Право на істину

Невже вірус війни так міцно укорінився в окремих представників людського роду? Невже гіпертрофований потяг до влади будь-якою ціною, рецидиви суперменства — незнищенний атрибут поведінки людей? Ці питання не дають мені спокою, хоча відповідь я для себе вже давно знайшов: потяг до війни як засобу вирішення політичних та економічних проблем — це справді тяжкий недуг, небезпечний атавістичний залишок попередніх епох, що дожив до двадцять першого віку. Хворобу цю людство вже почало лікувати, і не безуспішно. Але, як видно, без радикального хірургічного втручання в окремих випадках, очевидно, не обійтись. Ось і зараз летить зі мною на острів Пасхи група міжнародних експертів, щоб довести лікування до успішного кінця. Однак нам треба визнати і свої слабкі місця. Нам — це МАБРу. Надто довго не вдавалося зробити точний аналіз діяльності “Ай-бі-кей”, і лише оперативне втручання, екстрені заходи дозволили локалізувати і взяти під надійний контроль розвиток подій.

Я дивлюся крізь ілюмінатор на безмежну синю гладінь Тихого океану, що купається в променях ранкового сонця. В голові продовжують крутитися згадки про недавні події, що передували цьому польотові…

Як я і передбачав, диверсія, вчинена мною проти суперкомп’ютера з допомогою пастки, що її поставив Жак Дюїно, не пройшла непоміченою у Відділі контролю МАБРу. Зафіксовані техніками три ключові слова тут же переслали на дисплеї і монітори Оперативного центру і в Службу розслідувань. Через лічені хвилини групи командосів з Панамериканського відділення МАБРу вже вилітали на острів Пасхи, в Сантьяго і на “гасієнду Дорнбергера”.

В дирекції “Ай-бі-кей” ще не встигли прийти до тями й розібратися в причині виходу з ладу наднадійного суперкомп’ютера, що вмент зв’язало руки космічним авантюристам. їм просто забракло фантазії додуматись, що це справа моїх рук. Доктора Найдера витягли просто з постелі…

Попереднє розслідування показало, що злочинні елементи, які окопались на гасієнді під вивіскою “Ай-бі-кей”, планували спершу вивести на геостаціонарну орбіту під виглядом “космічного катафалка” ядерну зброю, підняту з дна Атлантичного океану. Другим кроком мала бути доставка на Місяць, у район бази НАСА “Армстронг”, бойового лазера, замаскованого в десятитонній статуї з острова Пасхи як першого пам’ятника людській цивілізації в космосі, на природному космічному об’єкті. Виявилось, що спеціалістам гасієнди вдалося практично завершити роботу по програмі “Прометей”, яку наприкінці минулого століття розпочали американці в рамках програми Ес-Ді-Ай. Для успішної реалізації цього проекту компанії ще бракувало одного суперкомп’ютера і деяких елементів програмного забезпечення…

Якби не було Жака, Долорес, Пабло, чи могло б “похоронне бюро” справити поминки по людству? Я не раз думав над цим питанням, коли перебував у полоні на гасієнді. І вже тоді приходив до висновку, що обов’язково знайдеться хтось інший, хто не допустить катастрофи. Тільки чому хтось? Чому не я?..

Чому?

Ті, що вбили Жака, належать до крайніх правих угруповань, які не змирилися з втратою політичних привілеїв. Для них глобальне роззброєння рівнозначне політичній смерті. Вони так просто зі сцени не зійдуть. І я повинен допомогти їм зробити це.

У моїй кишені лежить копія пам’ятної записки, яку я підготував керівництву МАБРу про необхідність повторної інспекції космічної бази Матавері. Наведені аргументи визнано переконливими, і я призначений керівником групи експертів агентства. На лацкані моєї форменої куртки кольору хакі на спеціальному зажимі теліпається новий пластиковий карт-бланш на проведення інспекції на острові Пасхи.

Літак, зробивши крутий віраж, починає заходити на посадку. Я позираю на годинник: дев’ять нуль сім за місцевим часом. Вмикаю радіо, щоб почути “Останні вісті планети”. Професійно поставлений жіночий голос диктора іспанською мовою інформує слухачів: “…При посередництві МАБРу в столиці Індії підписано багатосторонню Угоду про потрійний контроль з допомогою національних засобів, спільних і міжнародних, включаючи інспекцію на місцях, з метою вивезення залишків військового спорядження з демілітаризованих ядерних полігонів у штаті Невада (Сполучені Штати Америки), в районі Семипалатинська (Радянський Союз), островів Керге-лен і Принс-Едуард в Індійському океані, що належать відповідно Франції та Південно-Афри-канській Республіці. На острів Пасхи прибуває експертна комісія на чолі з інспектором Служби розслідувань Міжнародного агентства по безпеці та роззброєнню Оксеном Климом…”

Як журналісти пронюхали моє ім’я і прізвище? МАБР лише у виняткових випадках розголошує прізвища своїх співробітників. А, можливо, інспекція острова Пасхи і є тим винятковим випадком?..

У вухах — наче хтось позакладав ватою. Ознака того, що літак почав стрімко знижуватись. Я інстинктивно ковтаю слину, вирівнюючи свій внутрішній тиск з атмосферним, поглядаю в ілюмінатор. Під лайнером уже видніється загадковий острів. Бовваніють гігантські статуї. Скільки тут цих кам’яних колосів? Здається, понад тисячу. Свого часу дослідники не раз ламали списи у суперечках, доказуючи різні гіпотетичні варіанти появи цих колосів, кивали і на можливих космічних прибульців. Правда, в 1986 році була реалізована ідея чехословацького інженера Павла Павела про можливий спосіб пересування десятитонної статуї з допомогою підручних засобів. І справді, одного з “довговухих” вдалося пересунути на кілька метрів, користуючись лише звичайними мотузками…

Он уже видніється космодром. Застигли в німому чеканні “Шаттли” і “Челленджери”. Біля деяких снують люди — обслуговуючий персонал. Обабіч бетонної смуги сріблом виблискує “космічний катафалк”. Над ним завис гелікоптер МАБРу — я впізнав його по характерних біло-червоно-голубих смугах.

Легкий удар — колеса “Туполєва” торкнулися бетонної смуги. Невдовзі літак зупиняється біля прозорої будівлі аеропорту. Пасажири готуються до виходу. Минає ще три-чотири хвилини, і моя нога ступає на трап.

— Сеньйор Клим! — чути чийсь знайомий голос.

Невже Пабло? Приглядаюсь. Точно. Серед зустрічаючих стоять Пабло і Долорес. Репортер махає рукою. Обоє всміхаються. Ні, журналісти таки брава корпорація. Я теж всміхаюсь і прямую до своїх добрих друзів, за спинами яких видніються “довговухі”, що дивляться в небо, у космос. Томас Фіцуотер, схоже, мав рацію… Справді, чому б не винести одного з цих кам’яних колосів на Місяць як символ безперервності творчих зусиль земної цивілізації? Зусиль добрих, людяних… Коли це стане можливим? Очевидно, тоді, коли відпаде необхідність в інспекціях на місцях, коли нікому більше не спаде на думку запустити в космос ядерного джина ні з Порога неба, ні з інших ракетодромів планети, коли Оку, що бачить небо, не загрожуватиме радіаційний пил і воно й далі спрагло вдивлятиметься у високу голубінь, у всіяне зорями чорне безгоміння Всесвіту…

Однак я щось розмріявся. Попереду непочатий край роботи. Попереду інспекція. І я рішуче спускаюсь по трапу на Пуп землі…