Право на істину

— Хто цей мосяжник, який повирізьблював такі чудерні речі? — роззираючись довкола себе, запитав я.

— То все брат неня, — відказала.

Долівка була встелена домотканими килимами. В кутку стояв ткацький верстат, з якого звисав майже викінчений ліжник з овечої вовни. На стінах милували око сорочки-вишиванки, рушники.

— Не хата, а справжній міні-музей етнографії та художнього промислу, — захоплено вигукнув я.

І тут побачив незакінчену скатертину, яку перед моїм приходом вишивала юна горянка. Більше половини обруса було вишито. Це був той самий візерунок, який вчора перемальовувала Зоряна. Помилитися я не міг. Надто свіжі спомини про недавню екскурсію жили в мені.

Дівчина підійшла до вікна, взяла з підвіконня пучечок червоних маків, вернулася до столу і поставила букет у глечик. У світлиці враз оселився аромат полонини.

Аж ось мій погляд зупинився на стелажах з книгами. Побіжного знайомства виявилося достатньо, щоб скласти уявлення про вподобання мешканців бунгало. Впереваж це були книги з мистецтва, лісового господарства, екології.

— Це дядькова бібліотека чи твоя власна?

— Спільна. Ми любимо книги.

Несподівано перевівши мову на речі прозаїчніші, запитала:

— Щось вип’єш? Маю гарну настоянку з лісових трав.

— Певно, чаклунське зілля, — жартома відказав я. — Але якщо це трунок кохання, то скуштую з превеликим задоволенням.

— Саме такий, — змовницьки підморгнула і тієї ж миті щезла на кухні.

Повернулася хутко, несучи перед собою дерев’яну тацю, різьблену великими кленовими листками. На ній бундючливо примостилася пузата карафка з гутного скла і двійко напівпрозорих келишків. У лозовій плетінці лежали тістечка.

— Нівроку ґаздиня, — вихопилося в мене.

— Овва! — поклавши тацю на стіл, Зоряна сплеснула в долоні. — Та я ж не припросила до столу.

— Таки й правда, — я розсміявся.

Не чекаючи повторного запрошення, вмостився у різьбленому кріслі.

— З дитинства чомусь уявляв, що саме в таких кріслах, хіба що менших, сидять гноми і чаюють.

— Це англійські гноми полюбляють файв-о-клоки, а тутешні, верховинські, віддають перевагу козячому молоку.

— Справді?

— Особливо вони люблять мед з молоком.

— Певно, ти з ними добре знайома, коли так говориш?

— Айно, — Зоряна ствердно кивнула.

Ми п’ємо настоянку з трав. Вона й справді смаковита. Чи то, може, дійсно напій кохання? Весело балакаємо про всяку всячину. Все більше причаровує мене чорноволоса горянка.

…Ми ходили лісом, плаями, полонинами. Здавалося, були знайомі вічність. Говорили здебільшого про навколишню природу. Радикалізм Зоряниних поглядів на оточуючий світ спершу мене тішив, але дедалі частіше я ловив себе на тому, що дівчина ПРИМУШУЄ ДУМАТИ.

— Біда людства в тому, що воно, збудувавши потужні заводи і фабрики, сконструювавши атомні реактори і електронно-обчислювальні машини, зробивши перші кроки в космос, все ще залишилося дитиною, переконаною в тому, що впокорило природу. Ця наївність з часом може перерости у фатальну помилку, якщо вчасно не схаменутись. Природа нікому не дозволить владарювати над собою. Вона може лише погодитись на розумний компроміс, на мирну співпрацю з людством.

Не то жартома, не то серйозно Зоряна додала:

— Тільки добрі лісові духи можуть змагатися на рівних з природою, втручаючись у біогенез.

Я розсміявся. Образність Зоряниної мови відніс на рахунок надміру емоційності. І лише згодом зрозумів, що за цією алегорією крилося щось значно більше…

А тоді я висловив упевненість в тому, що природа своєю повсякчасною невидимою діяльністю врешті-решт спроможеться нейтралізувати збитки, яких нерозважливе людство їй завдає.

— Це глибока помилка. Охоронна здатність природи далеко не безмежна. Прикладів цьому безліч. Ось хоча б наша безліса кичера, над якою сходить сонце і починає свої щоденні перегони з часом.

Повчальний тон мені не зовсім сподобався, тому я уїдливо мовив:

— Чи не здається вам, чарівна добродійко, що для більшої користі людства слід брати уроки в якомусь екологічнішому закладі, ніж займатися прикладанням декоративних латок на пощипану та поскубану антигуманним людством природу?

— Ви самовпевнений раціоналіст, який нічого не бачить довкола, або ж робите це навмисне. Маленький Принц, якого добре знав Сент-Екзюпері, любив казати: “Тут є таке тверде правило… Підвівся зранку, вмився, опорядив себе — і одразу ж упорядковуй свою планету”.

У голосі Зоряни ледь чутно забриніли нотки образи, і я пошкодував за свій необдуманий коментар. Тоді я не надав належного значення її словам. І, як виявилось згодом, цілком даремно…

Ми попрощалися досить стримано. Реабілітовувати себе я не став. Всі мої помисли в цей момент переключились на те, щоб не загаятись і встигнути в замок до того, як зійде місяць-молодик.

Йдучи до замку, я картав себе за хлопчачий вибрик і водночас давав собі слово, що завтра обов’язково попрошу вибачення.

Помітивши мене, сторож ще здалеку помахав крисанею, немовби припрошуючи до величної кам’яної господи, яку він вартував од пітьми. Гуцул стояв біля підйомного мосту, очікуючи пізнього візитера.

— Я знав, що ти прийдеш, синку, — мовив старий, коли я зупинився за крок од нього.

Ми поручкалися.

— За години дві має народитися молодик, — почав я розмову.

— Айно, — гуцул вузлуватими кореневищами рук дістав з рота файку на довгому чубуку.

— Ти побачиш те, за чим прийшов, — задумливо мовив він. — Лиш би повірив.

Дивлячись туди, де холодна мріч насувалась на сині, вже почорнілі від браку світла ліси і гори, дідо задумливо проказав:

— Ти ніколи не питав себе, чому в Карпатах так багато лісу?

І тут же сам відказав:

— На світі ніхто і ніщо не зникає безслідно, синку. Ніколи. Стрункі і ніжні смереки, міцні і сильні дуби, буки — всі вони були колись людьми, файними легенями і чічками. А по смерті обернулися в дерева. Навіть колючі тернові кущі мали в собі щось людське. Так казали старі люди, коли я ще був малим. А тепер кажу я: світ навколишній — то є казка, сповнена таїни, чаклунства. Колись люди теж були мудрі і знали чимало такого, про що ниньки дехто лише здогадується. Повідають старі діди, що за давніх часів у лісових нетрях та ізворах, на полонинах і між скель завше мешкало добре і людяне керівництво, яке слугувало лише Добру. Світ — це напівзабута легенда. Чуєш, легеню? І слід лише уважно прислухатися до шепотіння сивого минулого, давніх переказів, легенд та оповідок.

…Я блукав замком, куди впустив мене дідо Юра, з нетерпінням чекав появи на нічному небі золотого ріжка.

Западав вечір. Тут, за товстелезними мурами давньоруської фортеці, оповитий синювато-чорним присмерком ліс здавався пристанищем казкових духів, де повно лісовиків, які починали виганяти на пасовиська худобу-маржину, де насмішники-щезники причаїлися між скелями, чатуючи на вандрувача, щоб покепкувати з нього. Чекають свого часу лісові красуні-мавки. Здавалося, оживають тіні минулого, ось-ось з’явиться володар замку князь Любодар. І мені вже вчувається брязкіт мечів, шум бойовиська, крики, стогони — це мої предки боронять рідний край від завойовників…

Час од часу тишу замку порушували глухі удари, долинав якийсь стукіт, човгання, подібне до людських кроків; сердито прошмигував вузькими галереями і коридорами протяг; чулося рипіння, важкі зітхання вітру, що стугонів у потаємних замкових переходах; стінами шастали химерні тіні. Мо’ й справді пробуджуються древні склепіння, прокидаються від довгого сну незмінні атрибути зачарованого замку?

Нарешті я зважився. Штовхнувши ковані залізом двері, опинився в залі, де вчора прозвучала легенда про мавку Любаву. Стояв заворожений, спостерігаючи, як місячне сяйво падає на раму із замковою реліквією. І раптом я відчув, що в самій залі сталася якась зміна.

З долини піднімалася холодна ніч, яка поступово заповнювала прямокутник віконця, ховаючи у широкий рукав туману жовтий серп нічного кружала.