Зворотний зв’язок

Краєчок сонця ще висів над обрієм. Здавалось, що там плавиться пісок і тече вогненною масою. Налетів вітер, і пісок зашелестів. Тільки статуї стояли нерухомо.

Михайло Григорович знову подумав, що такими ж нерухомими вони були всі ці п’ять років. Час плинув мимо них, як пісок…

І все ж Михайлові Григоровичу здавалось, що тут відбулися певні зміни. Він не міг збагнути, які саме. Тоді вийняв з кишені бумажник, розкрив його… Дістав фотокартку… Ось він, Михайло, ось Світлана, навпроти статуї… Але що ж це? Не може бути! Не може…

Михайло Григорович переводив погляд з фотографії на статуї і знову на фотографію. Апарат не міг помилитись. Може, помиляються його очі? Він підійшов ближче, відступив. Ні, і очі не помиляються.

На фотографії жіноча статуя стоїть прямо, опустивши руки, а зараз вона змінила положення: трохи зігнуті ноги в колінах, ліва рука простяглася до ноги, де відбито шматок. А статуя чоловіча, що стояла впівоберта до жінки, зробила крок вперед, немов захищаючи її. Права рука піднята догори і тримає якийсь предмет.

Що все це означає?

Михайло Григорович нічого більше не відчував, не міг думати ні про що, крім скульптур. Його очі пломеніли, крізь коричневу засмагу на обличчі проступив легкий рум’янець. Тепер він здавався набагато молодшим. Пригадав слова Світлани: “Ніяк не можу позбутися від враження, що вони живі…”

Ритм його думок порушився, у пам’яті спливали уривки відомостей: слон живе десятки років, а деякі види комах — кілька годин. Але якщо підрахувати рухи, які робить за своє життя слон і комаха, виявиться, що їхня кількість приблизно рівна. Обмін речовин і тривалість життя не мають певного відтинку часу. У різних видів істот вони різні, причому ця різниця коливається в дуже широких межах. Так, весь розвиток крупки закінчується за п’ять-шість тижнів, а секвойя розвивається кілька тисяч років.

Все ясніше і ясніше вимальовувалась головна думка. Навіть у земних істот відтинки часу, за які протікають основні процеси життя, настільки різні, що один відноситься до іншого, як день до десятиріччя або століття. Миша, скажімо, повністю перетравлює їжу за годину-півтори, а змія — за кілька тижнів. Ділення клітин деяких бактерій відбувається щогодини, а клітин багатьох вищих організмів — раз у кілька днів. У кожного виду свій час, свій простір, свої відрізки життя… Швидкій комасі молюск здався б закам’янілою брилою. А якщо взяти явище анабіозу…

Статуї стояли перед археологом абсолютно нерухомо. Та він вже здогадувався, що їхня нерухомість уявна, що це зовсім не статуї, а… люди. Люди з іншої планети, з іншого світу, з іншого часу. Наше сторіччя для них — мить. Певне, всі процеси у їхньому світі протікають в іншому, уповільненому ритмі.

П’ять років знадобилося жінці, щоб відчути біль у нозі і почати реагувати на нього. Стільки ж часу треба було чоловікові, щоб зробити один крок.

П’ять років… Він, Михайло Григорович, за цей час прожив велике життя, знаходив і втрачав друзів, пізнавав самого себе. Він звідав і муку, і біль, і відчай, і радість, і горе, і щастя. А нервові імпульси цих істот повільно повзли по їхніх нервах, сигналізуючи жінці про біль, чоловікові — про небезпеку. Жінка, яку вважали статуєю, всі ці роки опускала руку до пораненого місця, а чоловік робив свій єдиний крок.

Це здавалось неймовірним, але Михайло Григорович добре знав, що в природі все може бути, що багатогранність її невичерпна.

“Минуть ще десятки літ, — думав він. — Помру я, помре мій син, а для них нічого не зміниться. Наш час омиває їхні ступні і мчить далі, безсилий перед ними. І всі наші страждання, наші радощі і муки для них не мають ніякого значення. Вони оцінять справи лише цілих поколінь”.

І тут же Михайло Григорович запитав себе: “Чи оцінять?” Все може статися інакше. На захист жінки, котрій ненавмисне п’ять років тому заподіяли біль, чоловік підняв зброю. А коли вона вистрілить? Скільки років мине? Сотні, тисячі?.. А що це за зброя? Яка її дія? І що зробити, щоб вона не почала діяти?..”

Михайло Григорович зупинив потік запитань. Звичайно, справитись з пришельцями люди Землі можуть дуже просто. Можна вибити зброю з рук чоловіка. Можна зв’язати сталевими тросами цих істот. Врешті-решт, перемагає той, чий час плине швидше!

Але це не вихід із становища. Треба порозумітися з пришельцями, взнати про їхню батьківщину і розповісти їм про свою планету. А як це зробити? Адже запитання, поставлене сьогодні, дійде до їхньої свідомості через десятки років, і минуть ще сотні літ, доки вони дадуть відповідь на нього.

А запитань доведеться ставити багато, перш ніж встановиться хоча б якесь взаєморозуміння. Минуть тисячі років… А для нащадків запитання прадідів не будуть мати ніякого сенсу, і вони ставитимуть свої запитання… І знову минуть тисячоліття.

Для пришельців це будуть хвилини, для землян — епохи.

Михайлові Григоровичу страшно було подумати про дистанцію свого життя. Яке непомітне воно, а йому здається цілою епохою! Для чого він жив? Що від нього залишиться?

Михайло Григорович підвів голову. Ні, даремно він так думає, даремно хвилюється. Лишаться його справи — прочитані сторінки історії, котра завжди вказує шлях у майбутнє, допоможе знайти контакт з пришельцями. Те, що неможливе сьогодні, стане можливим завтра.

І його життя, як життя будь-якої людини, не вкладається в якийсь тинок. Точніше тинок залежить від людини. Один робить своє життя мізерним і непомітним, інші — великим і багатогранним, і поняття “мить” дуже відносне. Секунда людського життя — це не те, що нацокає годинник, а те, що людина встигне зробити за неї. Хіба не варта століття мить Ньютона, коли він сформулював свій славнозвісний закон? Хіба секунда Леонардо да Вінчі або Ломоносова — це тільки те, що показує годинник?

За секунду Земля проходить певний шлях, вітер пролітає певну відстань, комаха пробігає певну стежку, але людина може взагалі не помітити секунди, може позіхнути від нудьги, а може відкрити новий закон природи. Час — господар речей у природі, людина — господар свого часу.

…Довгі тіні упали на пришельців і змішалися з тінню Михайла Григоровича. Вони стояли один проти одного — вищі істоти, такі різні і такі схожі.

МИТНИЙ ОГЛЯД

Контролери поверталися ні з чим. Вічка індикаторів зеленаво блимали з пульта. Це означало, що автоматичні системи не виявили нічого недозволеного.

Корабель міг вирушати.

Простягти руку до зеленої кнопки, натиснути — і на світловому табло перед старшим черговим шостого шлюзу спалахне напис: “Митна служба зауважень не має”. Але натискати кнопку не хотілося. Щось заважало…

Це “щось” мало цілком певний, хоч його й важко було витлумачити, зміст: кинутий скоса погляд, змовницький жест, якась маленька неточність у документах…

Цього разу не було, здавалося, нічого підозрілого. Контролери відзначили тільки, що запас уранового палива на “Марії-Луїзі” удвічі перевищує норму.

“Можливо, справа саме в цьому, — міркував Георг. — Такий запас легко наперед обумовити в документах, щоб потім не марнувати часу на митниці. Але цього чомусь не зробили. І ця подорож до Байкалу… Навіщо вона? Невже їм заманулося помилуватися краєвидами? Може, це єдина причина?..”

Годинник рівномірно цокав. Ще півгодини — і капітан “Марії-Луїзи” матиме підстави скаржитися головному диспетчерові-координатору.

Судно везло з Радянського Союзу комп’ютери, роботів і вугілля, необхідне для виготовлення пластмас — замінників живої тканини.

Старпом з “Марії-Луїзи”, стрункий і бездоганно ввічливий, очікувально дивився на Георга, а той старанно відводив погляд і вдавав, що звіряє суднові документи. З його обличчя не сходив вираз бюрократичної заклопотаності. “Хай думає, що чекаю ще на якісь повідомлення контролерів, — міркував Георг. — А я тим часом придивлюся до нього. Надто вже поспішає цей морський лис…”

— Як вам сподобалася подорож до Байкалу? — якомога лагідніше спитав Георг.