Право на істину

Однак на півдорозі до телефону-автомата, який я встиг запримітити при вході на територію фортеці, мій “уокі-токі” тонким комариним писком дає зрозуміти, що хтось проривається до мене на зв’язок. Мелодії “Гімну націй” не чути — значить, це Стокгольм.

Я не помилився. На екрані міні-дисплея поповзли зелені літери, зливаючись у слова й речення: “Згідно поданого інспектором Служби розслідувань МАБРу Оксеном Климом алгоритму пошуку зібрано інформацію, стислий виклад якої передаємо. У травні 1982 року, під час війни між Великобританією і Аргентіною за Фолклендські (Мальвінські) острови, був потоплений англійський крейсер “Шеффілд”, на борту якого знаходились глибинні ядерні бомби потужністю від 1,5 до 20 кілотонн на основі плутонію. Корабель був пошкоджений ракетою, випущеною з аргентінського “Міража”, затим пущений на дно командою судна. Навіть якщо бомби й ушкоджені і випромінюють радіоактивний плутоній, їх можна привести в стан бойової готовності після заміни електронних перемикачів у детонаторах ядерних пристроїв та деяких інших технологічних операцій. Інформацію про ядерний склад на дні Південної Атлантики передано в МАБР”. Літери на екрані якось дивно застрибали і стали повільно щезати.

Протягом перших кількох секунд я не звертаю увагу на це незвичне для “уокі-токі” явище. І не дивно: мені нарешті стає зрозуміло, навіщо Джорджу Уїкеру знадобились крайтрони! Тепер ясно, куди направлявся “Гермес”…

Та почуття реальності швидко повертається до мене, і я усвідомлюю небезпеку, що чигає десь поруч. Буквене зображення зникло з екрана міні-дисплея так, наче на блок пам’яті “уокі-токі” подіяло направлене мікрохвильове випромінювання. Моє припущення справджується: натискування аварійної кнопки запуску розмовного пристрою нічого не дає. Він виведений з ладу. В “чорній комірці” залишилось тільки три слова, які повідомив Жак журналістці. їх я просто не встиг стерти і не заклав у цю резервну пам’ять автоматичного режиму визначення моїх біжучих координат. Зв’язок, який досі існував між мною і штаб-квартирою МАБРу, відтепер перерваний. Я весь напружуюсь у передчутті лихого. І все-таки хук справа я пропускаю, ледве встоявши на ногах. Отже, на інспектора напад? Цікаво, скільки їх? Тільки-но встигаю подумати про це, як новий удар ногою просто в щелепу — і я відлітаю до дерева. Спина, відчувши опору, захищеність тилу, миттю мобілізовує мене. Шостим чи сьомим відчуттям встигаю помітити над собою гілку, до якої можна дотягнутись. Підстрибую, чіпляюсь руками за неї, і коли нападник, кремезний, середнього зросту, сподіваючись остаточно припечатати інспектора МАБРу до стовбура, кидається на мене, я обома ногами щосили б’ю його в живіт. Зламавшись навпіл, негідник зі стогоном опускається на землю. “Десь має бути ще один, — встигаю подумати. — На такі справи поодинці не ходять”. І тієї ж миті удар в щелепу підтверджує мій здогад. Я вдаряюсь головою об стовбур, ноги мої підламуються, і я поволі з’їжджаю долу, відчуваючи спиною всі нерівності кори стовбура старезного алатана. Але раптом відчуваю, що ззаду мене щось не пускає. Мозок обпікає здогад: куртка зачепилася за сук. Я застигаю в такому незручному положенні, роблячи вигляд, що втратив свідомість. З-під розплющених повік^спостерігаю за тим, що діється. Гевал такого ж зросту, як і я, повіривши, що вивів мене з ладу, зігнувся над своїм спільником, якого я нокаутував. Той все ще корчиться на землі. Гевал розпрямляється й обертається до мене. Обличчя його в напівсутінках розрізнити не вдається, але я чомусь переконаний, що переді мною — вбивця Жака Дюїно. Він робить кілька кроків до дерева, на якому я продовжую висіти. Що він замислив?

Мій мозок гарячково перебирає можливі варіанти порятунку. “Каррамба! Чорт забирай!”, як кажуть іспанці. Невже я так по-дурному влип? Професіонал… Сук раптом затріщав, ламаючись під вагою мого тіла. Несподіваний різкий звук примушує гевала здригнутись. Він на мить підводить голову. В ту ж мить я кидаюсь йому під ноги, і ось ми вже вовтузимось на землі, намагаючись вчепитися один одному в горлянку. Скільки триває поєдинок — не знаю. Суперник попався нівроку. Врешті-решт мені вдається застосувати прийом, і я виключаю гевала. Виключаю надійно. Тут же повертаюсь до нокаутованого. І якраз вчасно: той уже робить спробу витягнути з кишені свій пістолет. Але я вже стою і з усієї сили заціджую ногою, взутою в мокасин, у його писок.

— Каррамба! — вибухає у мене за спиною прокляття третього. Я інстинктивно відскакую вбік, обертаюся до нового нападника і… отримую в обличчя порцію нервово-паралітичного газу, випущеного з невеличкого балончика. Лечу в якесь провалля…

“Таймс оф Індіа”, Делі:

“На орбітальних станціях ООН триває демонтаж військових супутників. Спеціальна флотилія тральщиків типу “Челленджер-Мир” виловила з навколоземного простору останніх шість сателітів-убивць. Всі вони доставлені на ракетодром Байконур, де будуть демілітаризовані протягом цього місяця”.

— Він, здається, опритомнів, — ніби крізь сон доноситься до мене чийсь хрипкунатий, наче застуджений голос. Голова важка. Таке відчуття, ніби нею грали у футбол. У пам’яті спливають подробиці бійки. Отже, я потрапив у халепу. В штаб-квартирі нічого не знають, що зі мною і де я. Череп розколюється, тіло ломить, ніби його чорти ціпами молотили.

З трудом розплющую очі. Силкуюся сісти на дивані, на який мене було покладено. Після двох невдалих спроб це мені нарешті вдається, і я вже осмисленим поглядом роззираюсь довкруж. Кімната нагадує готельний номер. Навіть серійний “відеотекс” корпорації “Вестерн електрік” біля протилежної від дивана стіни.

— Ви непогано попрацювали, містер Клим, — майже дружелюбно всміхається до мене приємної зовнішності чоловік у добре випрасуваному костюмі, елегантний, наче на бал зібрався. Я впізнаю його. Це керуючий філіалом “Ай-бі-кей” Оскар Рюлле. Цього сивого моложавого джентльмена з бездоганним проділом у зачісці я вперше побачив на фото в “Ель Меркуріо”, коли він давав інтерв’ю Долорес Венадо. І ось він власною персоною переді мною. Навіть робить спробу познайомитись. У мене такого бажання немає. Переводжу погляд на чоловіка середніх років у білому халаті, що стоїть біля дверей і не спускає з мене очей. Руки у нього складені на грудях, але весь його вигляд досить промовистий: він готовий будь-якої миті вступити в боротьбу. Однак це не класичний охоронник.

— Де я? — запитую, бо мовчати — безглуздя. Принаймні треба довідатись, чого вони хочуть і чому мене не порішили, як Дюїно.

— “Гасієнда Дорнбергера”, — мило всміхається до мене Рюлле. — Дуже затишне місце. Ніхто вас тут не турбуватиме. Ваші друзі не знають, де ви. Так що можете бути спокійні.

— Що вам треба від мене? — кидаю я. Здається, до мене повертається втрачена рівновага, я зручніше вмощуюсь на дивані. Якщо вони мене не порішили під час бійки, виходить, я їм для чогось потрібний. Логіка проста. Отже, варто поторгуватись. А там буде видно.

— Насамперед аби ви не робили дурниць і не влаштовували побоїщ. Бідоласі Сальваторе ви пошкодили щелепу. Він страшенно ображений на вас. А він не з тих, хто дарує…

— Що далі? — запитую нетерпляче.

— Про це ми поговоримо дещо пізніше. Гадаю, що МАБР поторгується за одного із своїх асів, — явно знущаючись, промовляє Рюлле і встає з фотеля. Робить кілька кроків у напрямі до виходу, але несподівано зупиняється. Не повертаючи у бік голови, каже: — 3 вами спілкуватиметься переважно доктор Найдер. Розкрию маленький секрет: йому дуже імпонує, коли до нього звертаються “гер Дорнбергер”. Доктор просто обожнює цю людину.

Двері зачинились за керуючим філіалом компанії.

— Якщо вірити вашому патрону, — не без сарказму запитав я, перевівши погляд із дверей на мого охоронця, — доктор дуже шкодує, що пізно народився і не зміг відчути себе в ролі цього есесівського, а потім пентагонівського генерала або принаймні прислужитися таким, як він — бізнесменам і військовим “а-ля Вальтер Дорнбергер”? Навіть не втрималися, щоб не увічнити сумної пам’яті автора горезвісної ідеї космічної ПРО.