Право на істину

І ось ця зустріч з Еоліаною, точніше, з її образом, у невеличкому музеї — картинній галереї. Нічим не примітний будиночок, зведений десь наприкінці дев’ятнадцятого століття, а в ньому — диво. Справжнє мистецтво!

Я знову побачив дивовижні світи, космічні пейзажі, природу далеких планет, де мені довелося побувати. Звідки цей злет фантазії, зверненої в далеке майбутнє? Хто цей Художник, що зумів так точно передати реальний світ прийдешнього, побачити який не мав змоги?..

Надходив вечір. Тихий серпневий вечір. Я вийшов з музею і побрів стежиною в глиб лісу. Підкоряючись невідомій силі, несподівано для самого себе звернув убік і незабаром уже йшов по місячній доріжці, що стелилася по траві. Я йшов далі і далі, в гущавину незнайомого лісу, повз мовчазні, ніби зачудовані сосни, увінчані казковими коронами, такими самими, як на картинах Художника. На мене поблажливо дивилися далекі цивілізації. Там, у глибинах Всесвіту, народжувалось і вмирало невідоме мені життя.

Та ось настала мить, коли я відчув, що заблукав. Мовчазні зірки, немов розсіяні чиєюсь невмілою рукою по нічному небу, співчутливо дивилися на мене, не в силі допомогти. Мені стало лячно. Не від того, що я заблукав, а від усвідомлення, що лишився наодинці з безмежним простором. Дивне відчуття! Все моє єство зробилося напрочуд чутливим і вразливим. Кожна клітинка немовби силкувалася вловити хоч який поклик нескінченно далеких світів, відчути, що десь там є жива істота.

Я підвів голову і тієї ж миті побачив, як спочатку одна, потім дві, а далі більше й більше — вже ціла лавина — зірок посипалася на ліс. Серпневий зорепад… У старих книгах писалося, що в таку мить треба щось загадати і бажання неодмінно збудеться. Про що я тоді подумав? Про Художника? Можливо…

Раптом удалині блимнув вогник. Спочатку тьмяний, він поволі розгорявся, і ось уже поміж дерев попливла світла куля. Я зачудовано стежив за польотом. Коли до мене лишалося метрів п’ять, куля нерухомо зависла в повітрі.

Тільки тепер я розгледів її. Як і тоді, на Галлеї, переді мною постала прекрасна жінка — речниця далекої цивілізації, котру намалював Художник. На якусь мить я завмер.

Не вірячи власним очам пильно вдивлявся у видіння, не знаючи — реальність переді мною чи ні?

Жінка мовчки підняла кулю над головою і поклала на корону. Коштовні камені, що її оздоблювали, враз засяяли різнобарвними вогнями. Один спалахнув яскраво-червоним полум’ям, тонкий світловий пучок прорізав темряву і загубився серед дерев.

— Тримайся його, — мовила жінка. — Промінь приведе тебе до Художника.

І я пішов туди, куди вела ця своєрідна, незвичайна нитка Аріадни. Дедалі швидше розмотувався в глиб часу чарівний клубок…

А ти йди, йди без утоми. Заздалегідь кажу тобі: жара не спаде; на цій дорозі ночі немає, є вічний день… Вдивляйся з високих веж, тоді дорогу побачиш. А коли буде ще дуже далеко і старість здолає тебе, то там буде лава, призначена для вісників, і на ній ніколи не бракуватиме юнаків. А тепер іди, — сказав старий, і я пішов удалечінь і дивився з високих веж.

М. К. ЧЮРЛЬОНІС

Над мовчазною рівниною сходило сонце, посилаючи на кам’янисту поверхню планети зелені промені. Трохи далі плив якийсь куб, випромінюючи в усі боки фіолетове світло. Поряд із зеленим сонцем було ще одне — жовта пляма на голубому тлі чужого неба.

Художник творив. Здавалося, він забув про навколишність. Він жив у щойно створеному світі, до якого при бажанні можна було доторкнутися рукою. Фантастичний образ невідомого поступово оживав на полотні, доповнюючись новими й новими деталями.

Чоловік з палітрою в руках одійшов від мольберта. Окинув поглядом творіння своїх рук і замислився. Неначе був чимось невдоволений. Знову підійшов до картини і стрімко почав додавати нові штрихи. Мазок, ще мазок, і з-під пензля почало з’являтися диво.

Безмовна пустеля поступово оживала. На поверхні незвичайної планети виникла гладінь води, виграючи всіма кольорами веселки. На жовтогарячий берег тихо накочувалися смарагдові хвилі. От-от зашелестять плоскі крони багрянистих дерев. Здавалося, невідоме життя от-от прямо з мольберта вихлюпне в тісну майстерню Художника.

Тепер він задоволений. Йому вдалося перенестись у прекрасну країну мрії.

— Я бачив ваші картини, — поволі і несміливо почав я.

Художник здригається. Поволі обертається до мене. Здивовано оглядає незнайомця, що опинився в його помешканні.

— Ніхто не обізвався, коли я постукав, — збентежено пояснив я, — і тоді я відчинив двері. Вони були незамкнені. Зайшов. Ви малювали, і мені незручно було вас одривати від роботи. Ждав, поки закінчите. Мені дуже хочеться з вами побалакати.

— Он як?! — В очах Художника світилося зацікавлення, проте відчувалося, що він не дуже вірить моїм словам. Його невеликі пшеничного кольору вуса не змогли повністю приховати іронічної посмішки: — Ви хто?

На якусь мить я завагався. Що йому відповісти?

— Називайте мене Льотчиком.

— Мені ще ніколи не доводилося розмовляти з повітроплавцями. Нині це модно. Ви відважна людина. Пробачте, на якому літаку ви літаєте? На “Ньюпорі” чи на “Фармані”? А втім, можете не говорити. Я не дуже розбираюся в марках сучасних літаків, хоча теж хотів би полетіти…

В очах Художника блиснула мрійлива іскорка.

— Знаєте, — вів він далі, — в мені живе дивне бажання — полетіти далеко-далеко, де світять зорі, де живуть інші люди…

— Я дуже хотів би, щоб ви розповіли про себе, — мовив я. — Як ви творите свої картини? Що спонукає вас до створення цих фантастичних образів? Звідки ви берете сюжети?

Художник усміхнувся. Щось журливе було в тій усмішці.

— Ви перший, хто ставить мені відразу так багато питань. Мною цікавляться лише кілька чоловік. Повірте, іноді буває так прикро, що хочеться піти світ за очі і більше не повертатися…

Він помовчав. Відтак, зважуючи кожне слово, мовив:

— Як це прекрасно — бути корисним людям, відчувати світло в своїх долонях. І як важко буває на серці, коли усвідомлюєш свою немічність перед Часом і Простором, коли бачиш, що люди не розуміють неоціненного дару, яким наділила їх природа, — Розуму. Тільки дехто насмілюється зазирнути в далеке Майбутнє…

— І ви теж? — швидко запитую я.

— Ну, що ви! Я дилетант. Ось Ціолковський, Цандер — то справді генії неземного масштабу. Та коли б мені вдалося посіяти в душах людей зерна прекрасного, допомогти їм усвідомити свою велич і красу, я був би щасливий.

Як чудово я розумів цього митця! Чому він не живе серед нас, людей двадцять другого століття?!

— Ви часом не читали Камілла Фламмаріона, його “Популярної астрономії”?

— Ні.

— Шкода. Я чимало почерпнув звідти. Ось послухайте. — Він взяв з етажерки досить пошарпану книгу, розгорнув її на потрібній сторінці і почав читати: — “Коли люди дізнаються, що таке Земля, і зрозуміють скромне положення своєї планети серед безконечності; коли вони зможуть достойно оцінити величність і красу природи, — вони перестануть бути, з одного боку, такими божевільними й грубими, а з другого — такими довірливими. Вони почнуть жити в мирі, присвятивши себе плодотворному пізнанню Істини, спогляданню Краси, служінню Добру, поступовому розвитку свого розуму, благородному прояву найвищих духовних здібностей”. Художник закрив книгу, поклав її на місце. — Добре сказано, правда ж?

Я мовчки кивнув:

— І все ж, яке у вас кредо?

Мій співрозмовник розсміявся. Тепер його сміх був щирим і теплим, як сонячні промені на його картинах.

— Моє кредо… Людина-творець. Людський розум — ось перед чим я схиляюсь. Незабаром спробую втілити цю ідею в новому творі. Вже навіть є назва: “Соната пірамід”.

Помітивши моє здивування, пояснив:

— Піраміди в усі часи були символом непорушності і вічності творінь людських рук.