Тільки мить

Натягнувши на голову шолом від скафандра, я прочинив двері і виглянув. Ох і картину я побачив! Наше житло вкривав мерехтливий шар комах. На ньому прямо кишіли чорні жуки й таргани, цикади й коники, павуки і скорпіони. Та найбільше було крилатих: бабки, метелики, літаючі скорпіони. І все те дзижчало, сюрчало, лопотіло крилами і хітиновими надкрилками, виблискувало всіма кольорами веселки і намагалося протиснутись до металу, ніби там було медом намазано. А ящери оточили щільним кільцем нашу домівку і всю оту нечисть скльовували. Підстрибували, як кури, і одна поперед одної хапали комах пласкими ротами. Хоч я й відхилив двері лише на секунду, але цього було досить, щоб у приміщення сипнули літаючі скорпіони. Я кинувся їх виганяти, але паніка була марною. Комахи чомусь обліпили кондиціонер. Сполохані, вони знову і знову липнули до кондиціонера, як залізні опилки до магніту. Спершу я подумав, що комах притягує тепло. Та, глянувши на датчик за бортом, відзначив, що надворі було всього на один градус прохолодніше, ніж у приміщенні. І тут мені спало на думку вимкнути кондиціонер. Я ще не знав, навіщо те зробив… По миті у вікно зі сходу сяйнуло сонячне проміння. То комахи звільнили скло. Я припав до ілюмінатора і побачив цілу хмару комах, які мить тому вкривали нашу машину. Хмара та швидко танула. Смугасті гості викльовували членистоногих, які тепер розповзалися хто куди… Виходило, що кондиціонер, крім тепла, генерував ще й звукові хвилі такої частоти, яка принаджувала комах… Я кинувся по фотоапарат, та поки скидав з себе шолом, відчиняв двері і наводив на різкість, двоногі виклювали всю живність і зграйками подалися вниз.

— Ху-у… Та й смердить же! — почувся заспаний голос Славка.

Подвір’я справді скидалося на вольєру птахофабрики.

— Це не найгірше лихо, — озвався я, наводячи об’єктив на чагарник. Над кущами несподівано виросли дві довгі шиї з пласкими головами і почали носитися по чагарнику взад-вперед. Все свідчило про те, що великі тварини полювали на наших недавніх гостей. Я клацнув затвором. Коли ж перевів кадр і окинув поглядом усю місцевість, то побачив, що від гаю до чагарника дибало ще троє довгошиїх прозауроподів. Вони час від часу ставали рачки і нишпорили гнучкими шиями при самій землі.

Знову почувся невдоволений голос Славка:

— Це ти комарівок напустив у хату?

Я кинув спостерігати за тваринами і підійшов до дверей.

— Це не комарівки, — озвалась Марія, — а скорпіониці. Це ти їх, Олексо, повбивав?

— Ага… — відказав. — Тобі відомі ці комахи?

— Авжеж. Їх ще називають льодовичниками.

Я здивувався, але промовчав. Щось подібне я надибував у карбоні. В антропогені ж літаючих родичів скорпіонів зустрічати не доводилось. Уже вкотре подумав про вічність комашиного роду. Адже за той велетенський відтинок часу від карбону до наших днів зникало і знову з’являлося на світ безліч видів хребетних; комахи ж лишилися такими, якими природа створила їх спочатку. Що це: досконалий варіант живого, який не потребує вже доробки, чи безнадійна помилка, на яку природа махнула рукою, мовляв: що вийшло, те й маємо, і нічого кращого вже з нього не вийде… Вдивляючись у свіже зі сну Маріїне лице, я подумав також, що немарно природа спинилася саме на людському варіанті хребетних. Чи доб’ється вона чогось кращого у своїй подальшій творчості, а от із того, що маємо зараз, це таки найкраще… Марія збиралася, мабуть, щось сказати, але, помітивши на собі мій зосереджений погляд, тільки подивилась лагідно ясними очима.

І тут розкотистим громом пролунало знайоме іржання. Від того звуку Славко підхопився з лігва, а Марія стислася в клубок. Мене теж пересмикнуло. Я озирнувся: прозауроподи, які щойно розбишакували неподалік, тікали хто куди. А від гаю до чагарника насувалося чудовисько, з котрим я познайомився біля водопою. Чудовисько, мабуть, мало глузд, бо не металося навсебіч, а вибрало найледачішого прозауропода і кинулося переслідувати його. Скоро всі тварини зникли за скелями.

— Але ж і страхіття! — озвався за спиною Славко. Він стояв у дверях і все те бачив.

— Страхіття… — розгублено промовив я, зачудовано дивлячись у той бік, куди зникли тварини. Мене бентежило вчорашнє. Чому велетень не напав на мене там, біля водопою? Спочатку він навіть підкрадався, а потім… Напрошувалося два висновки: перший — побачивши мене ближче, звір зрозумів, що я не з його меню; друге — він був ситий.

— А чи не час нам забиратися звідси? — знову мовив Славко. — Тій почварі неважко перекинути й нашу буду.

Звіряюсь Вам, учителю: мені й самому кортіло замкнути двері і податися геть. Утримував тільки сумнів: чи вистачить на всіх трьох пального до антропогену.

— А й справді, чи не наражаємось ми на небезпеку? — спитала Марія.

— Якщо хто й наражається, то тільки не ти, — посміхнувся я до Марії. — Адже тобі це тільки ввижається.

Славко мовчав, марно силкуючись збагнути щось з нашого діалогу. Він сказав:

— Принаймні мусимо мати все напоготові. Щоб в разі чого, ми могли б…

Його слова заглушило нове “іго-го-го-о!”, що переросло в приглушене харчання, від якого здригалося повітря. Я кинувся з фотоапаратом до скель. Та водночас відчув якусь силу, що тягла назад. Кожен крок давався все важче й важче. Та снаги моєї стало на те, щоб подолати страх і добігти до скелястого нагромадження. Деручись на один із виступів, я сподівався зняти криваву сцену, та немало здивувався, побачивши, що велетень мирно порається біля “ананаса”, роздираючи його могутніми “руками” і видобуваючи серцевину. Звір час від часу задирав голову і харчав, здавалося, від насолоди. На прозауроподів, що никали віддалік, він не звертав тепер уваги. Тіло його було голе, як у слона; воно вогко виблискувало в косих променях ранкового сонця. Я прицілився і клацнув затвором… За спиною почувся шурхіт: на скелі лізла Марія, при ній була сокирка.

— Ти в нас геолог, — озвався я до Марії. — Що то за тварина?

Вона передала мені сокирку і взяла фотоапарат. Навела об’єктивом на велетня.

— З палеонтологією я не завжди була в злагоді. Втім, звір скидається на текодонта — архозавра-ящера, що мешкав у тріасі. Авжеж, це текодонт. Он як ловко вигризає серцевину бенетиту… Стривай-но, ми, здається, не помремо тут з голоду. З тієї рослини виготовляють крупи для каш і пудингів.

— Виготовлятимуть, — зауважив я. — Через багато мільйонів років.

Марія тільки посміхнулась у відповідь.

Я зробив останній знімок текодонта, який сидів на своєму дебелому хвості, немов на стільці, і вигризав серцевину “ананаса”. Якби ця істота мала вуха, вона мордою віддалено нагадувала б коня. Правда, голова в неї була пласкішою, як у ящірки. Втім, відсутність вух не заважала їй мати добрий слух. Бо коли почувся Славків свист, тварина аж шарпнулась, а тоді звелась на ноги і уважно озинулась.

— Е-ге-ге-й! — кричав знизу Славко. — Ну, що там?

— Нічого лихого. Зараз спускаємось, — озвався я.

А Славка менше всього обходило, що там діється внизу за скелями. Він нагадав нам, що в холодильнику порожньо.

— Щось придумаємо, — сказав я.

Ми наблизились до “грядки” невеликих “ананасів”, і Марія рубонула по одному з них раз, удруге… Вона розкраяла його навпіл і видобула шматок білої серцевини. Покуштувала.

— Хм… Схоже, не потруємось. — Вона простягнула по шматку і нам зі Славком.

Нутрощі “ананаса”, що зовні скидалися на пінопласт, за смаком нагадували сухе молоко.

— Твердувате, — зауважив колега. Проте на худому його обличчі проступало вдоволення.

— Справді, трохи затверде, — погодилась Марія. — Гадаю, коли його зварити, матимемо цілком пристойну страву…”

На цьому оповідь Заміховського уривалась.

Наступні аркуші було помережано чистописом Дубчака. Цього разу їх не було склеєно.

“Шановний шефе! — писав Славко. — Як мені здається, Заміховський з Марією могли б обійтися й без моєї компанії. Хоч вони цього намагаються й не показувати. У таку подорож годилося б іти двом чоловікам. Та де там! Марія й слухати не хотіла. Дійшло до жеребкування. На жаль, я витягнув короткий патичок і, отже, лишився на базі. А маршрут у них, щоб Ви знали, небезпечний. Заміховський вирішив перед відбуттям додому обстежити ліс і річку. Бачачи, що я засмучений з того, що мені випало сторожувати на базі, він намагався мене заспокоїти, мовляв, мій обов’язок не менш небезпечний і відповідальний. Адже неподалік пасеться текодонт (так вони з Марією називають великого ящера), який чи не вдвічі довший за нашу будку, і хтозна, який намір може народитися в його крокодилячій голові. Отже, моє завдання: в разі чого — натиснути на червону клавішу “в дорогу”. А потім, замінивши в інституті блок живлення, повернутися назад. Може, завдання й справді відповідальне, а тільки продиратися в хащах незайманого лісу більше личило б чоловікові, ніж жінці. Хоча, мушу сказати, що Марія не з боязких. Аж не віриться, що в цій мовчазній і спокійній дівчині крилися непохитна рішучість і чоловіча відвага, які їй так пасували.