краще розповідаєш, ти гостріший на язик, — умовляв Сур.
— Усі гострі на язик! — огризався я. — Не поїду!
— Бойовий наказ, — сказав Сур. — Виконуй без балачок.
Я здригнувся. Біля моєї ноги заговорив дуже тихий, дуже чіткий голосок: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”. Пауза. Потім знову: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”.
Стьопка засичав:
— Рація. Зрозуміло? Федя з галявини доповідав. Зрозуміло? Знову геометрія — п’ятикутники!
Я дістав цю штуковину з кишені. Вона пищала: “П’ятикутнику двісті, відповідай!” І відразу ж на півтону нижче: “Пятикутнику, говорить Кут третій. Я йду до тебе”.
— Кисельов, — тоскно мовив Сур. — Ну гаразд, Кисельов…
Його знічена постать раптом випросталася. Він висмикнув із шафи бойовий пістолет “Макарова”, засунув за пазуху, замкнув шафу, опечатав її, ключі кинув Стьопці, вихопив у мене “слимака” й переклав його у металеву коробочку від печатки, запхав її в мою нагрудну кишеню і гримнув ще нечуваним нами голосом:
— Олексію! Бігом! Перехопи лікарку біля гаража, сюди не повертатися! Степане! Вести спостереження надворі, не встрявати! Марш!
Він, задихаючись, протяг нас по коридору, виштовхнув надвір і зачинив двері. У мене в руках був бластер у чохлі для креслень.
Я “інфекційний хворий”
— Ну, виконуй наказ, — вимовив Стьопка, сильно зморщивши піс і губи. — Виконуй!
— А ти?
Він лайнувся і побіг. Кроків за двадцять оглянувся, крикнув: “Іди!” — і побіг далі. Я зрозумів, куди він біжить, — до порожнього голубника серед двору. Я, здається, заревів. До гаражів прийшов із мокрою фізіономією — це я пам’ятаю. Із третього чи четвертого цегляного гаражика виповзав сірий “Москвич”, мирно фуркаючи мотором. Ганна Єгорівна, як була, в халаті, сиділа за кермом. Вона відчинила праві задні дверцята, і я заліз у машину.
— Утри лице, — сказала лікарка. Я поліз у кишеню по хусточку.
— Стривай, Альошо. Знаєш, не витирай. Так буде краще.
Я не зрозумів її. Тоді вона пояснила:
— Бачиш, я в халаті? Везу тебе в районну лікарню. У тебе дуже болить під ложечкою і отут, запам’ятай. Лягай на заднє сидіння, моє пальто поклади в голови… Чекай! А це сховай під моє сидіння…
Я засунув бластер під сидіння і ліг. Здається, я таки й справді був схожий на хворого — лікарка схвально кивнула.
— Більше нічого не сталося, Лльошо?
— Сталося. Кисельов іде до Рубченка на підмогу.
— Ти бачив його?
— Ні. Маленька штуковина заговорила…
— Зрозуміло, — перебила Ганна Єгорівна. — Тримайся.
Ми поїхали. Від гаражів одразу наліво, пробираючись західною околицею, огинаючи місто. Так було трохи ближче, і дорога нітрохи не гірша за бруківку на вулиці Леніна, і все-таки я знав: ми навмисне об’їжджаємо місто. “Лежи, друже, лежи”, — примовляла Ганна Єгорівна. За останнім будинком вона поїхала навпростець, по ледве підсохлій дорозі, тимчасово прокладеній будівельниками, щоб поминути приміську ділянку шосе. Потім сказала: “Сідай”. Я сів і глянув у заднє віконце. Місто було вже далеко. Вікна будинків зливалися із стінами, тоненькі стрічки диму висіли над червоним кубиком молокозаводу.
— У сумці їжа, — сказала лікарка, не обертаючись. — Підкріпися.
— Дякую, не хочеться.
— Відкуси перший шматок — захочеться.
Я послухав, але дарма. Ледве зжував бутерброд, закрив сумку. І трясло добряче — вона так гнала машину, що вітер стугонів по даху.
— А гараж ви навмисне залишили відчиненим? — запитав я.
— То пусте… Ти дивися, щоб твій властер не бабахнув з-під сидіння.
— Ні, Сур його добре запакував. Маленьку штуковину теж, — у стальну коробочку.
— Щоб не балакала? Догадливий твій Сур… Як його звати по-справжньому?
Я сказав.
— Вірмени — хороший народ… Та що це — нікого не обганяємо, вже кілометрів вісім проїхали!
Я заперечив, що обганяли багатьох. Ганна Єгорівна пояснила, що всі ці вантажні машини йдуть у довколишні села, а в райцентр чи на залізницю ніхто не їде. Звідки вона знає? Око досвідченого водія. Вона понад тридцять років їздить, із війни.
Так ми розмовляли, і раптом вона сказала:
— Лягай і заплющ очі! Дихай ротом, очей не розтуляй. Приїхали, здається…
— А очі навіщо?
— Швидше повірять, що ти хворий.
“З дороги, ей, з дороги…” — вимовляв гудок.
Потім вискнули гальма, і Ганна Єгорівна крикнула:
— Попутних не беру — інфекційний хворий!
Відповів чоловічий голос:
— Проїзд закрито. На дорозі аварія.
— Я об’їду. Дитина в тяжкому стані.
— Проїзд закрито до сімнадцятої години.
Втрутився другий чоловічий голос:
— Вибачайте, лікарю, — служба. Ми б із дорогою душею пропустили, так начальство нас не помилує…
Перший голос:
— Зайві балачки. Вертайтеся! В Тугарині є лікарня. Поки проговорите, хлопчина й помре.
Гаяна Єгорівна:
— Покажіть ваше посвідчення, сержанте. Я мушу знати, на кого скаржитися в області.
Другий голос:
— Будь ласка, будь ласка! Ми б із дорогою душею!
Новий чоловічий голос:
— Лікарю, не прихопите до міста? Вони мене затримали, і моє мотодиво зіпсувалося від злості.
— Не можу, голубе… — флегматично промовила басом Ганна Єгорівна. — У мене хворий. Жиклер продуйте… Сержанте, гарантую вам стягнення.
Хтось відійшов од нашого “Москвича” — посвітлішало. Тоді третій голос зашепотів:
— Лікарю, я знаю об’їзд через Березове… У район треба, до зарізу… Візьміть, я імунний!
— А машину кинете?
— Одружуватись їду, не до машини. А ці відбуксирують, я їм троячку дам! — поспішав голос.
— Змалку на що хворіли? — спитала Ганна Єгорівна.
Я ледве не пирснув.
— На свинку, вітрянку і оцей… коклюш…
— Домовляйтеся про машину, тільки скоріше! — І після паузи: — Альошо, ти лежи. Якщо я чхну, починай стогнати… Мерщій, мерщій!
Передні дверцята ляснули, сонце з моїх ніг перебралося на голову — ми їхали назад.