Сріблясте марево

…Тільки й зажили по-людському Горішні, коли в 1939 році прийшла Радянська влада. Сестра працювала в колгоспі ланковою. Батько збирався віддати Грицька після школи в технікум. А склалося інакше… Все обірвалося зненацька. Спалахнула війна. Ледве врятувався Грицько від фашистської каторги, з якої майже ніхто не повертався. Ховався то в лісі, то в клуні, взимку спав у соломі на сусідньому подвір’ї. Батька тягали щодня в поліцію, били, допитувалися, де син. Посивіла, згорбилась мати. В 1944 році, здавалося, всі страхіття лишилися позаду — Радянська Армія прогнала окупантів. Почав Грицько працювати в ліспромгоспі, збирався на осінь їхати до міста, вчитися хотів, уже й документи відіслав. І, як сніг на голову, звалився той проклятий Гандзя-Мацюк. Прийшов уночі зі своїми головорізами, погрожував зброєю, 0 потяг за собою до лісу. Тяжко сказати, чим би все скінчилося для Грицька, якби прикордонники не розбили банду Гандзі. Спасибі Арсенові Петришину — не відвернувся в біді, розібрався, що Грицько не своєю волею в багно потрапив. Допоміг стати на ноги, на роботу влаштував. Почалося у Грицька справжнє життя. Оператором став на нафтовому промислі, в Бориславі. Згодом на дослідний промисел до інженера Бранюка узяли його. Працював чесно, сумлінно. Люди поважали. Чорнокоса Марійка запала в серце. Побралися. Син підростає. Будинок новий недавно поставили. Хоч і пізнувато трохи, а все ж і за навчання взявся, на заочне відділення нафтового технікуму поступив. Разом з інженером Бранюком до Москви збирався… Та ось на ж тобі! Не забули, через скільки років згадали про нього, прийшли. Думав, Гандзі давно й живого немає, а виявилося — вцілів, ще вештається по світу. “У п’ятницю, біля лісникової хатини…” Що вони затівають? Чого хочуть від нього?

Замислившись, Горішній ледве не зіткнувся на тротуарі з юнаком у сірому капелюсі. Запитав:

— Скажіть, будь ласка, як пройти до міліції?

— Ви проминули вже. Он позаду провулок за гастрономом, третій будинок ліворуч.

У просторій, напівпорожній кімнаті з дерев’яним бар’єрчиком посередині, двоє міліціонерів грали в шашки. Один з старшинськими нашивками на погонах обернувся на скрип дверей.

Горішній запитав, чи працює в ранівській міліції Петро Кушнір та де його можна бачити.

Міліціонери переглянулися.

— Старший лейтенант Кушнір — заступник начальника райвідділу. Але його зараз немає, — Помітивши, що відвідувач розгубився, старшина співчутливо поцікавився: — Вам до нього особисто? Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?

— Не те щоб здалеку, але й нетутешній… Поговорити мені з Кушніром треба.

— Якщо в службовій справі, доведеться зачекати до завтра. Неділя сьогодні, самі розумієте. Старший лейтенант відпочиває. Законно. Вихідний день.

— Не можна мені чекати. Сімдесят кілометрів їхав, щоб з Кушніром зустрітися, — тихо сказав Горішній. — Покличте його, товаришу старшина, або дайте його домашню адресу. Кушнір мене знає…

Старшина рішуче зсунув долонею шашки на стіл.

— Побіжи, Приходько. Тут недалеко. Побіжи, — повторив він. — А ви, громадянине, сідайте. Якщо Кушнір дома, то через десять хвилин буде тут.

Чекати довго не довелося. Незабаром у коридорі почулися важкі кроки. У двері боком протиснувся кремезний офіцер у міліцейській шинелі. На широких плечах біліли погони, чорна шапка-вушанка з кокардою була хвацько зсунута на потилицю. Звислими вусами, всією постаттю, що дихала силою і здоров’ям, він схожий був на запорожця з картини Рєпіна.

— То хто ж тут хотів мене бачити? — густий розкотистий бас заповнив кімнату. — Ви, громадянине? Ну, прошу, прошу, заходьте ось у ці двері, в червоний куток. Тут і поговоримо.

Кушнір розстебнув шинель, відсунув ліктем підшивку газет, що лежала на вкритому кумачевою скатертиною столі, неквапно покрутив рудуватого вуса.

— Що сталося, чоловіче?

— Не впізнали мене, товаришу старший лейтенант? — запитав Горішній.

— Чекай, чекай… Десь я тебе справді бачив. Чекай…

— У яру біля хутора Вербці у сорок четвертому. А вдруге — у слідчого…

— Горішній? Невже ти? Отак змінився… Був хлопчисько, зелений, а тепер як вимахало тебе… Здрастуй, друже, здрастуй! — Кушнір тряс Грицькову руку з щирістю людини, що зустрілася з давнім знайомим. — Сідай сюди. Розказуй. Як живеш, що поробляєш? На нафтопромислі оператором? Вже одружився? Ну, молодець. Давненько ми з тобою не бачилися, давненько… А яр під Вербцями пам’ятаю, — волохаті Кушнірові брови зійшлися на переніссі, погляд став колючий, чіпкий. — Не пощастило мені там, застукали-таки виродки. Коли коня підо мною вбили, не встиг з сідла скочити, ногу кінь притис. Поки виборсався, вже мене автоматами в спину штурхають. Накинулися, як вовки. Колючим дротом руки скрутили. Вночі я той дріт… — Кушнір склав докупи важкі, наче гирі, кулаки, поворушив ними. — І поповз у кущі… Бандити хропуть біля багаття, а вартовий їхній стовбичить майже поряд. Все одно, думаю, втечу, дідька лисого тепер ви мене втримаєте. Тільки подумав — тебе вгледів. Сидиш під деревом, гвинтівка в руках. І дивишся на мене, ніби закоханий. Правду кажучи, похололо в грудях. Ну, думаю, зараз закричить, шмаркач, або просто торохне впритул. А ти молодчина. Виручив.

— Яке там виручив? — знітився Горішній. — Промовчав, відвернувся, та й тільки. Ви повзете, руки в крові, а у мене серце завмерло: невже вартовий помітить, невже загине людина… Та коли ви в кущі шугнули, наче камінь з пліч звалився.

— Було, було… Хай йому грець. А на слідстві я за тебе переживав, — похитав головою Кушнір. — Не вірилося, що у тебе чорна душа сокирника.

— Виправдали мене, товаришу старший лейтенант.

— Знаю. Правильно зробили. Не тебе одного та бандерівська гидота у болоті втопити хотіла. Всіх під один гребінець стригти нічого. От і з тобою розібралися по справедливості. Зважили, що немає великих гріхів за хлопчиськом, жити повинен, людиною буде. Бачиш — і не помилилися. Радий я за тебе, Грицю. І що заїхав — спасибі. Підемо зараз до мене, з дружиною познайомлю, пообідаємо разом.

Горішній замотав головою, схопив Кушніра за рукав.

— Зачекайте, товаришу старший лейтенант. Не до обіду зараз. Я приїхав… розумієте… тут така справа. Одним словом, ось, маєте. — Вийнятий з кишені гаманець тремтів у руці Горішнього. Він поклав перед Кушніром клаптик паперу, похмуро сказав:

— Прочитайте. Вчора принесли мені вночі.

Кушнірові вуса схилилися вниз.

“Виконуй розпорядження. Чекаю тебе в умовленому місці. Не з’явишся — всі відомості про минуле Вепра будуть передані ен-каведистам. Ти знаєш, що чекає кожного, хто зраджує нашу організацію. Пам’ятай Гнилий Яр. До зустрічі!”

Прочитавши записку, Кушнір тихо вилаявся. Важко встав із стільця, підійшов до дверей, щільно причинив їх.

— Розповідай усе по порядку.

У квадраті 2-13

Стрілка годинника показувала пів на дванадцяту ночі, коли машина Шелеста спинилася біля подвір’я Горішнього.

Марія ще не спала. Несподіваний приїзд невисокого, літнього чоловіка і худорлявого військового з чорною рукавичкою протеза стурбував її. Молода жінка розгублено стояла серед кімнати з квітчастим рушником через плече, притискаючи до грудей щойно вимиту тарілку.

У зовнішності військового Марії здалося щось знайоме, наче вона вже бачила колись цей темний чуб, сині очі, тонкий з горбинкою ніс. Та й Петришин, напруживши пам’ять, пригадав, що на околиці села бігало колись під хатою босоноге дівча з тоненькими кісками, чимось-таки дуже схоже на Грицькову дружину. “Невже донька старої Стефанії?” — подумав Петришин.

Горішнього дома не було. Марія розповіла, що вчора пізно увечері приходила до чоловіка посильна з промислу, і Грицько вранці спішно зібрався, поїхав на роботу. Що поїхав з дому у вихідний — це Марію не здивувало, таке траплялося і раніше. А от те, що він наче трохи занедужав, непокоїло її. Жалівся, голова болить, не вечеряв навіть. Вночі не спав, усе ходив по хаті. Стурбувалася Марія. Коли б ще на роботі не занеміг. Не втерпіла, сина Славка на промисел відрядила. Нехай узнає, як там батько, може, зліг. То й Марія туди поїде. Наказала Славкові завтра повернутися, бо йому після обіду до школи треба. А що привело гостей так пізно до них? Може, щось трапилося, може, щось із Славком? Малий же він ще та й пустун, а дорога, як не є, не близька…