Сріблясте марево

Куди подався Харпій, відчувши небезпеку? Оперативній групі, яку очолив капітан Рева, вдалося дещо встановити. Від місця, де Сорока побачив пораненого, Харпій кілометри чотири брів снігом, прямуючи до лісу, потім, мабуть передумавши, завернув круто ліворуч. Почало розвиднятися, і він, помітивши віддалік телеграфні стовпи, зорієнтувався, що там дорога. Степовий тракт вів на вузлову станцію Синє Озеро. Яким транспортом — випадковою машиною чи підводою — добрався туди Харпій, з’ясувати не пощастило, проте близько дев’яти ранку чоловіка з борідкою бачила біля елеватора вчителька місцевої школи. Згодом присадкуватий чоловік з борідкою з’являвся на пероні — його запам’ятав стрілочник. Він попросив у пасажира прикурити, але той щось невиразно буркнув і відійшов. Свідчення сержанта Бровка про одяг, зовнішність, зріст Харпія повністю збігалися з розповіддю стрілочника, який досить детально змалював портрет відлюдькуватого пасажира.

Того ранку станція Синє Озеро прийняла і відправила три пасажирських состави — на Москву, Одесу і Львів, їхні маршрути й позначив на карті капітан Рева.

Який же шлях обрав утікач?

На залізничні станції полетіли телеграми, були попереджені начальники поїздів, провідники вагонів, прикмети Харпія стали відомі працівникам залізничної міліції, керівникам штабів добровільних дружин по охороні громадського порядку. Члени оперативної групи капітана Реви роз’їхалися трьома напрямками — на північ, південь і на захід. Але ні з кінцевих пунктів, ні з проміжних станцій по шляху руху поїздів відомостей про утікача не надійшло. Сліди Харпієві загубилися.

Рева був переконаний, що “біолог” із Дрогобича подався в глиб країни, щоб зникнути, як голка в сіні, загубитися серед тисяч людей. Схилявся до цього і підполковник Логвиненко. Муштаков не заперечував, але не висловлював і власних припущень. Ще у Москві, познайомившись з одержаними від Логвиненка матеріалами й аналізуючи поки що розрізнені факти, генерал замислився. Серед документів була також фотокартка невідомого, який помер поблизу залізничного насипу. Муштаков довго вдивлявся у випещене обличчя. Але фотокартка нічого сказати не могла. Зате коротка німецька фраза, почута обхідником Сорокою з уст вмираючого, будила чимало надій. Можливо, клубок почне розмотуватися саме з цього кінця…

Коли вже в кишені був квиток до південного українського міста, в якому працював підполковник Логвиненко, а машина чекала генерала біля під’їзду, щоб відвезти на вокзал, у нього виникло вирішення, внаслідок якого помічник Муштакова терміново одержав наказ теж збиратися в дорогу. Муштаков вручив йому фотознімок людини, котра знайшла собі смерть під залізничним насипом, коротко проінструктував, і вони розпрощалися.

Через півтори години після того, як поїзд Муштакова одійшов від перону московського вокзалу, з одного з московських аеродромів вилетів у відрядження його помічник.

Генерал Муштаков не був чарівником, та він мав за плечима тридцять років служби в органах безпеки. Через його руки пройшли десятки простих і складних, зрозумілих і заплутаних справ. Кожна професія має свою специфіку, свої ази і закони. Багаторічний досвід контррозвідника нерідко дозволяв Муштакову розв’язувати те чи інше завдання майже з математичною точністю за допомогою логічно осмислених речей. Коли Логвиненко показав йому останнє донесення, генерал, ще не читаючи його, вже міг би сказати, що в донесенні йдеться про парашути. Вони повинні були знайтися рано чи пізно. І вони знайшлися. Донесення тільки підтвердило хід генералових думок. ХарпІя та його напарника закинуто на територію СРСР якоюсь іноземною розвідкою. Це не викликало сумнівів. Але з яким завданням? Яку мету мали ті, хто спорядив своїх агентів у далеку небезпечну “подорож”? Якби вдалося пролити світло на цю темну пляму, то шлях Харпія скоріше б перетнувся з шляхами чекістів.

Поки що Муштаков не ділився своїми міркуваннями. Він не хотів поспішати. Тим більше, що ні підполковник Логвиненко, ні капітан Рева все одно не змогли б внести ясність, з якою “місією” прибули парашутисти у віддалену від кордону область, що треба було тут “гостям”, один з яких у свою останню хвилину згадав не рідну матір, а якогось есесівського шарфюрера.

Логвиненко пішов проводжати генерала до готелю.

Вони обійшли парк, попрямували бульваром між двома рядами тополь. Над головою синіло небо. Двірники згортали з дахів сніг, він з шумом хлюпав на перегороджений канатом тротуар. Десь згори, з квартири верхнього поверху, чулися м’які акорди рояля. Напроти під’їзду з вивіскою “Облпрофрада” височіло бронзове погруддя письменника, який створив безсмертний образ веселого, кмітливого козака, мандрівника в далекі заморські краї. Муштаков узяв Логвиненка під руку, підійшов до постаменту. Тут їх і наздогнав молодший лейтенант з приймальні підполковника. Стишивши голос, він сказав, що десять хвилин тому одержано телеграму з Берліна.

— Повертаймося, Карпе Романовичу, — в голосі Муштакова вчулося нетерпіння, він хвилювався.

Широким кроком вони рушили назад.

Телеграма була адресована особисто Муштакову. Видно, той, хто передав її, добре знав, де перебуває генерал. Муштаков читав шифровку, І його обличчя дедалі світлішало. Догадуючись, що одержано важливі відомості, Логвиненко чекав, поки генерал заговорить перший.

— Ну, Карпе Романовичу, от крига й зрушила з місця. Навіть не гадав, що нам так пощастить. — Муштаков енергійно потряс телеграмою. — На, прочитай сам!

Логвиненко швидко проглянув шифровку.

“Працівники державної безпеки Німецької Демократичної Республіки, вивчивши фотокартку невідомого, який помер біля залізниці в районі станції Синє Озеро, засвідчили, що на фото — колишній офіцер СС і член націстської партії Карл Гольбах. Скориставшись документами розстріляного антифашиста Гельмута Кюнта, Гольбах після війни видав себе за жертву гітлерівського режиму і пробрався на посаду комісара кримінальної поліції міста Гранау (Східна Німеччина).

У листопаді минулого року у місті Гранау було пограбовано ювелірний магазин. Поліція натрапила на слід злочинців, але Гольбах допоміг одному з грабіжників утекти і зник сам, тяжко поранивши поліцейського офіцера.

Другого грабіжника заарештовано. На допиті він посвідчив, що його напарник, який втік разом з Гольбахом, видає себе за переміщеного поляка Тадеуша Коленду. Насправді ж, як показує затриманий, Коленда — не поляк, він є членом ОУН і належить до одної з груп терористів-бандерівців, що засіла в Мюнхені. Справжнє прізвище Коленди невідоме. Його прикмети: йому за п’ятдесят, низький на зріст, огрядний, довгорукий, має рудувату борідку…”

— Низький, з рудуватою борідкою… — повторив Логвиненко. — Харпій, це він! Саме так його змалювали сержант Бровко, Сір-ченко і всі, хто бачив “біолога” на станції Даньки.

— Дуже схоже, що Харпій і Коленда — одна особа, — кивнув Муштаков. — Тепер ми можемо зробити деякі підсумки. Харпій, чи Коленда, — оунівець із стажем. Діяв на Прикарпатті ще в роки війни, про це свідчить шофер Сірченко. Я гадаю, сліди бандита потягнуться знову до тих місць… Річ у тім, що на Прикарпатті недавно затримали порушника кордону. Він кінчив самогубством, але наскільки я пам’ятаю з донесення полковника Шелеста, затриманий ніс листа колишньому членові бандерівської банди, розгромленої у районі Карпат. Мені здається, Харпій-Коленда та невідомий, якого схопили прикордонники з листом, мають щось спільне. Можливо, я помиляюсь, але так чи інакше, доведеться мені, Карпе Романовичу, помандрувати від вас до полковника Шелеста. У нього повинні зберегтися відомості про діяльність Харпія-Коленди в тих краях у минулому. Залишилися ж якісь сліди… Якщо у вас будуть новини, зв’яжетеся зі мною телефоном. Від вас ще немає прямого авіасполучення з заходом країни?

— На жаль, немає, товаришу генерал. Найближчий аеропорт у Харкові.

Генералові Муштакову так і не випало того дня ні відпочити в готелі, ні оглянути місто. Через годину він сидів у кабіні машини, що мчала по широкій асфальтованій дорозі. Під тихе шелестіння коліс і тонке посвистування вітру, Муштаков непомітно задрімав, а коли розплющив очі — побачив перед собою сірі обриси харківського Держпрому.