Сріблясте марево

— Буде зроблено, Іване Сергійовичу. Не турбуйтеся. — Білозубий, засмаглий Закіров енергійно потряс інженерові руку. — Зичу вам успіху.

— Дякую. Щасливо залишатися. Бранюк попрямував до дверей. Раптом двері відчинилися, увійшов Грицько Горішній. Обличчя оператора за ніч змарніло, у нього був вигляд вкрай стомленої людини, проте очі збуджено блищали.

— О, Григорій Олександрович! — зрадів Бранюк. — Дуже вчасно повернулися. Ви з Ашером Раззаковичем залишаєтесь на господарстві. Допоможете йому вести спостереження за третьою свердловиною. Мінятимете один одного біля стенда що дві години. Трохи важкувато доведеться, але я прошу вас відетояти цю вахту, доки поз’їжджаються на промисел наші оператори. Не заперечуєте?

— Що ви, Іване Сергійовичу… Почергуємо, аякже.

— От і чудово. Ну, друзі, до побачення.

— На все добре.

Машина з Бранюком пірнула в гущавину лісу. Закіров і Горішній попрямували до схилу, де виднілася вишка третьої свердловини.

Поїздка в Ранів автобусом, а звідти, — на промисел на випадковому самоскиді, що трапився на шляху, майже без сну проведена ніч, нервове напруження — все це стомило Горішнього. Вгледівши знайомі вишки, він мріяв скоріше подолати ті кілометри лісом, що відділяли шосе від долини, де розкинувся промисел. Думав — прийде, ляже в гуртожитку на ліжко і спатиме як убитий. Та тепер, коли неприємності вже позаду, бажання залишитися на самоті зникло. На серці було легко, як ніколи, від гнітючого настрою не лишилося й сліду. Розмова з Кушніром наче зняла з Грицька щось неприємне, бридке. Коли віддав Кушнірові злощасну записку, було таке відчуття, немов звільнився від стопудового каменя, що висів на шиї.

Горішньому хотілося бачить поряд людей, розмовляти з ними, щось робити. Але у вихідний промисел обезлюднів. Оператори роз’їхалися по домівках. Крім не дуже говіркого Закірова, сьогодні біля свердловини нікого не було.

Вимірювальний стенд на пересувній платформі випромінював у темряві зеленкувате холодне світло. Воно лилося з невидимих, вмонтованих у панель електроламп. За круглим склом захисних щитків пульсували стрілки дозиметрів, покажчиків тиску, температурних фіксаторів з напівпровідниковими термічними опорами, автоматичних кон-диціометрів з електричними фазочутливими посилювачами. Панель стенда вигравала чарівним мерехтінням тіней, наче хто зібрав докупи міріади лісових світлячків. Закіров занурив руку з годинником у це тремтливе сяйво.

— Через чотири хвилини зробимо запис. Через дві години — знову. І так аж до ранку. Звіримо, Грицьку, годинники. Котра на твоєму?

— Двадцять сім на десяту.

— Постав двадцять шість. Твої поспішають.

Ніщо не порушувало передранкової тиші. Спорожнілий будинок мовчав, оточений зеленню молодого сосняка, сліпо дивився в темряву чорними шибками вікон. Над ранок приморозило. Свіже повітря відганяло сон, бадьорило. Трохи промерзши біля стенда, Горішній відчинив двері, з насолодою відчув тепло, що дихнуло з приміщення. В коридорі стояв присмерк. Маленька лампочка під стелею кидала на стіни червонувате світло. Дві кімнати гуртожитку були в кінці коридора, одразу за Бранюковим кабінетом.

Не повертаючи вмикача, Грицько тихо пройшов до свого ліжка, скинув ватянку, стягнув з ніг важкі чоботи. Закіров спав, розкидавши м’язисті, сильні руки. Глибоке дихання коливало широкі груди, обтягнуті білою майкою. Напроти на ліжку спав Славко. Горішній схилився над сином, обережно поправив ковдру, що сповзла на килимок. Славко щось забурмотів крізь сон, повернувся на бік і затих.

Випливши з-за хмар, у вікно на мить зазирнув щербатий місяць. Графин на тумбочці, приймач на столі, килимок, простелений на підлозі — вся кімната спалахнула сріблом, стала просторою. Срібло заблищало на металевих спинках ліжок, на підвіконні, заіскрилося в кучерявому смоляному волоссі Закірова.

Доторкнувшись до технікової руки, Горішній тихо сказав:

— Вставай, друже. На чергування… Мовби чекаючи дотику, Закіров миттю розплющив очі, солодко потягся. За кілька хвилин він уже стояв одягнений. Закурив. Смикнув догори застібку-“блискавку” на пілотському комбінезоні.

— Ну, я пішов.

Рипнули двері. Кроки Закірова стихли за вікном.

Грицько сів на пружинистий матрац. Ще раз глянув на сина, тепло посміхнувся. “Набігався… Домовлявся теж іти чергувати біля приладів і заснув. Вигадала таке Марія — посилати хлопця на промисел. Об одинадцятій ночі приїхав… Каже, мати хвилюється, чи не захворів часом, провідати треба… Нічого не сталося з ним, а Славкові довелося в таку далечінь… А втім, нехай звикає. Вже не маленький. Хлопчина кмітливий, боятися за нього нічого. Та й прокататися в автобусі йому залюбки… Навіть на лижвах узимку добирався сюди. І нічого. Не заблукав. Не лобурякою росте… Шкода тільки, рано будити доведеться. Щоб на автобус не спізнився, бо до школи йому… А Марійка хороша, турбується, помітила, що настрій у чоловіка зіпсувався, — вже й захвилювалася… Може, він, Грицько, не так як слід зробив? Може, треба було розповісти Марії про ту… що вночі… з запискою… сказати правду? Але ні, навіщо… І чи мав він право…” Приємний туман огортав свідомість, зморене тіло роз-слабло, загойдалося на теплих хвилях.

Він міг би ручитися, що задрімав лише на кілька секунд і відразу ж прокинувся. Звідкись від стіни віяло холодом. По кімнаті гуляв вітерець. Горішній встав, здивувався: вікно було чомусь відчинене. Простяг руку і здригнувся. Хтось міцно взяв його за лікоть. Горішній оглянувся. Невиразна чоловіча постать з’явилася за спиною, наче виросла з-під землі. Горішній спочатку подумав, що це ввижається йому уві сні, але холодна рука знову ще міцніше стисла лікоть.

Григорій мимохіть втяг в плечі голову, інстинктивно пригнувся, ніби ухиляючись від удару, — у сутінках було погано видно, але він впізнав звернене до нього обличчя.

— Одягайся. Вийдемо звідси! — голос був глухий, і хоч пролунав тихо, ледве чутно, Грицька вколов під саме серце.

Руками, що раптом задерев’яніли, він взяв одяг із спинки стільця.

В освітлений коридор Горішній вийшов першим. Позаду чулися скрадливі кроки. Випередивши його, до вхідних дверей майнула постать у короткому пальті. Клацнув гачок на дверях. Незнайомий різко повернувся. У Горішнього вже не було сумніву, хто саме стоїть перед ним, і все ж він міцно, аж занили щелепи, зціпив зуби, вгледівши при світлі постаріле, заросле, якесь землисто-сіре обличчя Гандзі.

Гандзя вказав на двері.

— Якщо нагодиться отой зизоокий, що пішов до вишки, відчинятимеш йому ти… Зрозумів? Крім вас двох, тут нікого більше немає? — не чекаючи відповіді, він криво посміхнувся. — Ну от, здибалися… Листи мої одержав?

Горішній мовчав. Він уже опанував себе. Тепер гарячково думав, як повестися. Вдавати, що зрадів — ризиковано. І він стояв, схиливши голову, з виглядом пригніченої людини, яка тоскно чекає, що ж буде далі. На пальті в Гандзі налипла, рудувата глина, соснові голки. “Лісом блукав навколо промислу… Слідкував. Знає, що ми з Закіровим удвох. І що Бранюк поїхав — теж знає”, — промайнула думка.

— Одержав листи, питаю? — зіниці Гандзі вп’ялися Грицькові у вічі.

— У мене сім’я, дитина, — мляво, над силу мовив Горішній. — Я листа спалив. Жити хочу. Дайте мені спокій.

— Дурень! — засичав Гандзя, не без вдоволення помітивши стан Горішнього. — Гадаєш, знову примушу гвинтівку взяти? У ліс потягну? Не бійся, цього не буде. Але й хвостом крутити не дозволю, — погрозливо шепотів він. — Був з нами в сорок четвертому? Був! Не з ким-небудь — з Гандзею був. Отже, і вбивав, і вішав, і палив. А як же інакше? Зумів замести сліди — добре зробив, не заперечую. Та знай: досить одного слова, застебнуть тебе чекісти на всі ґудзики. Все взнають, якщо закомизишся… Думаєш, жартувати будемо з тобою? Тут жарти короткі. Або до кінця разом, або…

Грицько важко зітхнув, похнюпився.

— В тім і біда, що зв’язали ви мені руки та ноги. Подітися нікуди. Ех…

— Нічого, все буде ліпше, ніж ти гадаєш, — поблажливо заспокоїв Гандзя. — Коли Довбня передав тобі першого листа?