У підводних печерах

Той, що розмовляв з Чумаком, на цей час повернувся у Вадимів бік. Вадим зупинився. Серце калатало. Перед ним був двійник капітана, тільки на вигляд молодший. Двійник підвівся, простяг руку:

— Здоров Вадиме. Здрастуй, друже! Впізнаєш?

Так, то був справжній Михайло Чумак, він анітрохи не змінився з того часу, коли вони розлучилися. А позад нього стояв той, хто був капітаном на “Пошуку”. Тепер він сміявся, дивлячись на розгубленого помічника.

Вадим нічого не тямив. “Хто ж це? Що сталося?”

Тим часом з будинку вийшов молодий чоловік.

— Професор Семенов, — сказав капітан.

Професор побачив моряків і швидко пішов до них. Він міцно потис капітанові руку:

— Завжди радий вас бачити, Василю Тро-химовичу. То як, молодієте?

— Точно так, товаришу професор! — жартома відповів Василь Чумак. Під час плавання у мене навіть нові зуби почали прорізуватися. То мій помічник лікаря покликав. Уявляєте, як здивувався б лікар, якби побачив, що в зрілого чоловіка прорізуються зуби! А то якось уночі постукав до мене вахтовий — тоді я ще користувався вставною щелепою. Вона в склянці була. Я спросонку спитав: “Хто там?” А без щелепи вимова, самі знаєте, не та і голос старечий…

Вадим був такий вражений, що не міг сміятися. Он хто він такий, їхній капітан! Старий потьомкінець, дев’яносторічний легендарний моряк, дід Михайла Чумака. Он звідки він так добре знає морську історію. Ось чому подавав команди по-військовому чітко! Адже тривалий час був командиром міноносця “Стрімкий”! Та як же він знову став молодим? Отже, в цьому домі…

— У цьому домі повертають молодість, — сказав своєму помічникові капітан Василь Чумак. — Я поясню вам, як це робиться, і коли в чомусь припущуся помилки, професор мене підправить…

— Цікаво, цікаво, як ви засвоїли нашу науку, — мовив професор Семенов.

— Повернення молодості з давніх-давен було найсвітлішою мрією людства. Ще алхіміки пробували приготувати “еліксир життя”, “еліксир молодості”. Тоді хірурги в різних країнах, і в нас, у Росії, робили спроби омолоджувати людину, пересаджуючи їй залози від мавпи. Але всі ці спроби були приречені, — розповідав Василь Чумак. — Перші по-справжньому успішні спроби лікування старості розчинами новокаїну велися в румунському інституті під керівництвом академіка Пархона. А молодий радянський вчений Іван Криволап створив препарати, які допомагають регулювати діяльність нервової системи. Професор Семенов працював над створенням полігормона, яким би можна було впливати на центральну нервову систему і водночас в такий спосіб давати організмові гормональне підживлення, підсилюючи діяльність усіх органів. Тоді до людини повертатиметься молодість. Молодість — ось природний стан людини! Так я кажу, професоре?

— Так! — підтвердив учений.

— А чи не можна бодай оком глянути на ваші лабораторії? — несміливо попросив Вадим і, боячись, щоб професор не відмовив, додав: — Я ще в школі захоплювався біологією…

Професор Семенов на якусь мить спохмурнів, але, мабуть, щасливе повернення Чумака вплинуло на його настрій.

— Одним оком можна, — мовив він. Василь Трохимович здивувався:

— Що з вами, професоре? А я сподівався, що ви відповісте, як звичайно: “У нас не музей”.

Вони пройшли услід за Семеновим у скляні двері-вертілки, пішли довгим широким коридором повз численні двері з табличками: “Лабораторія 3”… “Лабораторія 27”…

— Я покажу вам одну з наших головних лабораторій — тридцяту, — сказав учений.

Вадим опинився у величезному залі. Біля стін стояли зручні крісла, а в них сиділи хворі на старість. На їхніх руках, шиї, животі були різні накладки. Дроти від них тяглися до приладів. На екранах телевізорів спалахували й розбігалися зелені стрічки.

Професор підвів Вадима до одного хворого.

— Це колишній комбайнер, Ященко. Йому сімдесят п’ять, і він уже давно на пенсії. А тепер товариш Ященко наш пацієнт — видужує, і через три-чотири місяці зможе вернутися до улюбленої справи.

Вадим подумки відзначив, що ні професор, ні численні лікарі та сестри, що працюють в Інституті молодості, не вимовляють слова “хворий”. Тут пацієнти просто одужують.

Професор Семенов показав на прилади:

— Це різні лічильники та осцилографи. За їх допомогою методом мічених атомів ми стежимо, як всмоктуються та проходять наші ліки в організмі. Ось зараз товаришеві Ященку ми ввели гормон інсулін, що входить до складу Препарату Молодості. Він поліпшує роботу печінки. Проходження цього гормону реєструє лічильник, а нервові збудження, що виникають, показує екран телевізора. Погляньте на колишнього та майбутнього комбайнера. У нього зараз нормальний колір обличчя, під очима немає набряків. А прийшов він до нас інвалідом.

— Старість треба і можна лікувати, — втрутився у розмову Василь Чумак, — хитрувато позираючи на професора. — Академік Пархон лікував її розчинами новокаїну, які підвищують діяльність нервової та кровоносної систем. Але повного вилікування старості добилися тільки тоді, коли були вивчені та створені синтетичним шляхом усі гормони й стимулятори нервової системи, які увійшли до складу Препарату Молодості. Чи так, професоре?

— Атож, — кивнув учений. — Ви так розповідаєте про нашу роботу, начебто вона має от-от завершитися. Тим часом ми робимо тільки досліди. — Він повернувся до Вадима. — Василь Трохимович — один з наших перших, зовсім вилікуваних пацієнтів. Після ретельних перевірок ми, як бачите, навіть дозволили йому повернутися до попередньої роботи. На жаль, ми не могли сказати про це ні вам, ні команді. Так просив Василь Трохимович. Він побоювався, що коли команда дізнається, хто стоїть на капітанському містку, ставитиметься до нього як до якогось дива, а це заважало б працювати і йому, і людям. Це був найважливіший іспит і для нього, і для нас.

— Я таки справді почувався, як школяр перед іспитом, — пожартував старий потьом-кінець, — однак варто мені було повернутися на море, будь-яка непевність геть зникла.

— Так… море… — сказав професор і замислився.

Він думав про вічний рух життя, про людей. Одні в тридцять років безнадійно старі душею, іншим і в дев’яносто для молодості бракує тільки молодого тіла.

— Давайте погуляємо по бульвару, — запропонував Василь Чумак.

Вони вийшли на набережну. Поруч з Вадимом ішов Михайло.

— Кінчилася й моя служба в управлінні, — сказав він другові. — Уже рапорт подав. На море хочу. От тільки, на якому судні випаде служити?

Перед ними хвилювалося море, а білі яхти відпливали вдалину, танули в безмежній синяві.

ПІРАТ

ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

Пірат довго сидів біля магазину і чекав. Люди входили і виходили, двері раз у раз скрипіли, а Маленького Господаря все не було. У Пірата мерзли лапи, і він по черзі піднімав їх, щоб зігріти. Чим довше він сидів, тим частіше йому доводилося перебирати лапами. Його охоплював відчай, і він скімлив тихо й жалібно.

Аж ось у дверях з’явилося знайоме обличчя. Пес радісно підхопився. Проте це був інший хлопчик, дуже схожий на Маленького Господаря. Від нього пахло м’ятним льодяником і чужою оселею.

Час від часу біля Пірата зупинялися люди:

— Бідолашний собака!

— Як він змерз!

Ніхто не називав його по імені, але Пірат знав: говорять саме про нього. Він відчув, що його жаліють, і від цього ставало ще сумніше. Щось ніби підказувало йому: не побачить він більше ні Господарки, ні Маленького Господаря. Вони зникли, не залишивши жодного сліду. Недарма останнім часом він передчував недобре. Надто вже смачно годували ііого, лащили більше ніж звичайно. Це не могло бути просто так.

Потім Пірата привели до Чужого, який інколи приходив до Господарів і на якого не дозволялося гавкати. Маленький Господар демонстрував, як він навчив пса рахувати.

— Скільки буде два плюс три?

Пірат знав: якщо до нього звертаються зі словами “два” і “три”, потрібно у відповідь гавкнути певну кількість разів, — тоді одержиш подарунок. А якщо кажуть “один” і “два”, гавкати треба іншу кількість разів. Усіх цих правил гри його навчив Маленький Господар, якого Пірат дуже любив. Він запам’ятовував його слова не заради подарунка — грудочки цукру чи шматочка ковбаси, — в ім’я любові.